|
|
| Отаман Окремої Лубенської Гетьманської дивізії УРК Олексій Лапко |
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Благословенна полтавська земля виколисала цілу когорту талановитих синів і доньок, що трудами своїх дум і рук вславили на весь світ і рід свій, і Україну, поїла їх силою своєї краси, чистотою рік, щедрістю полів. Дарувала натхнення «голосу української, козацької душі» Марусі Чурай, філософу Григорію Сковороді, майстрам слова Миколі Гоголю та Івану Котляревському, байкарю Леоніду Глібову, ученому-енциклопедисту, що стояв біля джерел формування педіатрії і фармакології Нестору Амбодику-Максимовичу, письменнику, етнографу, мовознавцю Олександру Афанасьєву-Чужбинському, письменникам Панасу Мирному й Івану Білику, Григорію і Григору Тютюнникам, Борису Олійнику, поету Василю Симоненку, державному і громадському діячу Симону Петлюрі, композитору Платону Майбороді, художникам європейського рівня Володимиру Боровиковському й Опанасу Сластіону, фольклористу й етнографу Миколі Церетелі, поету Євгену Гребінці, публіцисту Михайлу Драгоманову. З Полтавщиною пов’язані долі відомого вченого, першого Президента Української академії наук Володимира Вернадського, педагога Василя Сухомлинського, грузинського поета Давида Гурамішвілі, автора поеми „Давітіані”, композитора Миколи Лисенка, письменника-сатирика Остапа Вишні, а ще кошового отамана Січі Запорізької (1702 р.) Костя Гордієнка, який народився у козацькій родині на Полтавщині, останнього гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, який у 28 років став миргородським полковником, а його нащадки Муравйови-Апостоли, чиє родове гніздо донині збереглося у селі Хомутець, відіграли важливу роль у повстанні декабристів, Северина Наливайка, Івана Самойловича, Івана Брюховецького, життєві шляхи яких пролягли під полтавськими зорями.
Не збідніла земля полтавська й нині. Живуть і працюють на ній талановиті, горді, роботящі люди. Серед тих, хто примножує славні звитяжні, козацькі традиції краю, - отаман Окремої Лубенської Гетьманської дивізії Українського Реєстрового Козацтва імені Северина Наливайка, генерал-полковник УРК Олексій Григорович Лапко.
Він народився і виріс серед щедрої полтавської природи, серед людей, які, незважаючи на заборони згадувати Січ Запорозьку й саме слово „козак”, свято берегли пам’ять про битву козацько-селянської армії Северина Наливайка з ляхами на ріці Солониця, що блакитною стрічкою обвиває тисячолітні Лубни, про участь лубенських, хорольських, миргородських козацьких полків у Національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Пройдуть роки, і на місці битви борців за волю України з ініціативи Олексія Лапка козаки-реєстровці встановлять поклонний хрест, вирізьблений з мореного дуба, міцного, як саме прагнення до волі й незалежності.
|
|
| Під час презентації козацького осередку УРК у Лубнах |
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить
Становлення майбутнього козацького ватажка розпочалося у важкі повоєнні часи у селі Тотчина Хорольського району у козацькій родині. І хоч з 1775 року, коли указом цариці Катерини знищили Січ, до 1948 року, коли народився Олексій Лапко, минула не одна епоха, в родині берегли запорозькі традиції, а вся околиця називала прадіда Мирона Петіка козаком, бо був він таким за своїм родоводом, за духом. Дід Мирон мав 60 гектарів землі, чимале господарство, яке у колективізацію, вже у його дітей, забрали і швидко розтранжирили.
Любов до землі малий Олексій увібрав з молоком матері, яку все життя щиро поважав і шанував за її щедру на ласку, на добро душу, за ту увагу, якою вона оточувала сина, оберігала від усього лихого. Мати навчила його головного – працювати, поважати людей, бути чесним, бути самим собою, не лукавити, не грішити, не кривдити, бути українцем. Та мамина наука вивела хлопця у люди. Ріс він без батька, тож, десятирічному, вже довелося працювати у полі. Дядько Олексія був головою процвітаючого колгоспу, проте хлопцю дорогу не торував, той нарівні з дорослими порався на тракторному стані, возив воду полільникам, ремонтував техніку. Коли змужнів, набрався сили й розуму, голова колгоспу зробив хлопцеві поступку, довірив новий трактор, та не тому що племінник, а тому що знав – техніка буде у надійних руках, доглянута. Тож після закінчення десятирічки Олексій Лапко залишився працювати у колгоспі – залюбки вставав на зорі, орав та засівав поля добірним зерном, собі і людям на добро. Працював механізатором, водієм вантажівки і разом з тим учився. Вчився наук, яких не викладають ні в яких навчальних закладах, які осягають серед людей, мудрих від віку і благодатного труда.
В армії, як водія з досвідом, людину загартовану, Олексія Лапка направляють на прикордонну заставу. У сипучих пісках Туркменистану хлопець щодня мріяв повернутися на рідну полтавську землю й оселитися у Лубнах, які зачарували його ще в дитинстві бароковою розкішшю Мгарської обителі, багатою історією, красою Сули і навколишніх лісів.
Життєві дороги козака хоч і були нелегкими, проте завжди були прямими. Після демобілізації трохи більше року працює водієм автобуса, згодом його запрошують на роботу в правоохоронні органи. Олексій Лапко пройшов шлях від сержанта до підполковника міліції, за добросовісну службу відзначений кількома медалями ВМС, численними подяками і грамотами. І нині він, президент благодійного фонду „Ветеран”, голова спілки ветеранів прикордонних військ, директор приватного охоронного підприємства, для багатьох працівників міліції – наставник, батько, який, хоч і на пенсії, завжди підтримає, допоможе, дасть пораду.
Справжніми людьми, чесними і щирими, як сам, Олексій Григорович виховав своїх синів – Володимира і Юрія. Обидва вони працівники міліції, старший уже полковник, очолює один із райвідділів на Полтавщині, інший теж успішно працює, на брата рівняється.
|
|
| У Хоролі відкрито пам’ятний знак на честь заснування міста і відродження Українського Реєстрового Козацтва |
До храму людських змагань, праць і трудів,
Чень, і моя доложиться цеглина
Свого життя без козацтва Олексій Лапко вже не уявляє - так його захопила ідея відродження традицій славного запорозького лицарства. Козацька генетика й ментальність, козацька історія, а у Лубнах, на Полтавщині, вона у кожному селі й містечку, козацька доблесть, відома усьому світу – ось те підґрунтя, на якому зросте нове покоління, той фундамент, на якому підійметься світлий, новий собор української душі, у якому не буде місця лихому чи злому, вважає отаман. Саме козацтво може об’єднати суспільство, розколоте нечесними політиками, саме козацтво може стати і вже є для багатьох сучасників чистою криницею, з якої люди черпають натхнення для життя, сили для розбудови незалежної України.
Тож Олексій Лапко – найперший агітатор і організатор козацької справи на Лубенщині, на Полтавщині. До Окремої Лубенської Гетьманської дивізії Українського Реєстрового Козацтва імені Северина Наливайка, яку він очолює, вже входить п’ять полків: Лубенський, Гребінківський, Оржицький, Хорольський, Великобагачанський. У реєстрі дивізії 1730 козаків. Нещодавно козацький осередок поповнили близько 150 юнаків та дівчат – учнів Хорольського агропромислового коледжу, який очолює директор цього відомого в Україні навчального закладу, козацький генерал Ростислав Гузик.
Посвята новобранців у козаки перетворилася на свято для усього Хорола. Того дня було і проходження козацьких колон вулицями містечка, свято на стадіоні, відкриття пам’ятного знака біля коледжу, встановленого на честь заснування Хорола у 1083 році та відродження Українського Реєстрового Козацтва на цій землі, святковий концерт.
Рік тому, під час презентації дивізії на Лубенщині, меморіальну дошку на честь відродження УРК на полтавських теренах відкрито і при вході до Мгарського монастиря, який свого часу розбудовували Іван Самойлович та Іван Мазепа.
Головне завдання, яке ставить перед козацьким товариством отаман Олексій Лапко, – виховання духовної, патріотичної молоді, повернення історичної справедливості, гордості за свою країну, свою націю, яка довго і тяжко торувала свій шлях до незалежності й кращого життя.
Окрема Лубенська Гетьманська дивізія постійно поповнюється новими членами, все голосніше заявляє про себе добрими справами. Не вичерпається козацька сила, криниця козацького натхнення до тих пір, поки справами будуть керувати висока безкорисливість, щирий порух душі працювати для громади, справжній патріотизм, бо, як писав Іван Франко:
Гей, хто на світі кращу долю має,
Як той, хто щирим патріотом
зветься.