|
|
| Олекса Тихий.Травень 1957 року |
Київська Русь і Запорізька Січ, Хмельниччина і Гетьманщина, Українська Народна Республіка, Українська Повстанська Армія, Українська Гельсинкська група, Народний Рух України – ось лише деякі найзначиміші розділи безцінної, правдивої Книги Історії, що маємо сьогодні. Назва її – „Незалежна Україна”.
Вирішальним поштовхом до встановлення незалежності, як на мене, безумовно, стало перепоховання у Києві праху трьох вірних синів України, непохитних борців за волю рідного народу – поета Василя Стуса, педагога Олекси Тихого, журналіста Юрія Литвина, яке відбулося похмурого листопадового дня 1989 року.
Як розповідали учасники тих подій, то була вражаюча за своєю масовістю і згуртованістю незапланована народна акція скорботи і протесту. Траурна багатотисячна процесія повільно плинула вулицями мовчазного Києва. Мов широка ріка, вона вбирала у свою могутню течію все нові й нові ручаї пам’яті і гніву. Ніщо уже не могло зупинити той Рух – ні промозгла погода, ні пильне око горезвісних органів, ні конаюча влада. До здобуття омріяної віками незалежності України залишалися лічені місяці...
Сьогодні імена В.Стуса, О. Тихого, Ю.Литвина хай важко і повільно, але невпинно повертаються до свого народу.
Хто я? Для чого я живу?
«Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них”, - писав Олекса Тихий, стійкий правозахисник, видатний педагог, філософ, мовознавець – вірний син українського народу.
Він народився на донецькій землі – у козацькому селі Їжівка, що побіля Дружківки. Його батько, Іван Петрович, залізничник, помер у 1957 році, коли син відбував перший термін ув’язнення в мордовських таборах. Мати, Марія Кіндратівна, все життя працювала у місцевому колгоспі, померла, коли син сидів удруге. Старший брат Олекси Микола загинув на війні, дві молодші сестри й досі живуть у Донецькій області.
У рідній Їжівці Олекса прожив усе своє коротке життя. За винятком навчання і... таборів. Сюди він повертав щоразу у перервах між арештами. У батьківській хаті востаннє переночував перед третім судилищем над ним, що відбулося у червні 1977 року у Дружківці. Більше на рідний поріг Олекса не повернувся...
І стоїть сьогодні осиротіла від горя, почорніла від часу його сільська хата – із зірваними дверима, вибитими вікнами. А за нею в густих бур’янах і нині щоосені рясно родить фруктовий сад, посаджений колись Олексою. Щоправда, не гудуть уже між дерев бджолині вулики, бо давно відійшов у вічність молодий пасічник Тихий...
„Лівіше серця – Україна”
Як згадує 97-річний учитель Олекси, кандидат педагогічних наук Микола Тимофійович Янко, після успішного закінчення початкової школи у рідному селі кмітливий хлопець став ходити до семирічки у сусідній Куртівці. А вчитися Олексі хотілося й далі. Тож, закінчивши семирічку, один із свого хутірця, пішов до середньої школи в Олексієво-Дружківці. Виявляв тут неабиякі знання з математики, фізики, історії, географії. Поведінка цього юного хуторянина була взірцевою. Ровесники поважали Олексу за його порядність, скромність, доброзичливість, а може, й за зовнішню привабливість.
Після школи О. Тихий навчався в Запорізькому сільгоспінституті, в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту.
Опісля успішно закінчив філософський факультет Московського держуніверситету. Викладав у школі фізику, математику, українську мову, працював на будівництві, пожежником.
Уперше 21-річного О. Тихого КДБ заарештувало у 1948 році. За свідому критику єдиного кандидата в депутати. Щоправда, після „профілактики” молоду людину відпустили на волю. Але то, як кажуть, був перший дзвіночок для правдолюбця Олекси.
Урівноваженість високої душі
Другий арешт - майже через десятиліття, у січні 1957 року. За лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за „антирадянську агітацію” та „наклеп на КПРС та радянську дійсність...” Вирок - сім років суворого режиму та п’ять років позбавлення громадянських прав.
У Мордовії познайомився із багатьма активістами національно-визвольних змагань, зокрема, з Левком Лук’яненком. Той опісля згадував про Олексу: „У міцному потиску його руки, в усій його постаті і навіть ході відчувалась якась урівноваженість його високої душі. Він не нарікав на труднощі табірного життя. Немовби не помічав. Але так і не призвичаївся до несправедливості та знущань табірної адміністрації. Утім присікування тюремників та вибіркові жорстокості сприймав звичайно з гумором, підбадьорював інших”.
Звільнили Олексу у лютому 1964 року. Але до школи, до дітей так більше і не допустили. І він, природжений педагог, змушений був працювати на місцевому заводі, на цегельні.
Замордували у Мордовії
Але О. Тихий не впав у відчай. За наступні 12 років підготував і написав низку публіцистичних праць на захист рідної мови, на педагогічні теми. Серед них – „Мова народу – народ”, „Думки про рідний донецький край”, уклав словник мовних покручів Донеччини, переклав із польської книжку про Тараса Шевченка. Написав лист до Президії Верховної Ради УРСР на захист української мови (що пізніше долучили до звинувачення). Звичайно ж, нічого не було надруковано...
Та головне – у 1976 році Олекса Тихий став одним із засновників Української громадської Групи сприяння виконанню Гельсинкських угод. Саме за це він разом із відомим письменником-фронтовиком Миколою Руденком через рік опинився втретє на лаві підсудних у Дружківці. Вирок для Олекси був суворий і фатальний: 10 років ув’язнення в концтаборі особливо суворого режиму та п’ять років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. На волю із далекої холодної Мордовії мужній син України уже не повернеться. Його, стійкого політв’язня, система просто жорстоко замордує у Мордовії. У травні 1980 року безперервний ланцюг витончених тортур припинить у лікарні в’язниці Олексині страждання.
Скресає лід байдужості
Друзі-політв’язні розповідають, що незадовго до своєї гибелі в мордовському таборі, змучений, але нескорений, Олекса Тихий кинув одному із своїх катів-наглядачів: „Через десяток літ Україна буде незалежною державою”. Тюремники сприйняли ці його слова як прояв божевілля і хотіли спровадити його до „психушки”. А через 10 років пророцтво О. Тихого збулося!
А тоді, по смерті Олекси, його сину навіть не дозволили забрати тіло батька. Пригрозили цинічно: „Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи”. Олекса Тихий разом із своїми побратимами покоїться у рідній землі. І це вища історична справедливість.
Указом Президента України від 8.11.2006 року за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ої річниці створення Української громадської Групи сприяння виконанню Гельсинкських угод Олексу Тихого нагороджено орденом „За мужність” I ступеня. Посмертно...
А в його рідній Їжівці, над сільським ставком, і досі зеленіють посаджені ним верби. Хоча про О. Тихого мало хто пам’ятає у селі. Нема тут і вулиці, яка б носила його ім’я. Правда, за два роки дещо змінилося на краще: в міському музеї з’явився куточок, присвячений Олексі, у школі, де він викладав, постав пам’ятний обеліск, повісили в Дружківці і пам’ятну дошку. Тож поступово лід байдужості довкола імені і долі славного земляка скресає.