|
|
У серпні 1985 року я приїхав до Запоріжжя і почав працювати актором у Запорізькому театрі юного глядача. До цього в мене вже було написано кілька п’єс для дитячих театрів (свій літературний шлях почав саме як драматург), і мріяв створити п’єсу для малечі про запорозьких козаків. Матеріал до п’єси збирався важко, бо тема, м’яко кажучи, на той час була під певною забороною; тоді-то й виникло в мене бажання написати для дітей книгу про запорозьких козаків, напівсерйозну, напіввеселу, напівказкову, але історично правдиву. Тільки в січні 1990 року взяв у руки олівець і написав назву книги – “ІСТОРІЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ ДЛЯ ВЕСЕЛИХ ДІТЛАХІВ…” Визначив жанр – подорожні нотатки (як у тому прислів’ї: “Молодому козакові мандрівочка пахне”). Цей прийом дозволяє у легкій динамічній формі розказати дітям про козацькі часи для їхнього першого ознайомлення з героїчною добою нашого народу.
Я намагався, мов той драгоман, робити переклад з мови історії (як науки) на мову казки, що більш притаманна для дитячого сприйняття. Маючи п’ятирічний досвід спілкування з моїми читачами (дітьми 8 - 14 років), я переконався, що віднайшов саме таку форму і зміст викладу, які захоплюють дитячу душу, легко вкладаються в дитяче розуміння і надовго лишаються в їхній пам’яті.
Зміст книги – це історії… у піснях, думах, легендах, прислів’ях, приказках, бувальщинах та небилицях, які розповіли старі січовики Данило Кахикало та Іван Базікало хлопчикові Власові Зерну під час їхнього подорожування шляхами козацької слави. Так, у своїй книзі я використовую історичні пісні, думи, дідівські перекази, записані в свій час такими істориками та етнографами, як Д. Яворницький, Я. Новицький, П. Куліш та інші. Щоб передати подих української стихії, своєрідним взірцем слугує для мене думка М.В. Гоголя, яку він оголосив у листі до О.Й. Смирнової у 1847 р.: “Не будуть живі мої образи, якщо я не збудую їх з нашого матеріалу, з нашої землі так, що кожний відчує, що це з його ж тіла взято… ось вам сповідь літературної праці моєї…”
Та все ж таки більшість легенд, казок і приповістей я складаю сам, будуючи їх на історичному ґрунті. Прикладом цього є легенди про Царя-Сома і “Звідкіля пішли у степу могили”; пісні: “Сторчакова могила”, “Чорний лебідь…” та інші.
Герой книги, десятирічний київський хлопчик Влас Зерно, пішов із дому й помандрував через усю Україну шляхами козацької слави. Під Кременчуком він зустрічає двох січових дідів - Данила Кахикала та Івана Базікала, які, навпаки, після зруйнування Січі прямують до Києва, щоб провести решту свого життя у Межигірському монастирі (дія в книзі відбувається наприкінці літа 1775 року). Зустрівши цікавого хлопця, славні вояки, галдовники-химородники, які все життя поклали на охорону рідної землі, вирішують провести Власика дорогами козацької звитяги через всі козацькі святині, щоб повідати йому вікопомну історію запорозького козацтва, про достойників – славетних отаманів, гетьманів, про героїчну боротьбу дивовижних лицарів з бусурманами, про дух козацького життя, про козацькі жарти і бувальщини, самопожертви і побратимство, а ще – побут, звичаї козацтва на Січі та в походах. Мудрі, добрі, пересипані дотепними жартами, дідівські оповідання пробуджують у серці Власа любов до рідної землі, почуття гордості за славетних пращурів. В уяві хлопця яскраво вимальовуються картини з січового життя. А через Уласа – і в уяві юного читача. І вся дорога їхня – це й чудне, й смішне, і дивне, але цікаве. Пригоди, одним словом.
Із самого початку я не мав на меті писати науковий твір, тому він не містить хронологічного порядку (основа основ підручника з історії). Хоча, важливо підкреслити, дідівські оповідання виникають не випадково; будь то пісня чи оповідання, – спливають з вуст старих запорожців по мірі готовності Власика зрозуміти і засвоїти відзначену суть.
За час мандрівки діди і Влас Зерно пройшли від міста Кременчука – через Романків курган, балку Безп’яту, місто Катеринослав, Самарський Пустельно-Миколаївський монастир (ще одна святиня козаків), Дніпрові пороги, острів Хортицю, Корабельню, урочище Сагайдачне. Скільки цікавого взнав Улас від старих запорожців, скільки пережив пригод! Тут і зустріч зі справжнім полозом, і гостини у привітної бабусі-знахарки Скрипухи, і змагання з водяним чортом біля Дід-Порога.
Далі мої герої промандрують байдаком до Базавлуцької Січі і до інших запорозьких Січей, побувають у Криму, біля Чорного моря. А далі… За допомогою чарівної люльки діда Кахикала, вони прибудуть до міста Києва. У Києві на моїх героїв чекає зустріч з матусею Власика. Діди віддадуть Власа до бурси вчитися на “філозопа”, а самі підуть до Межигірського монастиря “прощаться зі світом”. Там в останні хвилини розставання діди й дадуть Власикові козацьке ім’я – Паляниця. Ось яка діалектика гартування Уласа Зерна до Власа Паляниці.
Ще раз хочу підкреслити, що твір, перш за все, художній – за жанром і за сюжетом. А ще – це своєрідний опис ландшафтів козацьких земель, а ще – скарбниця народної мудрості, а ще – своєрідна дитяча енциклопедія, де, як зірочки по килимку неба, будуть розсипані відповіді на безліч запитань, які можуть зринути з цікавого дитячого серця.
І останнє. Брати Гонкури писали, що “історія – це роман, який був насправді”. Перефразовуючи їхній вислів, можу сказати, що “Історія…”, яку я всім серцем бажаю подарувати дітям України, – це казка, яка була насправді.