|
|
| Свято-Успенський кафедральний собор у Володимирі-Волинському |
Село Улянки, що біля Луцька, теж козацьке. З цього села, як вже згадувалось, вийшли аж три полковники Гуляницькі – Григорій, Іван і Данило. Вони мужньо боролися за незалежність України, підтримавши гетьмана Івана Виговського. До того ж Григорій Гуляницький був Сіверським наказним гетьманом 1658 року, відіграв виняткову роль у розгромі московських військ під Конотопом. У складі козацього війська з 1648 року воювали десятки лише одних Гуляницьких. А вони ж повели за собою багато інших селян села Улянки. Нащадки Гуляницьких досі живуть на Волині.
Та особливо багата на козацькі пам’ятки Володимирська земля. Невтомний місцевий краєзнавець Ярослав Васильович Царук оповів (1998 рік):
– У Завидівському лісі, що біля села Завидів, є велика могила, яку здавна звуть люди Козацькою. За легендою, в ній поховано близько 300 козаків. Вони були тут в одному з походів. І побачили, як татарська орда оточила та винищила загін польських жовнірів. Козаки сміливо кинулися на порятунок, відігнали орду. Поляки після бою щиро дякували, присягали на вічну дружбу. Та в першу ж ніч, коли козаки мирно спочивали, міцно спали, на них підступно напав той же польський загін і своїх рятівників сонних порубав. Ця легенда пройшла через віки...
Три братські козацькі могили у зажурі стоять біля села Нехворощ. Біля них лірники думу співали про те, що тут поховані полеглі в боях козаки і покозачені поліщуки, які в 1648 році відгукнулися на клич гетьмана Хмельницького і виганяли шляхту з волинської землі.
Село Хмелів, що поблизу Володимира, теж козацьку долю мало. Певно, не одне покоління хмелівців козакувало ще з часів преславного гетьмана Дмитра Івановича Вишневецького. На кладовищі села досі пошановується велика братська козацька могила. Це поховання легенда відносить до початку Національно-визвольної революції на Україні 1648 року.
Відомий український історик Орест Іванович Левицький одне зі своїх історичних оповідань «Пан Сенюта» також присвятив селу Хмелів ХVІ століття. Перевірка документів того часу переконує, що воно має правдиву історичну основу. Справді, в шістдесятих роках того століття власність у селі Хмелів мав дідич Іван Романович Сенюта.
Автор оповідання змальовує тодішній вигляд села Хмелів: «Хати, обмазані глиною та криті соломою, клуні, стодоли, хліви, колодязі з журавлями, огорожа з плетеними тинами...» Про селян пише: «Чоловіки в свитах, жінки в білих намітках, дівчата з вишиваними рукавами та з биндами, босонога дітвора...» Та й вигляд хати Івана Сенюти лише дещо кращий від інших, бо то «простісінька садиба», «обнесена високим тином із острішками, з міцними дубовими ворітьми, яких навряд чи проб’є куля з рушниці...»
В оповіданні описано момент, коли козак Сенюта збирається вирушити на Запорізьку Січ, бо кличе його для нового походу гетьман Дмитро Вишневецький. Дехто з родичів його відмовляє від поїздки. Адже залишає не лише господарство, а й дружину з дитиною. Та Іван Романович Сенюта непохитний. Докоряючи своєму багатому дядькові Івану Борзобагатому, Сенюта говорить про себе і свій волинський рід:
«...Я ж – зовсім з іншого тіста книш. Мої діди й прадіди не гендлювали, митних та соляних комор не орендували, як ваші, а знали одне: відбувати земську службу оружною рукою, як правдивим лицарям пристойно. Ви знаєте, який я маю герб. Його ще стародавні галицько-володимирські княжата надали за поважну військову прислугу моєму пращурові Семенові, якого попросту взивали Сенюта або Сень; від нього й пішли нащадки Сенютовичі чи Сенюти і цінували той герб за найкоштовнішу окрасу свого дому... Я перш над усе - лицар... Ви ніби з докором мені пригадуєте, що стратив я молоді літа на Дніпровім Низу в походах з козаками проти татар. Я...тішусь і пишаюсь великим щастям, яке випало на мою долю, що я проходив справжню лицарську науку під проводом такого на весь світ славного лицаря, як князь Дмитро Вишневецький...»
Козакові Сенюті шляхтичі дорікають за те, що він перебував у одному товаристві «з свавільниками хлопами-козаками, відомими грабіжниками та розбійниками...» А він від усього козацтва відповів: «...Дивує мене, пани-брати, що сидите ви в своїх домівках, мов тхори в норах, і не відаєте, що діється в нашій же державі, на українських степах. Там гуртується непоборна озброєна сила з нашого ж таки люду, і вона колись приборкає хижацький Крим. Це ті козаки, до яких ви з такою...погордою ставитесь, а я з ними роки прожив, безхліб’я і безвіддя терпів, рани й смерть приймав і можу посвідчити перед цілим світом, що вони не грабіжники і не розбишаки, а правдиві вояки-лицарі, що мужньо повстали за хрест святий, за віру Христову, за люд християнський, щоб не терпів він більш наруги і гіркої неволі бусурманської, щоб не ганяли його, мов скотину, цілими загонами на продаж на кримські базари, щоб хоч трохи ущух той стогін великий, той гіркий плач невільницький, що сумно лунає по світові і пориває душу до помсти. Це ж глум, позорище, біль нестерпучий, що хижа татарва утворила з нашої християнської держави якусь немов кошару, яку й одвідує щодня, щогодини, щоб набрати скільки їй потрібно бранців та нагарбати всякого добра».
Відомий професор-історик з Володимира-Волинського Олександр Цинкаловський ще у двадцятих роках у районі сіл Тишковичі і Стара Лішня виявив сліди валів давнього козацького фільварку Черняків. Дослідникові було відомо, що Черняки - знатний волинський рід. Бо ще в 1619 році в числі старших, шанованих братів Луцького Хрестовоздвиженського православного братства разом з відомим Лаврентієм Древинським, молодим Іваном Виговським та іншими високоповажними людьми Волині був і шляхтич Григорій Черняк. В одній публікації дослідник пише про його родича: «По Полтавській битві один з цієї родини Черняків разом з полоненими запорожцями був виселений у Московію, де збудував «набережну над рікою Невою».
В довідці про село Тишковичі Олександр Цинкаловський пише, що там на початку ХVІІІ століття нову Іоанно-Зачатіївську цегляну церкву побудував недавній обозний війська запорізького полковник Григорій Черняк. Тут він і упокоївся. Похований у підземеллі цієї церкви.
Краєзнавець довів, що нащадок, а можливо син, уже згаданого члена Луцького Хрестовоздвиженського братства Григорія Черняка був сподвижником гетьмана Богдана Хмельницького.
Це полковник Федір Черняк, який на початку української національно-визвольної революції певний час командував головним у козацькому війську Чигиринським полком.
Одначе найвідомішим з козацького роду Терняків був полковник Іван Черняк. Він служив у Запорізькому війську за часів гетьманування Івана Скоропадського. Ще в 1708 році йому доручили посаду військового бунчужного й одночасно направили в Крим послом від Запорізького війська. Уже в 1709 році Іван Черняк командує Полтавським полком. Та обставини склалися так, що він не брав участі в Полтавській битві 27 червня 1709 року. До того ж явно співчував козакам-мазепинцям. Це видно з того, що він, коли дізнався про намір частини Задунайської Олешківської Січі повернутися в Україну і служити Петру І, то таємно послав до кошового Олешківської Січі Костянтина Гордієнка мешканця Полтави Данила Кондака з велінням передати, щоб вони „не важилися кланятися царській величності, бо ще шибениці московські не наповнилися, а якщо вклонитеся, то, звісно, наповняться вами”.