При в’їзді в Петриківку на Приоріллі, що була заснована Калнишевським як один із багатьох його козацьких зимівників (неподалік Дніпра - Курилівка) після проголошення незалежності України з’явився придорожній знак-напис з портретом кошового, виконаним у стилі славетного петриківського розпису. Отже, не забули...
Нині, у 205 річницю з дня смерті Петра Калнишевського, пропонуємо публікацію Василя Овсієнка, в якій, попри «білі плями», щось, однак, постає вже рельєфно.
|
|
| Святий праведний Петро Калнишевський |
Останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський народився близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року, після зустрічі в Москві з царицею Катериною II, усунутий з посади. У січні 1765 року, всупереч царській волі, старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 pp. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин генерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися й новоросійський генерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проектом її ліквідації. 4 червня (17 за н. ст.) за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отамана Петра Калнишевського, а разом з ним військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військового старшину Андрія Порохоню, полковників Чорного, Степана Гелеха, Івана Кулика, Івана Ґараджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мусія Головка та інших було заарештовано.
|
|
| Через Соловки пройшло сто тисяч в’язнів |
З серпня Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління. Байдуже, що Запорозька держава фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративний поділ на паланки.
Частина запорожців пішла на Кубань, частина - під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, Іван Глоба - у монастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.
На Соловках я вже бував п’ять разів - у Дні пам’яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив кошовий.
Це ми тепер знаємо, що одним із «ослушників» супроти волі царя російського був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого «вража баба» Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали:
- Ой, полети ти, чорная
галко, на Дін риби їсти,
Та принеси, та принеси ти,
чорная галко, од Калниша
нам вісти.
- Та вже ж мені не летіти
на Дін риби їсти,
Та вже ж мені не носити
од Калниша вам вісти.
Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся - ніхто не знав. Знав генерал-губернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про «милосердну» заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони «по всем гражданским и политическим законам заслужили», ув’язненням і просив «по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого - в Соловецкий, а прочих - в состоящие в Сибири монастыри». До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав «неразлучным другом».
|
|
| Євангелія, подарована П. Калнишевським церкві рідного села Пустовійтівка |
У 1862 році засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від селян поморського села Возгори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 року він знайшов в архіві Архангельської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Він опублікував про це статтю в ХІV книзі журналу «Русская Старина» за листопад 1878 року.
Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув’язнення отамана.
На Соловках показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ще 1999 року я протискувався до тієї камери. Дно в підземеллі нижче рівня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі - сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. Наступного року лаз уже замурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію монастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але цього року кількоро з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Богдан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникнути в ту камеру з середини кремля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Калнишевського, а кимось привезену та залишену кілька років тому. Набили її свіжим тютюном і поклали на місце.
Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до «святців» і мушу вибачатися перед моїми читачами за опубліковану раніше в деяких газетах не в усьому достовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Калнишевського. Скоріше всього, сидів він не під вежею Сушило.
У монастир кошового везли інкогніто
У монастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини II, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті - майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.
У відомості 1780 року під № 14 записано, що в’язня слід «содержать безвыпускно из монастыря и удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат».
Далі Д. Яворницький пише:
«По преданию, помещение для Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной». Ці дві вежі стоять на південному краю п’ятикутного кремля Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна - біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.
Обидві камери схожі на піч, аркоподібні, задовжки 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин - близько 72 см), завширшки 2,5 (1,8 м),заввишки трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина заввишки 5 вершків, завширшки 2 вершки (вершок - ширина долоні). Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев’яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.
У Соловецьких казематах
Біограф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці «В пошуках скарбів», яка вийшла 1965 року у видавництві «Дніпро», пише: «Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув’язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: «Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: «Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?»
Лише один - два рази на рік - у Великий та Успенський пости - під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.
У таких ямах, окрім іншого, нещасному ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об’їдали йому вуха, ноги. А щоб дати палицю - зверталися за дозволом аж до столиці. Камера протікала, є дані, що коштом П. Калнишевського її ремонтували.
У таких камерах старий козак провів близько 12 років. Приблизно 1788 року він був переведений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує.
На утримання П.Калнишевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Проте за їх одержання завжди розписувалася охорона.
Новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний «Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре». Цар ніби запропонував йому повертатися у свій край, але 110-літній кошовий відмовився, став простим послушником і через два роки помер 31 жовтня 1803 року (за новим стилем - 12 листопада).
Тоді ж Петро Калнишевський придбав для монастиря Євангелію в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувала 2435 рублів. Д. Яворницький її бачив і наводить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом.
Що П. Калнишевський був чоловік побожний, свідчить його благодійність на користь церкви у часи урядування на Запорожжі. Будучи заможним, він, суддя війська Запорозького, 1760 року подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангелію, яка тоді коштувала 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер вона зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. А вже кошовим будучи, 1773 р. заклав у рідному селі дерев’яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Більшовики переобладнали її під клуб. У 90-х роках її рештки перенесено на Хортицю.
Коштом П.Калнишевського збудовано величну дерев’яну Покровську церкву в Ромнах, яку освячено 1770 року, її 1908 року перенесли до Полтави, де 1941 року вона згоріла.
Ще в 30-х роках XX ст. у знаменитому Межигірському монастирі під Києвом стояли дві церкви (одна з них Петра і Павла), збудовані коштом Петра Калнишевського. Знищені більшовиками. (У смт Петриківка, на Січеславщині, яке було засноване Калнишевським як козацький зимівник, також ще в ХХ ст. стояла збудована ним церква, він фундував і будову славетного Троїцького собору в Новоселиці, теперішньому Новомосковську. - Ред.).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 року за № 367-р «Про заходи щодо вшанування пам’яті Петра Калнишевського» передбачено провести реставраційно-ремонтні роботи Троїцької церкви в с. Пустовійтівка та розпочати відтворення Покровської церкви в Ромнах. Того ж року о. Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому монастирському кладовищі Соловків. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезен-ням та перепохованням. Але Д. Яворницький вказує:
«Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Ивановича Калнышевского над его прахом сооружена была плита архимандритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом».
Більшовики випадково не пустили надгрібок кошового на будівництво
Могили архімандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам’яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково більшовики не пустили його на «стройку социализма» в часи «Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения». У 1999-2001 pp. надгробок лежав у ряду інших під західною стіною Спасо-Преображенського собору. 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею.
За 400 років існування монастиря в’язнів під соловецькими вежами було близько 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я Божої обителі. Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в’язнів. І довгожителів серед них уже не було: половина в’язнів наклала тут головами...