|
|
| Козак, інтелектуал, меценат Дмитро Прокопович Трощинський |
Театрів в Україні тоді було вкрай мало. Де-не-де мали невеличкі театральні трупи в своїх маєтках поміщики, та ще знаний був Полтавський театр, що йому покровительствував новий генерал-губернатор Микола Рєпнін, який переманив сюди з Харкова цілу театральну команду, а директорувати наставив привезеного з Дрездена диригента й архітектора Моріца Гауптмана. Заступником його запросив Івана Котляревського, що славився тоді як талановитий актор. Котляревський написав саме для постановок у Полтавському театрі “Наталку-Полтавку” й “Москаля-чарівника”.
Такі люди у всі часи на вагу золота.
У маєтку Дмитра Прокоповича Трощинського театральні масштаби, порівняно з Полтавою, трохи не ті, однак недооцінювати цього театру в контексті того часу не можна. Можливо, його значення в історії не менше, аніж у кріпацького театру Дмитра Ширая з села Спиридонова Буда. Принаймні такої думки дотримується відомий історик української культури Дмитро Антонович.
Миколі Гоголю на той час – заледве десять років. Він уважно спостерігає за тим, що відбувається на сцені, де порядкує його батько – Василь, який, за словами Сергія Єфремова, “належав до того дрібного українського панства”, яке ще не порвало було зв’язків з рідним краєм”.
Котляревський, на думку Д. Антоновича, вплинув на Василя Гоголя. А Микола Гоголь не випадково бував у Кибинецькому театрі. “Треба думати, що батькові спроби не лишилися без впливу на його геніального сина, - пише С. Єфремов, - принаймні у своїх перших оповіданнях він не раз наводить із них уривки, як епіграфи…”
Гоголі – не єдині зі знаних людей, що регулярно бували в “козака-вельможі” (так назвав Дмитра Трощинського Тарас Шевченко) в Кибинцях. Капністи, Миклашевські, Завадовські, Милорадовичі, Судієнки, Ханенки, Марковичі, Соболевські, Модзалевські… - всі мали за честь погостювати в губернського маршалка, дійсного таємного радника Трощинського. А він неодмінно показував їм свою особливу гордість – театр.
Його батько був значковим Миргородського полку й жив у містечку Яреськи на Полтавщині, коли там 1749 року з’явився на світ хлопчик, названий Дмитром. Дядько Дмитра, що в миру носив ім’я Івана Івановича і був добре знаний як єпископ переяславський Амфілохій, привіз здібного племінника до Києво-Могилянської академії. Після завершення навчання в академії Дмитро Трощинський – канцелярист у Миргородському полку, потім – у Малоросійській колегії. Цей державний орган Російської імперії був заснований для управління Гетьманщиною й для легального звуження прав української автономії, що й започаткувало процес ліквідації української державності.
Трощинський-старший був у приязних стосунках із Безбородьками та Кочубеями, отож двері їхніх домівок були відкриті й для молодшого, який мав глибоке зацікавлення історією України. І йому у великій пригоді стали багаті бібліотеки цих домів. А в особі їхніх господарів він здобув впливових покровителів. Перед ним розгорталися широкі кар’єрні обрії. Неоціненним виявилося й знання кількох мов – такі люди у всі часи на вагу золота.
Від весни 1770 року Трощинського направлено до військово-похідної канцелярії першої російської армії під командуванням впливового Петра Румянцева. Збереглися свідчення про те, що канцелярист показав себе в боях і як кавалерист, був відзначений за особисту хоробрість, потвердивши цим генетичну спорідненість з козацьким племенем, що вже починало зникати з української землі.
Такі люди, як Трощинський, легко потрапляли в поле зору державців Російської імперії, оскільки вони мали те, чого здебільшого не мали сотні інших, - добру освіту. І цими людьми, як правило, були саме вихідці з України, де, як захоплено відзначали всі іноземні мандрівці, справа освіти була поставлена так, що навіть жінки вчилися в школах. Росія ж цим похвалитися не могла – вона тільки починала організовувати в себе систему освіти. Двадцятирічний Трощинський уже має почесну посаду – доброму знавцеві юриспруденції та військової теорії доручено вести земські справи князівства Молдавського. А вже за рік всеможний Олександр Безбородько, що очолював канцелярію Катерини ІІ, бере Трощинського радником Головного поштового управління. Згодом він – статс-секретар імператриці, а вже в часи Павла І та Олександра І – директор Поштового департаменту, міністр уділів, міністр юстиції. Це був час, коли українці, опосівши чимало ключових постів Російської імперії, активно її розбудовували. Як ще за кілька століть до того українська кров, улившися в польські шляхетські жили, відчутно підтримала могутність Речі Посполитої, так ізнову кращі сіячі й жниварі йшли на чуже поле. Патріотичними філіппіками й докорами в минуле справі не зарадиш, історії не зміниш, тодішніх її дійових осіб не перевиховаєш. Над цим сумним загадковим феноменом міграцій української еліти в антагоністичне національному середовище (в часи СРСР це було ще масовішим явищем) ще належиться думати історикам, соціологам та етнопсихологам.
Звичайно, образ Дмитра Трощинського був би набагато любіший серцю сьогоднішнього українського патріота, якби Трощинський, наприклад, утворив якусь таємну організацію для визволення від колоніального гніту чи підняв повстання проти Росії. Але нічого подібного в нього навіть і в думках не було. Навіть навпаки: він був благополучним і законослухняним високодостойником імперії, служив їй, як мовиться, і вірою і правдою. В цьому розумінні його, як і Безбородька, не раз ставили за взірець іншим.
І все ж Трощинський не забув, що він українець
Не відцурався свого кореня, як це було з сотнями інших. Він робив для української людності те, що міг (багато інших цього не робили), він був у цьому розумінні кращим за багатьох інших. І не тільки тому, що перед нами постає справді рідкісно привабливий суто людський його образ. Його коштом щороку навчалися не менше десяти юнаків із Полтавщини та Київщини. Він виховав і вивчив двох осиротілих племінників, допомагав бідним козацьким родинам, удовам, сиротам. Саме за це Микола Гоголь назвав його “благодійником України”. Біограф Трощинського Олександр Салій пише, що той “сприяв у вихованні й матеріальному забезпеченні ряду молодих діячів, які потім яскраво себе виявляли на теренах розвитку держави, права, науки, літератури, мистецтва. Серед них – письменник М.Гоголь, художник В.Боровиковський, просвітитель, учений, засновник Харківського університету В.Каразін, керівник кодифікації Основних державних законів Російської імперії М.Сперанський…”
Трощинський збудував власним коштом у своїх Кибинцях та в Кагарлику під Києвом церкви. Звичайно, це не було якимось винятковим на той час вчинком, оскільки чимало заможних людей робили подібне. За кожним тоді спорудженим храмом стоїть ім’я щедрого ктитора. (На жаль, ми сьогодні здебільшого не знаємо їх – з руки комуністичного режиму все поле добродійності минулого щедро засіяне травою забуття). А ще лишив по собі Дмитро Трощинський у Кагарлику прекрасний пам’ятник – парк під назвою “Земна куля в мініатюрі”. Той, хто не знав про його існування (а ми не вміємо розпропагувати навіть поміж себе такі речі), потрапивши до цього дивотвору в скромному райцентрі з його потворними бараками, що називаються житловими будинками, буде неймовірно вражений цією красою. І ще буде прикро вражений тим, що майже ніхто із жителів містечка не скаже, звідки взявся парк і чиє ім’я за ним стоїть.
Олександр Оглоблін підкреслює важливу особливість у переконаннях і діяннях Трощинського, що дозволяє назвати його одним із лідерів українського консервативного автономізму. Такими автономістами були члени гуртка Олександра Безбородька: Степан Ширай, Михайло Миклашевський, Василь Капніст, близькими до них були графи Завадовські, Гудовичі, Кочубеї. “І сам Безбородько, і його українські однодумці та помічники щиро вважали себе за українських патріотів і вірили в те, що їх діяльність, зокрема щодо об’єднання українських земель, хоч би і в складі Російської імперії, цілком відповідає національним інтересам України. Недарма чужі сучасники (російські і польські) підозрювали Безбородька в тому, що він прагне “Малоросією, на подобіє бывших гетманов, управлять”.
Володимир Свербигуз у своїй монографії «Старосвітське панство» наголошує, що Трощинський, перебуваючи на міністерських постах, «пропагує українське питання і стає на захист ув’язнених польських революціонерів і козацьких ватажків, яких цар звільняє. Серед численних праць у галузі державного управління найвідомішою є написана 1811 року “Про незручності, які трапляються від державного управління”, де українське питання посідає осібне місце”.
Трощинський належав до тих людей імперії (а їх було не так уже й багато), хто наполягав на необхідності цілковитого скасування кріпосного права й утвердження гуманних правових норм у житті тогочасного суспільства, вимагав надійного захисту прав кожного громадянина. Впродовж усього свого перебування на вершинах влади відстоював не тільки автономію України, а й відновлення її полкового устрою, був переконаний, що найдоречніше користуватися в правовій системі України третім Литовським Статутом, у якому було зафіксовано “давні права” українців.
На початку 1812 року полтавське шляхетство обирає його губернським маршалком. І майже водночас із цим на ту ж почесну посаду обирає його київське шляхетство. Трощинський, прийнявши маршальську посаду на Полтавщині, відхиляє київський варіант, хоч його основні маєтності – так званий Кагарлицький ключ – під Києвом. Це унікальний випадок в Україні: майже синхронне обрання губернським предводителем дворянства однієї ж і тієї людини в двох губерніях.
Трощинський – уже немолодий чоловік – активно поринає в громадські клопоти. Разом із Василем Капністом та Іваном Котляревським організовує козацькі полки у війні 1812 року, шалено конфліктує із самодуром генерал-губернатором Лобановим-Ростовським. Та боротьба згрупувала всю українську “партію безбородьківців”, і вони перемогли в цьому затяжному конфлікті. Цар таки відсторонив від управління губернією князя Лобанова, а на його місце було прислано князя Миколу Рєпніна (Волконського), далекого від україножерських настроїв свого попередника і (що також важливо) доброго приятеля Михайла Миклашевського, відставного новоросійського цивільного губернатора.
Трощинського не стало на вісімдесятому році життя. Він був похований у маєтку в Кибинцях, у ним спорудженій церкві. Його ім’я лишило по собі добре відлуння на все українське ХІХ століття.