…Тихою, але поважною ходою йшли воли. Вони везли цілі гори - мішки з сіллю. Зверху сидів володар усього цього багатства - чумак. Він почував себе господарем степу. Його ясні очі завжди дивляться у далеч, туди, де небо зливається з землею. Чи не видно ворога? Чумаки у будь-який час могли дати відсіч нападникові. У разі нападу могли зробити кругову оборону із маж. Зараз все спокійно, і ніщо не збиває зі шляху перевізників.
Каравани маж повивалися по ярах, вибалках і вздовж річок. Вони йшли степом, що простягався перед ними безмежним простором. Повітря наповнювалося перегуками чумаків, ці звуки тягнулися вздовж шляху й озивалися луною у балках, низинах. Гей-гей-гей-го! - тягнеться над степом. Задумливо риплять вози. Суворий вітер несе ті звуки далеко за видноколо. По дорозі вони зливаються із переливами жайворонків, коливанням колосків пшениці, завиванням степового вітру - голос людський стає невід’ємною частиною природного оркестру...
Краса природи незмінна. Вона на всі часи. Людина може гармонійно співіснувати з нею. Вона милується навколишніми краєвидами, які надихають її на творчі звершення. Саме такою людиною є Ганна Михайлівна Добжанська, зоотехнік за освітою і співачка за покликанням.
Родом вона із Крутоярівки, що на Дніпропетровщині. Це село було розташоване обабіч чумацького шляху, який прямував у Крим. Тому й зберегло велику кількість старовинних пісень, які дійшли до наших днів. Одну з них син Ганни Михайлівни Славко любив найбільше. Прохав її заспівати перед від’їздом в армію. Любив, коли вона сумно виспівувала:
|
|
| ...А попереду йде чумак Грицько |
Ой, із-за гори та й із-за кручі,
Гей, та риплять вози йдучи,
Та риплять вози йдучи.
Та вози риплять,
А ярма бряжчать,
А воли ремигають.
А воли ремигають.
А попереду
Йде чумак Грицько,
В сопілочку грає.
Сопілочка та з барвіночка,
Оріхове денце.
Як заграє чумак Грицько -
Болить моє серце.
Вийшла дівка,
Вийшла красна,
Солі купувати.
Вона солі не купила -
Жалю наробила.
Чого ж в тебе, чумак Грицько,
Сорочка не біла?
Чого ж вона буде біла,
Як сьома неділя.
Мати стара,
Сестра мала,
А дівчини немає…
Того ж моя сопілонька
Так жалібно грає.
Про сімейне становище і нелегку долю чумака дізнаємося з цієї пісні. Нерідко він був єдиною опорою у родині. На його плечі лягала велика відповідальність за рідних.
Багато й козацьких пісень знає Ганна Михайлівна і на запитання «де ви їх берете?» - показує на свою голову. Берегиня українських традицій увесь свій вільний час віддавала мистецтву. Добре танцювала і співала, була чудовим керівником хору. Куди б не закинула її доля, вона могла своєю співочою енергетикою об’єднати людей у творчі колективи: у селах - Крутоярівка, Синельниковому, Веселому, Межовій.
«Випадкових людей у мистецтві не буває. Треба, щоб любов до прекрасного була закладена ще змалку, від батьків»,- говорить Ганна Михайлівна. Тато й мама не були відомими митцями, але їх поважали за талант, який вони передали своїм трьом донькам. Змалку виховували любов до української культури.
Ганна Михайлівна й досі згадує, як ще малою дитиною ховалася під парту, щоб подивитися українські вистави. Їх організатором був учитель школи— Зінківський Андрій Федорович. Маленька Ганнуся прибігала зранку і чекала аж до вечора на місцевих акторів. Під партою її було непомітно. Вона дивилася вистави «Безталанна», «Пошилися у дурні», «Віз ламається - чумак розуму набирається», «Серед темної ночі», «Дай серцю волю - заведе в неволю». На творах відомих українських письменників формувалися світогляд малої Ганнусі, її уподобання і любов до національної культури.
Мабуть, так і прожила б дівчина все життя у своєму селі, якби не щасливий випадок. Із сільськогосподарського технікуму приїхали запросити на навчання. Голова колгоспу викликав до себе тих, хто закінчив семирічку, а серед них була і Ганна, з пропозицією отримати середню освіту. Не поспішає молодь дати згоду на це - знають, що доля їхня залежить від сімейного становища. Прийшла Ганна додому, але не наважувалася розповісти батькові, бо не має права покинути родину. Батько, Михайло Семенович, хворіє на виразку шлунка, сестра Віра майже каліка - зламане стегно. Тільки по приїзді дядька, Гната Семеновича Познякова, сімейна рада вирішує відправити дівчину до технікуму, де вона успішно складає екзамени на зоотехніка.
Ганна й досі жалкує, що не має музичної освіти - на той час такої можливості не було. Всі пісні вона співає на слух - могла, почувши якусь по радіо, відразу відтворити, добре запам’ятавши слова і мотив. Ще студенткою організувала хор при технікумі. Брала активну участь у художній самодіяльності навчального закладу. У 1937 році на обласній олімпіаді у Дніпропетровську отримала за виконання українського танцю «Гопак» премію — гітару. Оволоділа цим музичним інструментом, грала також на мандоліні й балалайці.
По закінченні технікуму отримала призначення у село Новопавлівка Межівського району, що на Дніпропетровщині. Проявила себе чудовим зоотехніком, але душею тягнулася до української пісні. Вона змогла не тільки згуртувати людей, але й запалити вогник любові до України…
Теплим словом згадує Ганна Михайлівна про свого сліпого баяніста Леоніда Канюка. Він мав музичну освіту і був закоханий в українську пісню. Ноти він отримував поштою з Києва від спілки сліпих. Склався добрий творчий дует, який потім неймовірно розширився, та так, як говорить Ганна Михайлівна, що місця на сцені не було для людей, а вони записувалися на хор.
Організаторські здібності у пані Добжанської були великі. Спочатку вона примушувала ходити на хор, а потім люди звикали і самі виявляли бажання співати. Репертуар добирала сама, знала чудово психологію людей, могла передбачити, яка пісня викличе бурю оплесків у публіки.
Про тяжку долю чумаків розповідав музичний твір «Ой, не п’ються пива, меди», яка співається широко і протяжно.
|
|
| Заспіваймо пісню веселеньку |
Ой, не п’ються пива, меди,
Не п’ється вода,
Прилучилась з чумаченьком,
Гей, гей, гей, гей,
У степу біда.
Заболіла голівонька,
Заболів живіт,
Упав чумак коло воза,
Гей, гей, гей, гей,
Упав та й лежить.
Із Одеси преславної
Завезли чуму.
Покинули товариша, -
Гей, гей, гей, гей,
Горенько йому.
Воли його коло воза
Понуро стоять.
А із степу гайворони,
Гей, гей, гей ,гей,
До його летять.
- Ой, не клюйте, гайворони,
Чумацького трупа:
Наклювавшись, подохнете
Гей, гей, гей, гей,
Коло мене вкупі.
Одяг учасники хору робили самі. Ганна Михайлівна згадує, як приходили до неї доярки в обідню пору, щоб вишивати сорочки, шити спідниці, а потім із цим вбранням виступали на сцені. Глядачі радо їх приймали і після двогодинного концерту вимагали продовження виступу. Шквал оплесків і досі звучить для Ганни Михайлівни, як музика, у її спогадах...
- Українська народна пісня має велику силу, бо вона йде до нас через віки. У сучасної естрадної - немає такої потужності. Вона забувається на наступний день, - ділиться своїми думками Ганна Михайлівна. - У козацьких, чумацьких піснях вчувається голос предків; розповідається про історичне минуле України; передається емоційний стан людини. Українська народна пісня дає нам відчути себе нацією, згуртовує нас заради країни.
…Круті яри повивалися то вгору, то вниз. Чумаки ладилися в дорогу - запрягали волів у ярма, ті подавали сигнал - протяжно ревіли, ніби знали, що на них чекає далі. Чумаки вже розвернули свої валки і налагодилися їхати. Все село вийшло проводжати мандрівників-перевізників. Були тут і старі дідусі, які згадували свою козацьку молодість і могли хоч зараз все покинути заради волі степової, та здоров’я у них було вже не те, що раніше. Молоді дівчата соромливо і замріяно поглядали на чумаків, а котра смілива, то ще й підморгувала. Малі діти невгамовно бігали навколо возів і грали в схованки, а батьки їх все намагалися впіймати свого та присоромити. Але малечі - то байдуже.
Та ось чумак, що стояв зі своїм возом першим, крикнув на своїх волів, щоб рушали в дорогу, і вся процесія поволі почала рухатися. В це село вони привезли не тільки сіль, але залишили частину своєї культури: звичаї, традиції, пісні. А можливо, залишили половину свого серця…Як тільки чумаки виїхали з села - то люди розійшлися по своїх домівках. Тільки блакитні очі степової красуні довго дивилися їм услід, хоча останнього воза вже не було видно…