|
|
| Міністр закордонних справ України, полковник УРК Володимир Огризко передав заступнику директора Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Любові Кияшко історичні документи гетьманського періоду |
Знищення 2 листопада 1708 року військами генерала Олександра Меншикова міста Батурина – трагічна сторінка в історії України. Батурин, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорився волі Петра І і був по-варварськи знищений разом з жителями.
Місто Батурин, розташоване на живописному березі Сейму на Чернігівщині, що виникло на початку ХVІІ ст., упродовж свого існування було резиденцією чотирьох гетьманів. За порівняно невеликий проміжок часу воно подолало шлях від невеличкого примонастирського хутора Батурин до гетьманської столиці. Тут відбувся злет українського мистецтва та архітектури.
Коли минув хаос Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя України стала Гетьманщина на Лівобережжі. Тепер фокус визначальних подій історії України остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства.
Прагнучи монополізувати владу, царі, за самою своєю сутністю, виступали проти ідеї українського самоврядування. Проте ці погляди суперечили тій формі державоустрою, що існувала в Гетьманщині та була заснованою на виключно українських засадах і звичаях. Відтак основним питанням політичного життя України XVIII ст. стає тривала й затяжна боротьба імперського централізму Росії з українським прагненням до автономії.
На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому,– це десь одна шоста площі сучасної України. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити – Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Офіційна резиденція гетьмана на початку XVIII ст. містилася в Батурині, який був і адміністративною столицею Гетьманщини.
Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв’язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть гарантії на подальшу автономію.
Вирішальний етап у стосунках між Лівобережжям та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи – одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України, за якого підвищується особливо статус гетьманської столиці. Сюди стікаються іноземні посли, резиденти, прочани. За Мазепи Батурин швидко перетворився не тільки в квітуче місто, але й у столицю духовності, культури. У ньому було п’ять храмів, розкішна резеденція Гетьмана мала чудову колекцію картин, добірну бібліотеку.
Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику, послідовно зміцнюючи становище старшини. Людина досвідчена й витончена, Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігійних та культурних установ. Ревний покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишному стилі, що його з часом назовуть мазепинським, або козацьким, барокко. Крім того, він заснував багато шкіл і друкарень, щоб українська молодь могла в міру своїх можливостей користуватися благами освіти.
Проведення політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку, – все це досягнення першочергової ваги. Та найбільш вражаючою рисою Мазепи-політика було уміння захищати як особисті, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав цареві активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова – ключової турецької фортеці на Азовському морі.
Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з’являється напруженість. У 1700 році вибухнула велика Пів-нічна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступили молодий російський цар Петро І та 18-річний король Швеції Карл XII – обдарований полководець, але поганий політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована ще 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.
28 жовтня 1708 р. Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну. До Мазепиних планів аж ніяк не входило вторгнення Карла XII в Україну, що ставала тепер театром воєнних дій. Вона ще не була готова до участі у вирішальному поєдинку двох могутніх суперників, котрі, думалося, зійдуться десь поза межами Гетьманщини. Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів, що не може дати навіть десяти чоловік і щоб той боронився, як зможе. Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві.
Щоб підняти народ на загальний виступ проти Москви, політику якої він начебто донедавна ще підтримував, потрібні були спеціальні агітаційні й організаційні заходи. Адже жорстока необхідність змушувала гетьмана до останньої миті зберігати в глибокій таємниці свої наміри. Щоб успішно втілити в життя задуману акцію, потрібен був час, якого так гостро бракувало. Гетьман вагався аж до останньої хвилини свого доленосного вибору, ретельно зважував перспективи політичної переорієнтації України, прораховував усі можливі наслідки. Підштовхнув його до рішучого кроку приїзд в Україну улюбленця царя генерала Меншикова. Мазепа повертається з військового табору під Борзною до своєї столиці в Батурин, дає останні розпорядження. І, залишивши в місті досить сильну військову залогу з чотирьох вільнонайманих сердюцьких полків і кількох сотень городових козаків (загалом близько 10 тисяч осіб) під проводом полковника Дмитра Чечеля й гарматного осавула Ф.Кенігсека, він вирушає до табору шведського короля. 25 жовтня 1708 р. українські полки на чолі з гетьманом (близько 6 тисяч осіб) форсували Десну.
Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.
Петро І, як оповідають сучасники, довідавшись про дії українського гетьмана, був шокований. Але, як це не раз траплялося, швидко оговтався і вжив запобіжних заходів. Передовсім цар видав кілька маніфестів до всього українського народу із звинуваченнями гетьмана у зраді. Тактика царя не обмежувалася самими маніфестами. За його наказом 2 листопада російські війська під командуванням генерала Меншикова підступили до гетьманської столиці Батурина. Пов’язані з цим наступні події надовго закарбувалися в людській пам’яті, а саме місто для багатьох поколінь українських патріотів стало символом духовної нескореності й самопожертви в ім’я Вітчизни.
Батурин був укріпленим містом із численною артилерією. Оборонці міста готові вірно виконати наказ свого гетьмана і зустріли генерала Меншикова гарматними пострілами. Штурм Батурина був відбитий його оборонцями, але в ту саму ніч зрадник показав їм потаємний підземний хід до фортеці.
Подальші події відображені в народній пам’яті:
„А в городі у Батурині
Мужиків да жінок
У пень сікли да рубали,
Церкви палили, святості да
Ікони під ноги топтали...”
Не важко уявити стан Івана Мазепи, коли він отримав звістку про падіння Батурина. Приголомшений гетьман, за свідченням учасника походу, не повірив почутому. Розповіді про звірства корпусу Меншикова його потрясли. Лише 7 листопада 1708 року гетьман нарешті мав можливість на власні очі побачити наслідки московського погрому у гетьманській столиці. Кривава картина попелища вразила його у саме серце. Як пише «Чернігівський літопис», «ревно плакал по Батурину Мазепа», спостерігаючи, скільки «крови людской в місті и на предмістью было полно калюжами».
Падіння Батурина призвело не лише до страшних людських жертв, втрати значного арсеналу зброї та боєприпасів, а й завдало величезної моральної шкоди всьому українському народові. Немилосердний розгром гетьманської столиці й терор, розв’язаний проти прибічників Мазепи в усій Україні, деморалізуюче вплинули на суспільство, позбавивши його здатності чинити опір. У Лебедині, куди дещо згодом цар переніс із Глухова свою головну квартиру, діяв спеціальний суд. Як оповідає український хроніст, багатьох старшин і козаків, запідозрених у прихильності до Мазепи, вишуковували по домівках і віддавали на різні тортури, а вже потім їх карали смертю.
Різними шляхами ішла інформація про злодіяння у Москву, Новгород, зарубіжжя, але літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були спільні в оцінках масштабів трагедії українського міста: «Люди, в нем бывшие, вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены» (Рукописний збірник XVIII віку), «И тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли» (Записки московського окольничого Івана Желябужського за 1708 рік), «Меншиков зараз добыл Батурина и сплюндрував его огнем и мечем» (Чернігівський літопис за новим списком (1587-1725).
Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками – «Страшна різанина», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». Газети сповіщали болючу новину: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів».
Після спалення Батурина відбувається фактичний розподіл України між російськими вельможами. Одночасно рясний дощ милостей і нагород посипався на голови тих, хто відразу продемонстрував свою лояльність дому Романових.
Знищення Батурина стало поворотною віхою в історії українського народу. Його визвольні прагнення були вкотре жорстоко придушені імперськими силами.