|
||
| Реєстрові козаки біля храму Покрови Пресвятої Богородиці зустрічають у Донецьку Свічу на спомин Голодомору, створену з ініціативи Всеукраїнської громадської організації „Братство бджолярів України”, яку виконано у вигляді великого снопа пшениці з колоссям, до якого із землі тягнуться численні виснажені руки (автор проекту Юрій Рифяк, скульптор Марина Чуб). Свічу відлито із натурального воску, наданого бджолярами усіх областей України |
План масового вбивства перевиконано
Минуло сімдесят п’ять років з часів, коли сталася трагедія українського народу, штучний голод 1932-33 років, який забрав життя мільйонів людей; скалічив морально й психічно тих людей, яким пощастило вижити; підірвав генофонд українського народу.
Роберт Конквест у своїй історичній праці „Жнива скорботи” називає події, що відбувалися на українській землі 1929-1933 років, сталінською війною проти селян, число жертв у якій перебільшує загальну кількість жертв Першої світової війни у всіх країнах-учасницях. Лише одна сторона була озброєною, відповідно жертви були тільки з протилежного боку, переважно жінки, діти та люди похилого віку. Поки голод спорожнював цілі села, збіжжя, що могло б урятувати не одне життя, продавалося за кордон за демпінговими цінами.
Плановий терор
Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 21 липня 1932 року було прийнято план хлібозаготівлі, що дорівнював 5,8 млн. тонн. Про кризове становище – дефіцит насіннєвого матеріалу, масовий падіж коней, виснаженість і високу смертність серед колгоспників – у Кремлі знали: комісія на чолі з Молотовим, що досліджувала становище на Україні, погодилася із висновком щодо необхідності насіннєвої й продовольчої допомоги – але у борг (за кожних 100 пудів насіннєвого матеріалу потрібно було повернути з наступного врожаю 110 пудів). Республіканське керівництво України розуміло, що такий план є неможливим, і намагалося коригувати його у бік зменшення. Та план було прийнято, крім того, політбюро почало невтомно штампувати ухвали про депортацію селянських сімей; на час хлібозаготівель з керівників ДПУ було утворено орган, який самостійно ухвалював рішення щодо вищої міри покарання у справах „контрреволюції”, та іноді ніякі органи не встигали розглянути питання щодо розстрілу, адже він здійснювався прямо на подвір’ї „злочинця”. Запанувало свавілля, безгосподарність, терор. Людей засуджували за виступи проти нереальних планів хлібозаготівлі та насильницької колективізації, й нерідко – на смерть. Траплялися випадки, коли колгоспний трудівник, не отримавши жодного кілограма хліба за відпрацьовані трудодні, залишався винним державі. Взимку 1932-33 бригади активістів невпинно шукали по усіх кутках й вилучали усе, що „заборгували” селяни перед державою. Брали продукти: крупи, масло, м’ясо, картоплю, квасолю – усе, брали й гроші, й інше добро. Такий обшук не оминав жодної селянської домівки. Шукачам іноді допомагали особи з місцевого населення, розраховуючи на премію у розмірі 25% від вартості знайденого. Проте у цьому сказі, коли партію охопила істерія, немов “демони та відьми вирвалися на волю”, деякі люди, що мали виконувати свої обов’язки перед “вітчизною”, зберегли здоровий глузд і людське обличчя. Натомість втратили посади, партквитки, свободу або навіть життя. Уповноважені районного партійного комітету, голови сільрад і колгоспів, що не забезпечили виконання хлібозаготівлі, за рішенням РПК виголошувалися такими, що потурали розтринькуванню хліба, опортуністами, притягувалися до суду, вони дезертирували і навіть стрілялися.
Люди пухли з голоду, вешталися вулицями у пошуках хліба, шукали у полі колосків, їли дохлятину й гнилі продукти, що призводило до інфекційних захворювань і також сприяло високій смертності. Мали місце випадки канібалізму. Люди намагалися врятуватися стравами, до складу яких входили кора дерев, бур’ян, коріння. Шукали порятунку в інших селах та містах, та не всі діставали хлібної картки, на заваді селянам стояли походження або відсутність документів. Тож з міст виганяли голодних, пухлих селян, якщо встигали, бо вони могли померти раніше. З тих поселень, де був найлютіший голод, людей просто не випускали. Трупи лежали просто неба, поховати їх не дозволяло фізичне виснаження живих. Проте у містах трупи регулярно збирали й відвозили вантажівками.
|
||
| Серед тих, хто першими запалив на Донеччині Свічу на спомин Голодомору 1932-1933 років, - протопресвітер Донецький і Луганський, духівник Українського Реєстрового Козацтва о.Василь Пантелюк і єпископ Донецький і Харківський Степан Меньок (у центрі) |
Прощай, рідна земле...
Примусова депортація „куркулів” мала величезні масштаби, українців мільйонами переселяли до північних земель. За офіційними даними, тільки міське населення таких регіонів, як Карелія, Північний Схід та Вятка, за період з 1926 по 1939 рік збільшилося на 1,3 млн. осіб, більшість з яких складали „куркулі”, які працювали в таборах чи спеціальних поселеннях. Групи, призначені для примусових робіт, до складу яких входили депортовані українці, працювали на золотих, мідних та цинкових копальнях по всьому Радянському Союзу, отримуючи на добу по 200-250 грамів хліба. Рішенням партійного комітету Північного округу 1932 року встановлювалося, що необхідно було забезпечити, щоб до 1934 року новоприбулі годувалися повністю власним урожаєм. Тож українці мали жити тим, що родило на північній землі. Та, незважаючи на несприятливі природні умови, не маючи коней та плугів, депортовані „куркулі”, що змогли вижити, створювали відносно успішні господарства. Через ріст добробуту працьовитих українців владі доводилося вдруге їх розкуркулювати й депортувати.
Багато ж українських селян, яких було приречено до виселення з рідної землі, не змогли вижити. Перевозили „куркулів” по 40-60 чоловік у вагоні, майже без світла та повітря. На 10 осіб видавали одну хлібину та піввідра чаю, або рідкого супу, або навіть води. 15-20 % пасажирів померло під час цих перевезень, не діставшись місця призначення, більшість із загиблих – діти. Іноді „куркулі” мали очікувати на наступний транспорт у так званих транзитних пунктах – невеличких містах, таких як Вологда чи Архангельськ. Людей розташовували у покинутих церквах на багатоповерхових нарах, про гігієнічні заходи не йшлося, і це сприяло розповсюдженню інфекційних та шкірних захворювань, та місцеве населення не наважувалося допомагати виселенцям через загрозу бути заарештованими. Шлях до місця призначення тривав тижнями. Депортованих, якщо не траплялося село у тайзі чи тундрі, висаджували прямо на сніг. Ті, хто міг, ставили халупи чи копали землянки, працюючи майже без сну, намагаючись урятуватися. Але смертність залишалася дуже високою. Новий притулок для „куркулів” оточував колючий дріт та охоронці, спроба втечі могла коштувати життя. Роберт Конквест у „Жнивах скорботи” розповідає про табір у Єлецьку, в якому було розміщено 32 тисячі дітей, відірваних від батьків. Така кількість людей мешкала у 97 бараках. Спалахи кору та скарлатини, відсутність медичної допомоги, неналежне харчування сприяли тому, що поховання проводилися кожного дня. В ізоляційному таборі у Томську, де утримувалося 13 тисяч „куркулів”, щодня гинуло близько 20 чоловік. У 1932 році до українського поселення Медвеже на Уралі взагалі було припинено постачання їжі, що призвело до загибелі декількох тисяч чоловік.
За підрахунками, які пропонує англійський історик Роберт Конквест, від чверті до третини депортованих українців загинули або в дорозі до майбутнього поселення, або у перші місяці заслання.
Чиї руки катували безневинних?
У проекті із знищення селян як класу взяли участь тисячі й тисячі громадян Радянського Союзу. Катастрофу, що спланували кілька осіб, сп’янілих від влади, втілили невідомо для чого пересічні люди. Звичайно, радянська пропаганда тлумачила про злочинність й узурпаторство “куркулів”, налаштовуючи населення проти працьовитих селян, але ті виконавці, які безпосередньо відвідували села, де панував голод й абсолютна безпорадність, і забирали останні харчі в людей, – вони ж мали можливість оцінити ситуацію об’єктивно! Та, не дивлячись на аморальність своїх дій, власними руками зав’язували мотузку навколо шиї ні в чому не винних селян, вірогідно, розуміючи, що роблять.
Питання про те, наскільки жорстокі й безглузді накази може виконувати людина, турбували й науковців. Розмірковуючи про розквіт фашистської ідеї у гітлерівській Німеччині, Стенлі Мілграм, психолог Йєльського університету, у 1960-х роках поставив низку експериментів, завданням яких було з’ясувати, як поводяться люди, коли їм авторитетна особа наказує чинити жорстокі дії щодо іншої людини. Дослідження мало на меті з’ясувати – як німецькі громадяни винищували й катували безневинних людей у концтаборах.
Учаснику експерименту пропонувалася роль “учителя”, який перевірятиме пам’ять іншого учасника цього самого експерименту й каратиме його за кожну неправильну відповідь електричним струмом, який спочатку буде зовсім безпечним і навіть невідчутним. Та з кожною неправильною відповіддю електричний струм ставатиме дедалі сильнішим. Поряд з “учителем” слідкує за перебігом експерименту науковий співробітник.
Насправді, інший учасник експерименту, який мав відповідати на запитання, був актором, його не било током, він це просто вдавав. Проте результати виявилися несподіваними. Після того, як актор починав скаржитися на біль, просити припинити експеримент, відмовлявся продовжувати відповідати на запитання, “вчитель” запитував у наукового співробітника, чи можна припинити експеримент, та науковець наполягав на продовженні, і “вчитель” ставив нове запитання й тиснув на кнопку. 66 відсотків досліджуваних продовжували натискати на кнопку й бити током людей, які, вочевидь, страждали від болю, панікували чи навіть не виявляли ознак життя, розцінюючи мовчання як неправильну відповідь. Усі учасники експерименту були психічно нормальними. Наполегливість, безкомпромісність і безжальність авторитетної особи, що керує „експериментом”, здатні зробити з нормальної, адекватної людини ката і вбивцю. Навіть коли відмова від участі у „дослідженні” нічим не загрожує...