Рівень духовності Слобідської України в усі часи вважався високим. Підтвердженням тому було прагнення слобожан під час заснування міста чи містечка, слободи чи села у першу чергу збудувати церкву й відкрити церковно-приходську школу.
У церковно-приходських школах навчали дітей усіх парафіян, незалежно від їх суспільного становища, як малих, так і підлітків. Навчалися і дорослі. Очолювали школи дяки-бакаляри, дяки місцевих церков або мандрівні дячки-вчителі. У помічники дяк обирав молодиків із числа кращих учнів чи випускників школи.
Методом здобуття нових знань та отримання роботи були мандрівки з однієї слободи до іншої. Частіше йшли туди, де до вчителів ставилися із особливою повагою. Але розумні дяки, що вже обжилися у тому чи іншому місці, вдавалися до хитрого правила: вчи гостя так, щоб він не посів твого місця на чолі школи.
Якщо у селі не було школи, дяки-мандрівники заохочували громаду до її створення і у такий спосіб виступали найактивнішими розповсюджувачами науки. Приміщення школи поділялося на дві частини: в одній жив дяк з родиною, в іншій розміщувалася класна кімната, де стояли довгі столи з лавами. Там працювали учні трьох класів. Із найбільш обдарованих третьокласників формувався клас церковного співу, в якому займалися тричі на тиждень.
Писали школярі крейдою на невеличких чорних дощечках або чорнилами на папері. У такій школі під час занять було дуже гамірно, бо кожен із 30 - 40 школярів на повний голос читав або співав своє завдання. У школі викладалися церковно-слов’янська та російська грамота, але навчальний процес провадився українською мовою, якою говорили і дяки, й учні.
Щоб вихованці краще засвоювали матеріал, як покарання за найменшу провину дяки застосовували різки. Їм здавалося, що така методика приносить користь, а насправді вони просто не знали іншої. Найбільше школярів били по суботах, коли вони перед паном-бакаляром промовляли все, що вивчили за тиждень.
І все ж таки, як стверджують історики, ці школи шанували в народі більше, аніж казенні російські, котрі з’явилися пізніше. Бо в «рідних» школах усе було «до душі»: і звичне приміщення, і зв’язок із церквою, братствами й шпиталями, і вчитель-дяк, який сам був вихідцем з простого народу, і мова та звичаї.
Після скасування козаччини і закріпачення Слобожанщини більшість народних церковно-приходських шкіл була ліквідована. Але нині, на початку третього тисячоліття, традиція шкіл при церквах відновлюється.