|
|
Тут переплелися легенди і реальність
Хто з нас не любить читати про тайни історії, що нерідко обростають легендами та народними переказами, про потаємні печери та про наскальні прадавні загадкові малюнки наших пращурів. Землі від Дунаю до Дону тисячоліттями були ареною битв і переселення народів, і в центрі цього простору була і залишається територія України, і особливо земля між Дніпром і Дністром. У свій час тут кіммерійців змінили скіфи, їх, у свою чергу, – сармати, а за ними прийшли готи, потім – гуни… І кожен з цих народів залишив певні сліди – в мові і в мистецтві, в наших генах і на самій землі. Свідченням тому є історія невеликого мальовничого села Буші, що розкинулось на південних крутоярах Вінниччини. Саме в цій місцині чимало загадкового та утаємниченого, в якому переплелись легенди та реальність.
Краєвиди Поділля не набридають. Особливо вони чарівні влітку та восени. Мою увагу ще здалеку привернув височенький пагорб з величезною брилою. Перехопивши мій погляд, отаман Вінницької обласної організації Українського Реєстрового Козацтва, генерал-лейтенант УРК Микола Крижанівський пояснив: «Це - дороговказ на Бушу». За кілька хвилин автомобіль отамана, звернувши з ямпільської автотраси праворуч, у бік села, зупинився біля пагорба. На величезній кам’яній брилі висічені чотири літери - БУША.
– Тут кожен клаптик землі дихає славною минувшиною, – переконує мене Микола Крижанівський.- Скільки разів я тут не бував, мене не покидало відчуття, що я наче наповнююсь енергетикою, а особливо, коли торкаюся видатних пам’яток археології та архітектури — славнозвісного бушанського рельєфу (витесаного з каменю у Скельному храмі руками наших славних предків) і залишків бушанської фортеці — кам’яної вежі, яка дивом уціліла до наших днів. Численні підземні ходи, печери, знаменитий Гайдамацький яр, залишки багатошарових поселень трипільської, скіфської, черняхівської та пеньківської культур, середньовічне кладовище — усе це, повір, справляє незабутнє враження не тільки на мене, а й на того, хто сюди потрапляє. А втім, сам переконаєшся. Поїхали.
За кілька хвилин поїздки у промінні ранкового осіннього сонця забіліли бушанські хатки, замкова вежа, кам’яні скульптури. Все це наче збігало схилами до річечок Мурафи та Бушанки. Біля кам’яної брами нас гостинно зустрів господар Державного історико-культурного заповідника «Буша» підполковник УРК Олександр Пірняк і розпочав хвилюючу оповідь про славну і героїчну минувшину села, відчиняючи перед нами ворота у незбагненну глибінь історії.
|
|
| Подвиг козачки Мар’яни Зависної увіковічений у дереві |
Свідок жертовного подвигу
Під супровід цікавої оповіді про заповідник ми дійшли до кам’яної вежі, яка збереглась зі всіх дозорних башт колишньої неприступної фортеці. Сьогодні ця кам’яна вежа є своєрідним символом Буші, її візитною карткою. Скільки бачила вона на своєму віку?! Свідком яких подій стала?! Під час кривавої битви, яка відбулася на цій священній землі 354 роки тому, встояла. На згадку нам, нащадкам, про силу і мужність наших пращурів, які не вагаючись вибрали смерть замість рабства.
Буша – мiсто-фортеця Брацлавського полку в ХVІІ ст. – 28-30 листопада 1654 року прославилась героїчною обороною від польсько-шляхетських військ.
На той час поселення нараховувало 400-450 димів і близько 3000 мешканців. У центрі міста була фортеця, яку називали “Малим Кам’янцем”, порівнюючи її з неприступною Кам’янець-Подільською фортецею.
Тут земля кров’ю Предків
покроплена так,
що цвісти на ній мусив би
вже тільки мак…
Ці рядки з поезії Валентини Сторожук найкраще характеризують героїчну минувшину Буші. Взяти хоча б одну з найтрагічніших її сторінок — оборону від польських військ у листопаді 1654 року, яку яскраво змалював у своєму історичному романі «Облога Буші» Михайло Старицький.
...На початку осені 1654 року обстановка на Україні була тривожною. Польський сейм прийняв постанову про збільшення армій у Польщі та Литві. Почалися окремі бої та сутички козаків з татарськими загонами від Дністра до Дніпра.
17 жовтня на чолі 30-тисячної армії почав свій каральний похід на Поділля коронний гетьман Потоцький. Згодом армію розділили на три частини під командуванням Потоцького, Лянскоронського та Чарнецького. Польській армії здалися містечка Красне, Мурафа, Чернівці. Все, що було східніше від Дунаївців, жовніри піддавали “вогню і мечу”, зносячи села і хутори. В умовах смертельної небезпеки до Буші потягнулися загони опришків, козаків та молдавських повстанців. У місті зосередилося близько 8 тисяч осіб. Оборону фортеці очолили полковники Гречка та Гавратенко, сотники Зеленський, Зависний та Махаринський.
|
|
| Вежа – свідок козацької пожертви |
28 листопада під стінами Буші з’явився передовий загін польського війська. Опришки і козаки зробили вилазку і в бою біля фортеці розбили хоругви передового полку. Здобута перемога викликала у захисників Буші велику радість, і з цієї нагоди вдарили дзвони семи церков.
Незабаром підійшов з основними силами С.Чарнецький, почавши уважно вивчати систему укріплень, вишукуючи в ній слабо захищені місця. Польське військо почало свій наступ з боку брами. В перших лавах атакуючих ішли німецькі драгуни, очолювані майором Гембартом. Спалахнув жорстокий бій. Жовніри відчайдушно штурмували вали, а селяни, козаки, міщани і молдавські повстанці захищалися з небаченою мужністю. Але під тиском переважаючих сил ворога захисники міста почали відступати. Жовніри оволоділи валом та увірвалися усередину міста. Йшли бої за кожний будинок. У цей критичний момент, враховуючи напрям і силу вітру, козацький полковник Гречка наказав запалити будівлі в тилу поляків. Помітивши полум’я за спиною, яке швидко посилювалося і відрізало шлях до можливого відступу, жовніри здригнулися, послабивши натиск. Цим відразу ж скористалися захисники міста, які з новою силою вдарили на супротивника. У вирі запеклої січі було смертельно поранено німецького майора Гембарта, зазнав поранення в ногу С. Чарнецький, загинуло чимало шляхти. Польсько-шляхетські війська почали відступати, і незабаром опришки та козаки повернули собі втрачені позиції.
У кінці дня (28 листопада) під стіни міста підійшли всі сили коронного війська. Його гетьмани вирішили послати наступного дня до обложених гінця з пропозицією скласти зброю. Промайнула сповнена тривоги ніч. Опришки, козаки, міщани - всі, хто перебував у Буші, готувалися до останнього бою. Безсумнівно, вони усвідомлювали всю реальність трагічних наслідків дальшої боротьби, розуміли, що кілька тисяч захисників неспроможні відбити приступи регулярної (30 тисяч) армії з сильною артилерією. Але захисники вирішили битися до останнього, воліли за краще загинути в боротьбі, ніж здатися на ласку жовнірів. Тому, коли ранком до них прибув від коронного гетьмана сурмач з пропозицією здатися, вони, за одними даними, вивели його за вали і на очах жовнірів розстріляли, за іншими - прогнали, засвідчивши таким чином свою готовність битися до кінця.
Польські воєначальники вирішили розпочати генеральний штурм Буші з усіх сторін. При цьому С. Потоцький наказав кінноті злізти з коней і разом з піхотою йти на приступ укріплень. Було залучено також різну обозну службу, яку використовували в найнебезпечніших місцях. Після гарматного обстрілу жовніри рушили на укріплення міста. Розпочався відчайдушний бій, який тривав до кінця дня. Захисники Буші успішно відбивалися, зазнаючи великих втрат. Почала відчуватися нестача резерву. Полковник Гречка вирішив зняти частину опришків і козаків з валів, що прикривали місто з боку ставу. Під вечір С.Чарнецький помітив, що з цього місця значно послабився вогонь обложених. Перевіривши глибину води в ставку, поляки зрозуміли, що через нього можна завдати удар по облозі Буші. Чарнецький почав діяти рішуче. Для більшої гарантії успіху задуманого плану наказав розкопати греблю. Коли вода трохи спала, кілька польських полків стрімко подалися через став до палісаду і валів. Удар був раптовий і дуже сильний. Опришки й козаки, яких було тут небагато, почали відступати. Хорунжий Балент зумів захопити найвищий шанець у системі укріплень і запалити дерев’яну вежу. Вітер дув у бік міських будинків, і полум’я охопило найближчі з них. Серед обложених почалося сум’яття. Хоробрі, безстрашні, вони, проте, не могли зупинити атакуючих. Жовніри почали проникати до міста і в інших місцях. Та оборонці й не думали здаватися. Бій у палаючій Буші йшов за кожний будиночок. Загинули полковники Гречка та Гавратенко. Тоді захисники Буші, щоб не потрапити до рук ворога, почали самі підпалювати будинки і кидатися у вогонь. Польський офіцер В. Коховський засвідчує, що жінки разом з дітьми кидалися у полум’я та топилися в глибоких криницях. Дружина сотника Зависного, побачивши загибель свого чоловіка, сіла на бочку з порохом і, коли жовніри підбігли, запалила порох. Пролунав сильний вибух, від якого загинуло чимало ворогів, а рештки героїні потім знайшли за чверть милі від міста.
Розлючені мужнім опором та великими втратами, жовніри не жаліли нікого, вбиваючи всіх без винятку. Всю ніч з 29 на 30 листопада 1654 року палало мертве місто, з якого ранком залишилися руїни та згарища.
Оборона Буші лишилася прикладом мужності, виявом найвищих людських потуг перед лицем смерті, коли, захищаючи рідну землю, заради свободи, людина віддає найдорожче – своє життя.
У статті Олександра Пірняка та Надії Пірняк «Наш рід з крем’янистих порід», в якій викладено відомості про хід оборони Буші, читаємо такі рядки поета Івана Іова, присвячені вищеописаним подіям:
… Трави згорілі фортечної
Буші,
як вам, нарешті, з росою
повірить?!
Замок злетів у повітря, а душі
Досі літають у тому повітрі…
…Оборона Буші, оборона Буші —
Це для кожного з нас оборона
душі.
Героїчний подвиг захисників Буші навічно вкарбувався в серця українських патріотів і слугуватиме майбутнім поколінням гідним прикладом для наслідування.