|
|
| Отаман Херсонського обласного товариства УРК Євген Капленко (праворуч) з козаками-побратимами - нащадки козацької слави Кам’янської Січі |
Про що свідчать історичні джерела
Перша офіційна згадка про сучасну Кам’янську балку відноситься до весни 1583 року, і вже у той час вона була доволі відома, бо досить тривалий час відігравала значну роль у діяльності Запорозької Січі, налагодженні різнобічних зв’язків між тогочасною Україною, Кримським ханством, Річчю Посполитою, Османською імперією та Російським царством.
Запорозьке військо, облаштувавши тимчасовий табір на старому городищі у Кам’янській балці, з огляду на його панівні особливості, одночасно розпочало роботи з облаштування Січі на Стрілиці, при впадінні річки Кам’янки у річище Дніпра. Там уже давно існував укріплений пункт - майже прямокутна ділянка розміром 20х20 сажнів, витягнута уздовж крутого і високого берегового скосу над Козацьким річищем, обнесена стінами з кам’яних брил та оточена земляним ровом. Цей укріплений пункт (за термінологією того часу - шанець, козацька назва - чати) давав прихисток 50 - 100 козакам, часто ставав предметом бойових сутичок, з огляду на зручність контролю над місцевістю і шляхом через Дніпро у кримські володіння. Посеред його території була простора і широка, подібна до січового куреня, без комірчин і перебірок будівля з улаштованими сіньми і комірчиною для вантажів. Крівля була із звичайного очерету, під валом розташовувалися стайні для коней.
Козаки скористалися вигідним його розташуванням, що дозволяло контролювати шлях через Кара-Тебен, і влаштували нову Січ, яка за контурами нагадувала попередній укріплений пункт. Східна стіна завдовжки 80 сажнів проходила по краю поглибленого під рів глибокого рівчака, що йшов на північ. Північна стіна завдовжки майже 80 сажнів ішла вище, паралельно руслу Козацького річища на західному напрямку, майже упираючись у лівий берег річки Кам’янки.
Шлях, що йшов до річища і мав при наближенні до Січі вигляд латинської літери “S”, на останньому відрізку був заведений у межі Січі. Таким чином, проїзд тут повністю контролювався.
Історичні джерела підтверджують факт існування Січі у цій місцині: за нотатками російського посланця, в якийсь період Січ переносилася з Чортомлицького острова у відкритий степ, у всякому разі Афанасьєв-Чужбинський помічає у своїх щоденниках, що біля городища Пропасного, позначеного ним як “забуте городище запорозьке”, знаходилися земляні укріплення, орієнтовані у напрямку низу Дніпра: саме вони були визначені як такі, що у силу своєї тимчасовості не мали міцності - “крепости никакой нет”.
Відомо, що у листопаді 1690 року запорожці під проводом ватага Максима напали на Перекопському шляху, в урочищі Стрілиці, на татарський загін, що супроводжував ханську казну й ясир з Очакова до Криму, убили п’ятьох татар з того загону, а чотирьох захопили живцем і відіслали до Москви.
Червень-серпень 1697 року
Флот запорозьких козаків базується в урочищі Гола Пристань і має кіш на острові Тавань, біля Кизикермена. Ведучи бойові сутички з турецькими каторгами на морі при переслідуванні, козаки на своїх човнах відходять до урочища Стрілиці, “де рубають чи топлять свої човни, а самі ідуть до Січі пішки”.
Червень 1697 року
Козак Михайло спільно з кількома запорожцями під час знаходження у неволі, “пливучи з турками Чорним морем, порубали на кораблі тих турків і стали вільними”. „Прибувши на захопленому турецькому кораблі до урочища Стрілиці, козак Михайло і його запорізькі товариші кинули там своє громіздке судно, дісталися до самої Січі й там розкрили всі воєнні плани турків і татар”.
Грудень 1697 року
Житель містечка Царичанка Петро Яковець, “прибравши до себе” ватагу з понад 20 чоловік і дійшовши майже до гирла Дніпра, зустрів там 30 запорожців. Влаштувавши з ними спостережний пункт біля урочища Нижні Кучугури і поблизу Стрілиці “для сторожі шляху від Перекопа до Очакова”,”постиг” там двох татар і двох турецьких людей. Полонених разом з запорозьким ватагом доправив до Батурина, де вони дали цінні відомості гетьману Івану Мазепі.
Ватажок Яків Тукало після походу з козаками та тривалих боїв з ворогами доходить до Стрілиці і, “порубавши та потопивши човни”, повертається степом на Січ.
Грудень 1698 року
9 козаків під керівництвом товариша (тобто наказного отамана) Сергіївського куреня Максима ходили до урочища Стрілиці й захопили там у полон чотирьох татар, за що гетьман виклопотав для таванських запорожців хлібні припаси у царя.
Травень 1699 року
500 запорозьких козаків під проводом ватажного отамана Якова Чалого здійснюють успішний морський похід, під час якого узяли на абордаж і полонили 17 турецьких суден, що йшли з вантажами до Очакова.
Липень 1699 року
Ватажний отаман Чалий з 340 козаками на чайках здійснює похід до кримського міста Хозлеве (Козлова, за козацьким виголошенням), а інша частина козаків у кількості 1400 на чолі з кошовим отаманом Яковом Морозом залишаються на морських просторах Чорного моря гуляти з прихованим наміром відволікти увагу турків від подальших дій Чалого.
Чалий здійснює успішний морський перехід до кримських берегів, виходить з ватагою на материк і здійснює напад на вежі осілих татар. З полоненими у кількості 62 татар, він тим же шляхом повертається до Дніпровського лиману. Однак тут його зустрічає заслін з турецьких каторг і фуркат.
Приставши до Козацького острова, вони ошанцьовуються і на протязі двох днів відбиваються від турок. У ніч з другого на третій день вони знову сідають у човни й пливуть угору. Дійшовши до Стрілиці й до урочища Сагайдачні кучугури, козаки побачили, що водним шляхом їм далі не пройти, тому висадилися на лівий берег Дніпра й пішли у вільховий ліс. Козаків оточили татари і, наздогнавши водним шляхом, яничари, які, ”обточивши ихъ дробною, огнистою и арматною стръльбою”, нещадно обстрілювали з усіх боків. За свідченням учасника подій козака Данила Татарчука, знесилені від нестачі води і втрат, козаки за спільного рішення здаються разом з “добутим ясиром”. Сам Яків Чалий, знищивши у бою не одного яничара, загинув. Хан полонених козаків помилував і побажав їх у подальшому обміняти на полонених мусульман.