Наказний гетьман Гетьманщини (1722 - 1724) Павло Полуботок - славний син України. Помер у Петропавлівській фортеці у грудні 1724 р. |
Тяжко відбився на становищі Гетьманщини тріумф Петра І. Мазепі і його прибічникам, що перейшли на бік Карла ХІІ, не було прощення. Тепер цар твердо вирішив «прибрати Україну до рук!» Розлючений «зрадою» Мазепи, він дав волю своєму почуттю помсти, і його кара на тих, хто, заради волі України, пішов за Мазепою, була страшна.
Разом з тим Петро умів бути терпеливим: не зразу, а поволі, зате послідовно й систематично нищив він усі ознаки української державності, ослабляв Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили.
Як хитрий, підступний політик, Петро не зважився зразу ламати українські порядки, а навпаки, він видав до українського народу універсал, де обіцяв йому всякі милості й свободи, наказував провести вибори нового гетьмана, старався всіма способами задобрити козацьку старшину.
Істинний задум царя розкрив міністр князь Голіцин у своєму листі до другого міністра Головкіна. Лист містив у собі цілу політичну програму. «Задля нашої безпеки на Україні,- писав Голіцин, - треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цьому не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятись… Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті».
Родовий маєток відомого козацького роду Полуботків з Чернігівщини |
«Цей дуже хитрий, він може урівнятися з Мазепою»
Негайно після того, коли Петро дізнався про перехід Мазепи до Карла ХІІ, він наказав обрати нового гетьмана. За його велінням у листопаді 1708 р. у Глухів з’їхалось дуже небагато старшин. Полковників прибуло всього троє. Всі хотіли обрати на гетьмана чернігівського полковника Павла Полуботка, людину дуже енергійну й сміливу. Але цар заявив, що з Полуботка може вийти другий Мазепа, і наказав вибрати Стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже у віці й тихої, лагідної вдачі.
На долю Скоропадського випало тяжке завдання: рятувати все, що можна було, з автономії Гетьманщини, яку цар Петро по полтавській катастрофі намірився звести нанівець.
Як не намагався Скоропадський зробити щось до кращого, але все було даремно. Старий гетьман не переніс фі-зичного і психологічного навантаження і помер у 1722 році.
Через кілька днів після похорону гетьмана Скоропадського старшина вислала до царя прохання про дозвіл обрати нового гетьмана, а поки що уповноважила чернігівського полковника Полуботка перебрати на себе правління як наказного гетьмана.
Походив Павло Полуботок з давнього козацького роду. Це була людина високоосвічена – навчався в Києво-Могилянській академії, знав іноземні мови, кохався в поезії. Закономірно, що він вважався серед козацької старшини за головного кандидата на гетьмана. Це була людина запальна, енергійна, смілива, вірна козацькій присязі.
По бездоріжжі, в заметіль 1721 року він пішов з козаками на Ладогу, на ті пекельні канальні роботи, на яких гинули тисячі українців. Полуботку пощастило повернутися.
В опозиції до царя
Характеризує Полуботка ось такий яскравий факт. Коли 27 червня 1715 р. у черговий раз «святкували» день перемоги під Полтавою, слуга Полуботка Федір Стечинський не пішов до церкви. Коли його запитали, чому він не ходив дякувати за те, що цар побив шведів і проклятого Іуду Мазепу, Федір відповів: «Не Мазепа проклятий Іуда, а теперішній гетьман - проклятий Іуда, тому що не стоїть за Україну, й москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі не будуть її розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковникові бути гетьманом». Федорові ці слова коштували батогів і заслання в Сибір.
Полуботок раз у раз нагадував цареві про спробу вибору гетьмана й так цим надокучив Петрові, що той нарешті відповів у червні 1723 року ось таким Указом: «Как всем известно, что со времени первого гетмана Богдана Хмельницкого, даже до Скоропадского, ВСЕ ГЕТМАНЫ ЯВЛЯЛИСЬ ИЗМЕННИКАМИ и какое бедствие от того терпело Наше Государство, особливо Малая Россия, то подлежит приискать в гетманы весьма верного и известного человека, о чём и имеем Мы непрестанное старание; а пока оный найдётся для пользы вашего края, определено правительство, которому велено действовать по данной инструкции; так до гетманского избрания не будет в делах остановки, почему о сем деле докучать не надлежит. ПЁТР».
Наказний гетьман, щоб добитися правди, іде до столиці, хоч добре знає, що його чекає: «Ждуть мене важкі кайдани, вкинуть мене в холодну та темну тюрму, де загину я з голоду. Але що мені з того? Я бороню Україну і радий скоріше піти на люте катування, ніж бачити, як гине народ український».
«Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Богом. Він розсудить їхні діла»
Прибувши до столиці разом з генеральним писарем Семеном Савичем і генеральним суддею Іваном Чернишем, Павло Полуботок подав цареві нову петицію про те, щоб Україні були повернені старі права в адміністрації й суді. Більше того, Полуботок докоряв цареві за його жорстоке і несправедливе ставлення до України й доводив, що не личить йому, християнському монархові, поводитись, як якомусь азіатському тиранові.
Все це настільки розлютило царя, що він звелів заарештувати Полуботка і всіх старшин, які були з ним, і вкинути до Петропавлівської фортеці.
Петро І наказав розшукати й привезти до Петербурга всіх Полуботкових однодумців, які брали участь у складанні петиції. Було заарештовано й привезено до Петропавлівської в’язниці старого полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Журахівського. Всі вони просиділи в казематах до початку 1725 р.
Наказного гетьмана, генерального писаря і генерального суддю було звинувачено в зраді. Чотири місяці тривали допити під тортурами. Але все було марно. Полуботок своєї вини не визнав. Від катувань наказний гетьман захворів. Тоді Петро прийшов до камери, щоб помиритись. Але Полуботок відповів: «Ні, царю… Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Богом. Він розсудить їхні діла». У казематі Петропавлівської фортеці Полуботок помер 29 грудня 1724 року. А через місяць пішов із життя і той, що «розпинав Україну», - Петро Перший.
Російські революційні історики говорили про Полуботка як про зрадника, радянські – як про захисника інтересів лише козацької старшини. Тарас Шевченко же вважав його славним сином України.
Михайло Грушевський у «Нарисі історії українського народу» свідчить: «В інтелігентних домах України ХVІІІ і першої половини ХІХ століття був дуже поширений портрет Полуботка з написом із промови, виголошеної Полуботком Петру: «Захищаючи Вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найгіршою смертю померти, ніж дивитись на загибель моїх земляків».