|
|
| Володимир Сосюра. 1924 р. |
«...Змалку марив грозовими образами козаччини», - щиро зізнавався уже зрілий і відомий український поет Володимир Сосюра. Те, що він пішов «тоді до Петлюри, як громами в степах загуло» і юнацько-свідомо, зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки (УНР), вважалося великим гріхом поета-громадянина перед радянською владою. Ось – лірик, донецький соловей, то – хай!.. а те, що переховувалося протягом багатьох десятиліть у спецфондах, то – зась!.. А там, як свідчить відомий сосюрознавець із Слов’янська Валерій Романько, довго перебував і 10-й номер журналу «Червоний шлях» за 1926-й рік, де було надруковано спогади тоді ще молодого В. Сосюри про його участь у тих визвольних змаганнях. Це вже після смерті поета, у 1988 році, для нащадків, для історії вийде його автобіографічний роман «Третя Рота», де автор вперше дійде до читача справжнім - зі щирою сповіддю про свою буремну молодість, свої душевні таїни. Вперше сучасний читач дізнається про багато невідомих фактів із життя давно шанованого, а, виходить, мало знаного поета-земляка.
Тож даваймо разом із його зрілою «Третьою Ротою» та юнацькими поезіями пройдемося нелегкими дорогами тогочасся. Разом із молодим, запальним бійцем Володькою Сосюрою, який з листопада 1918 року розпочав службу у гайдамацькому полку УНР.
Зі слів-спогадів самого поета дізнаємося, що сталося це (національне пробудження юнака) у його рідному робітничому селищі Третя Рота на Луганщині.
І зацвіла земля козацькими шляхами...
Надійним провідником, вказувачем на тих буремних перехрестях революційного початку минулого століття хай послуговують нам спогади самого поета, що він виклав у своїй відвертій «Третій Роті».
«...Приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт проти дончаків...
Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини...
А тут вона жива!.. Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шляхами...
Та ще й кажуть:
- Ми, більшовики, тільки ми українці. Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент».
Отож видали щойно загітованим зброю й амуніцію, «з наказу батька Волоха, всім завели оселедці...» І став блакитноокий третьоротівський донжуан, а тепер молодий амбіційний козак Володя Сосюра захисником Української Народної Республіки. Разом із гайдамаками обеззброював німецьку кінноту у Сватовому, вів бої із білими на станціях Алмазній та Дебальцеве, відбирав Куп’янськ у більшовиків.
Як опісля згадував сам В.Сосюра, одного разу ледве вирвався з оточення червоних, коли ті захопили місто і козаки гайдамацького полку відступили, виходили з оточення окремими групами, а то й поодинці. Якимось дивом козаку Сосюрі поталанило пройти по вулиці, де купами стояли червоні. Потім він напише: «У мене ж лохмата шапка і обмотки побіліли від води (вони були зелені, нові). Я йду просто крізь червоних. Я навіть голосів їхніх не чув. І ніхто мене не спитав, не затримав».
У тій же «Третій Роті» читаємо далі: «Все село більшовицьке. Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.
- Острижіть мені оселедця.
Син бере і стриже мені оселедця. Але ж голова моя побрита...
Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хустинці), а він дав мені хліба, і я пішов».
Молодому козаку повезло – на роздоріжжі зустрівся зі старим гайдамакою, який також одинаком вибирався з оточення червоних. Сосюра запропонував – гайда разом у Святі Гори (Святогірськ). Звідти потягом, дай Боже, доберемося додому...
І тут – знову пригода, де юнак Володимир ніби лишився наодинці зі смертю. Знову понуримося у спогади Сосюри:
« І недалеко від Святогірської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».
- Який «пачпорт», коли ми демобілізовані...
- Та що з ними базікати! До штабу їх...
Але жінки не відпускають нас, плачуть та проговорюють:
- Та вони ж такі, як і ми: чорнобриві і по-нашому розмовляють...»
І в цю фатальну хвилину, за свідченням самого Сосюри, прокинувся в поетові – агітатор. І почав він говорити щиро своїм майбутнім катам, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші – і сталося диво! Вороги попрохали поета переписати вірші – на пам’ять. За це: «нам дали сала, огірків та хліба і відпустили».
Отак вірші молодого поета врятували його від вірної смерті.
І пішов я тоді до Петлюри
На початку зими 1918 року В.Сосюра стає бійцем Мазепівського полку війська С.Петлюри. Тоді, за «Третьою Ротою», - у молодого бійця Сосюри був такий вигляд: «…Сумне обличчя козака, в лохматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера».
Коли Червона армія підійшла зовсім близько, мазепівці перебазувалися до Полтави. Спочинку козакам не було. Невдовзі знову прийняли бій від червоних – «7-го советского полка». І Володька Сосюра знову закрутився у вогненному вирі боїв: «Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці».
У військовому підрозділі (полку), де служив Сосюра, всі розмовляли рідною, українською мовою. «Нас обурювало, що за те, що ми говоримо своєю мовою, взивали буржуазними лакеями», - згадував опісля поет, як і те, що «полк був самим бойовим з усієї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки».
Далі були важкі бої з григор’ївцями на станції Знам’янка, з червоноармійцями у Проскурові, атаки, відступи, розстріли, погроми...
Взимку 1919 року козак Сосюра стає... санітаром. І тут йому допомогла поезія. Як зізнавався сам поет, «головний лікар полкового околодку не взяв би мене з муштрової частини, але я почав йому читати свої поезії, і він мене взяв». Тепер у нього був зовсім інший вигляд: на голові – французька каска, на правому рукаві – червоний хрест.
Потім була Одеса. Санітарна частина війська Петлюри під натиском червоних змушена перебиратися до Молдови. Саме у цей скрутний час від тифозних хворих бійців занедужав і сам Сосюра.
Важко хворий, у місцевій лікарні марив, і перед ним проходили жахливі картини війни, на якій своїми очима бачив сотні смертей... Він ще у війську Петлюри. Червоні ось-ось зайдуть у місто.
Молодий організм, юнацький оптимізм перемогли у той час і хворобу, і розпач. Сосюра – знову в строю. У санітарному потязі проїздить Україною – Проскурів, Кам’янець, Київ...
У липні 1919 року він стає курсантом Житомирської юнацької школи, куди, згідно з відповідним наказом, приймали «національно свідомих козаків із освітою за чотири класи гімназії». «І я став «майбутнім старшиною», - писав опісля поет. У курсантів була своя форма: жовті чоботи, синє галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У закладі було чотири відділи: піший, де навчався Сосюра, кінний, гарматний та технічний. Школа мала муштровий статут, перекладений з німецької і затверджений особисто Симоном Петлюрою. Сотні, що проходили повз начальника школи, на вітання та похвалу відповідали під ногу: «Слава Україні!», а професори та старшини, як згадував В.Сосюра, «виховували курсантів у суто національному дусі».
Він же згадує, що одного разу поталанило побачити самого Петлюру: «Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас підійшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав про нас, про наше життя і жартував з нами».
А вже пізньої осені 1919 року 800 юнаків-курсантів вирушають на оборону Проскурова. Серед них – і Володимир Сосюра. Його сотня потрапляє у полон до денікінців. Ось мають розстріляти. І в останній момент – вкотре! – доля зберегла життя Сосюрі, а разом з ним і побратимам-ровесникам. Дослідники творчості поета вважають, і не без підстав, - що саме цей епізод описаний ним пізніше у відомій баладі «Комсомолець».
«Не бийте, я ж – такий, як і ви...»
Це була страшна, братовбивча війна, – коли свої йшли проти своїх, українець на українця. Уже пізніше, згадуючи один із своїх боїв, Володимир Сосюра запише так:
«І от почалася страшна стрільба... І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків... Один, до якого я підбіг, був ще живий... З голови текла кров, а з губ слова: «Не бийте, я ж – такий, як і ви...»
Це ж були козаки, українці, наші...
Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері – України...»
...Та, врешті, послухавшись агітаторів-більшовиків, Сосюра вирішує перейти до червоних. І став він «політробітником». Багато кому з білих та петлюрівців набридло воювати в окопах, в українських степах, і вони кидали свої частини – вирушали по домівках чи переходили у табір червоних. Устромив у ріллю свою рушницю і Володимир Сосюра – залишив козаків-петлюрівців і подався до Одеси, назустріч Червоній Армії.
Якщо раніше він співав «Ще не вмерла Україна», то тепер заспівав «Інтернаціонал». Так склалася доля українського поета у нелегкі й непередбачувані часи громадянської війни.
«Поета всяк довбав, хто знав мене і хто не знав, за вірш «Любіть Україну»
Тривалий час про ранню творчість Володимира Сосюри в офіційних джерелах майже нічого не говорилося. Як вважає дослідник його долі, письменник Валерій Романько, це не дивно. Адже вчинки та твори поета того часу різко відрізняються від того, що було пізніше, часто носячи кон’юнктурний характер: вірші про комсомол, партію Леніна (з якої, до речі, його двічі виключали), про Жовтень, проти захисників якого він воював у козацьких лавах Української Народної Республіки. Але ж поруч писалися і твори про рідну Україну, її мову, нелегку долю народу. Нарешті, з’явиться вершинний твір його життя – «Любіть Україну». Ця національно-патріотична поезія ввійшла до фонду світової літератури. Та, на жаль, навіть у найновіших виданнях вона вміщується у зміненому вигляді. Тоді Сосюру, за його ж зізнанням у поемі «Розстріляне бесмертя», «всяк довбав, хто знав і хто не знав, за вірш «Любіть Україну».
Тож, подаємо цей твір за його першими публікаціями, які з’явилися в рік його написання – 1944-ий, без усіляких поправок:
|
|
| Володимир Сосюра (праворуч) і Максим Рильський. 1957 р. |
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.
Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
Як очі її ніжно-карі...
Вона – у зірках, і у вербах одна,
І в кожному серця ударі,
У квітці й пташині, в кривеньких тинах,
У пісні у кожній, у думі,
В дитячій усмішці, в дівочих очах
І в стягів багряному шумі...
Як та купина, що горить – не згора,
Живе у стежках, у дібровах,
У зойках гудків і у хвилях Дніпра,
У хмарах отих пурпурових.
В огні канонад, що на захід женуть
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
До весен, і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Дівчино! Як небо її голубе,
Люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
В цей час, як гудуть батареї...
Всім серцем любіть Україну свою,
І вічно ми будемо з нею.
<br>Багато його творів не давали заснути національній свідомості
На жаль, довоєнний архів В.Сосюри майже не зберігся, а рукописи поетичних творів двадцятих років минулого століття, очевидно, втрачені назавжди. Та, на думку дослідника творчості поета Сергія Гальченка, яку він висловлює у книзі «Розстріляне безсмертя», «багато його творів, навіть з тих, що були неопублікованими й розповсюджувалися в списках, робили свою велику справу – не давали заснути національній свідомості».
Раніше ніхто з дослідників не смів згадувати вірші Володимира Сосюри, опубліковані влітку 1918 року на сторінках газети «Український козак» - друкованого органу армії Української Народної Республіки. Звичайно, вірші з таким змістом не могли увійти до найповніших видань творів поета:
То не вітер віє із тьми-домовини,
То не сови будять помертвілий край.
Чую плач і стогін з милої Вкраїни...
Знов москаль мордує мій коханий край.
Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить,
Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.
І в сльозах кривавих думи мої й ночі,
І в сльозах кривавих воля золота...
Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий...
Вже в свій край холодний утіка москаль.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці днів моїх печаль.
Найкраща частина творчої спадщини Володимира Сосюри десятиліттями лежала захованою у спецфондах і була недоступною навіть дослідникам його творчості...
|
|
| Володимир Сосюра. 1943 р. |
Збірка «Пісні крові» не знайдена й досі
Напередодні Різдва 1949 року Володимир Сосюра пише заяву до бюро Спілки радянських письменників України. Поет прохає… покарати його за приховування від партії кількох фактів зі своєї біографії. Серед них і такий :
«У 1918 році після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій « Пісні крові», де на обкладинці було моє справжнє прізвище Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід навіть «Сосюр». Отже, теперішнє моє прізвище «Сосюра» - не є маскування».
Ще до війни в Будинку творчості в Одесі один молодий болгарський поет запитав Володимира Сосюру, чи то його збірка – «Пісні крові». Той спочатку сказав, що ні. А потім, як сам згадував, підійшов до болгарина і сказав : «Пісні крові» - моя збірка».
У жодному бібліографічному показнику Сосюри його поетичної збірки, згаданої у тій заяві до парткому, не зазначено. До того ж цієї книжки досі не виявлено ні в бібліотеках України, ні в особистих архівах…
Поезія В.Сосюри, писана в 20-і роки, під час перевидань зазнавала редагування чи вимушених авторських переробок. Чимало його творів взагалі не включали у найповніші видання (чотиритомник, десятитомник).
Так, у вірші «І пішов я тоді до Петлюри…» (1924р.) у першій строфі спочатку друкувалося так:
Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло!
Але згодом з’явився інший варіант:
Скільки нас, отаких, через журу
покидали востаннє село!
Зрозуміло, що у виданнях 1930-1980-х років не міг друкуватися перший варіант, оскільки в ньому йшлося про розстріли червоноармійцями бійців повстанських загонів, козаків армії УНР.
Все життя у Володимира Сосюри йшла боротьба двох «я», про що поет відверто скаже у вірші «Два Володьки».
І все ж саме Сосюра-молодий, саме Сосюра-козак був відвертим і щирим, прямим і поки ще не роздвоєним, талановитим і романтичним…