Поема
Вступ
Навколо радости так мало!
Який у чорта дні бадьор,
коли ми крила поламали
у леті мирному до зор.
І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами
в розгоні страшенному слова...
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!
Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід...
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід.
Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі од ран?
Москві та Жечі Посполитій
Тебе шпурнув колись Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра...
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.
Хіба ж не жах!? Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта – велетні дурні.
А решта – тільки безголов’я,
що на багно кричать: „Блакить!”
Якби ж я міг, аби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить!?
Твої шляхи – одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх,
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих.
У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
Малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину
мені на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
і сам не знаю, що кажу!
Я ж - син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, хто забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мла…
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!
УРИВКИ З РОЗДІЛІВ
Розділ IX
То чий, то чий летить загін,
Подібний до важкої хмари?..
Чому спинилися татари
Й замовк побідний їхній сміх?
Невже злякав Мазепа їх?
Над полем вітер тужно лине,
І сходить сонце. Буде бій.
То запорожців з України
Веде вусатий курінний.
За бідних сестер, матерів,
За поневолених братів,
За спалені безжально хати
Він їх веде в огонь відплати,
Старий, та з серцем молодим,
На дикий, непокірний Крим.
Розділ XI
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних піль...
Бо не могли іще робити
Централізованих зусиль,
Не панували в власній хаті,
Програвши з долею двобій.
Як росіяни в дні прокляті,
коли нас полонив Батий.
В нас академія була
У той далекий, дальній час,
Коли культура в нас цвіла,
І навіть німці вчились в нас.
А Мати Січ! Ядро звитяг!
Іще Вольтер писав про неї,
Про малиновий слави стяг,
Що гордо маяв над землею,
Аж від Дунаю по Сиваш,
Щоб нам в віках не знать загину...
І слави в нашу Україну
Сірко – Суворов рідний наш.
Хіба це викреслиш? О ні!
Це – серце вирвати із болем
Із грудей власних, що гудуть
Од бур чуття...Ні, не забуть
нам Войнаровського ніколи!
В Сибіру згас він, одстраждав
Під плач тайги і рев негоди...
Його Рилєєв оспівав,
Безсмертний син свого народу.
Судьбу поетову кандальну
Клянусь я оспівати теж
І смерть його на тлі пожеж...
Це буде пісня привітальна.
Про це кажу, щоб кожен знав.
Про „Малоросію печальну”
Й сам Пушкін теж колись писав
В своїй „Полтаві”. Наш Тарас,
Що батьком став повік для нас,
Не полюбив її, братове,
Хоч і у ній натхненне слово
Чеканне, наче кроків мідь.
Та і за що її любить!
„Донос на гетмана-злодея
царю Петру от Кочубея”?!
Бо бідний гетьман не „злодей”,
А Кочубей – це ж Кучук-бей,
Тому й такі його діла.
Батия кров у нім текла,
у голові, що вийшла з степу,
Що відрубав її Мазепа.
Розділ XVIII
Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу – гнів...
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козаків.
Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров,
І на кістках їх виростають
Гранітні велетні будов...
Петру все ж мало.. Ще, Мазепо!
Все ще і ще... Прокляте „ще”
Терзає серце без потреби,
І серце, як вогонь, пече...
І йдуть на північ діти півдня
Й своє офірують життя,
Ідуть під спів прощальний півня
Без вороття, без вороття...
„Ну, як йому заткнути пельку?” –
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки –
І вже назад не поверта.
Розділ XX
Не для банкету, не параду,
Відкривши таємниці тьму,
Мазепа скликав на нараду
Старшину, віддану йому.
Мазепа
Панове, вже прийшла година
В кривавій величі своїй.
А чи готові за Вкраїну
Ви всі іти на смертний бій?
За нашу націю нещасну,
Що лиха випила до дна,
Щоб путь її була прекрасна
І стала вільною вона?