|
|
| Портрет гетьмана Юрія Хмельницького. Невідомий художник. XIX ст. |
Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-22 за 2008 р.)
ЧОРНІЮТЬ НАШІ ТІНІ БІЛЯ БРАМИ.
Горить багаття. Булькає казан.
І час від часу зависа над нами
коштовностями зір усипаний кажан.
Я чую тишу вперше у житті.
Мені здається іноді, що глухну.
Шугають в пітьму іскри золоті.
Я теж багаття. Погорю і вщухну.
ШРАМКО ВСЕ ХОДИТЬ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ.
Все виглядає сина у полях.
Чутки приносить. А вони невтішні.
Усе як душу побиває шріт.
Старі дуби, дукатами торішні,
крізь чорні пальці дивляться на світ.
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.
Те ж саме панство. Утиски, оренди.
Як рік, і два, і три тому, і п’ять.
Стоять ті польські консистенти,
постоєм стали і стоять.
Адам Кисіль там робить якісь скоки.
Як той литовський ціп -
молотить на два боки.
Горить Волинь. Болить Галичина.
Ярема знову людність розпина.
А тут іще з’явився гайдабура,
як хижий звір, живущий навідруб,
якийсь отаман Лисенко, вовгура,
безвинний люд мордує, душогуб.
Конає край, розірваний навпіл.
І вже вступає в Київ Радзивілл.
ВСЕ ЯК У ПРІРВУ. КОРСУНЬ, ЖОВТІ ВОДИ.
І що не шлях, то вічний манівець.
От тільки хопим дещицю свободи,
і знову, знову все іде в нівець!
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода - та, що у мені!
…ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО. ДИМУ ЧОРНІ ПЕЛЕХИ.
Зелений кінь. Ворота. І петля.
І дзвонять, дзвонять, дзвонять,
дзвонять келихи! -
як ті… тоді… в наметі короля…
ТАКА МОЯ ПІД ЗОРЯМИ НОЧІВЛЯ.
Я вже і снами вбитий наповал.
А м’ята ж тут - смарагдова, вечірня!
Потреш в руках - як дома побував.
Як там тепер? Без неї тьмяні люстра.
Аврукають на ганку голуби.
Чиясь душа, рожева як пелюстка,
влітає в дім скорботи і ганьби.
Стоїть мій сад з плодами на деревах.
Старшин своїх чекає гетьманат.
І жолоб той на трьох залізних левах
із кільцями - щоб коней припинать.
Та не іржуть вже коні біля брами.
Бо хто приїде, хто їх там припне?
Сумний той дім і темний вечорами.
Нема Гелени. І нема мене.
КРАСУНІ ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.
А з мене й справді тато був незлий.
Сини мої - Тиміш до шаблі вдатен,
а Юрій до науки, але він ще малий.
Був ще один синочок,
мизинчичок, мазунчик.
А вже таке сміливе - моя, козацька, кров.
Під час того наїзду
загилив, пана влучив.
Його тоді Чаплинський до смерті запоров.
Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.
Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…
Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.
Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.
О Січ, козацька мати!
І ти, Великий Луже!
Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,
що був я приневолений хопитись за оружже.
І це кровопролиття тут почали не ми.
ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХІБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?
Наддуристий панок, хапкий на свіжину.
Законом шестипазурного права
забрав мій хутір і забрав жону.
І сина в смерть забив.
Де бігав мій хлопчина,
я вже застав лиш кров на спориші.
Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом саднами душі.
Ото мій край, ото - під нагаями!
Ото вони, трикляті, а то - ми.
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.
Так ті вельможні, футрами підбиті,
за три віки далися нам взнаки! -
станцьовані, оспалі, перепиті,
пихами набахтурені панки.
Для них законів не було й нема.
Вони усі в грабунках одностайні.
То Шемберк в мене відібрав млина.
То Долгерт взяв коня з моєї стайні.
Та все плетуть якісь підступні сіті,
та все лаштують засідки мені.
Не був безпечен вже ніде на світі -
ні дома в себе, ні в Чигирині.
То спалять скирту. То націлять жерла.
То серед ночі зчинять га-ла-ла.
Аж перша жінка і злягла, і вмерла,
і тиху душу Богу віддала.
Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКІЙ СКРУТІ.
Минає рік - він знову за старе.
Чаплинському сподобався мій хутір.
Не оддаси - наїздом забере.
Чаплинському сподобалась Гелена.
Чаплинському сподобався мій дім.
Він все одніме - і не тільки в мене.
У всіх одніме - і не тільки він.
І треба гнати всю оту ватагу.
Звільнятись треба від того звір’я.
Якщо вже я дізнав таку зневагу,
то як живуть безправніші, ніж я?!
ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.
Мене ж було й посаджено в тюрму.
А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,
є час про все помислити уму.
Дарма сміявся ворог мій єхидно.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за грат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді - тюрма.
АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!
Уже чужа, Чаплинського жона, -
а потайки приходила до мене,
приносила у кухлику вина.
Вона йому належала з принуки.
Сама казала - силою взяли.
Як я крізь грати цілував ті руки,
які мені той кухлик подали!..
Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,
який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.
І я пішов на Січ.
Помчав тим самим шляхом,
що змалку знав при сонці й при зорі.
Віки з віками в небуття відцокали
у вічних ловах правди і добра.
А запорожці все сидять як соколи
на чортомлицькім рукаві Дніпра.
Приїхав я не пишним, не маєтним.
Признали враз, зібрались козаки.
Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.
І почалося. Я повів полки.
*Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)