Зовсім недавно побачила світ моя нова книга «Україна. Тоталітарна ніч». Дякуючи Богу, мені вдалося за допомогою спонсорів її видати досить скромним тиражем. Нині маю напрацьовану чергову роботу. Як і кожен автор, сподіваюся, що вона буде найкращою, - це своєрідна сенсація, на яку витрачено роки досліджень та пошуків.
Думаю, немає потреби чекати кращих часів, щоб звернутися до українських козаків, серед яких, сподіваюся, знайдеться меценат, котрий допоможе видати цю книгу. Вона потрібна Україні. Тому звертаюся до Українського Реєстрового Козацтва, до небайдужих людей за допомогою. Порівняно із цінністю матеріалів, що увійшли до книги, ціна друку невеличким тиражем не така вже й велика. А для козаків України це може стати справою честі.
Книга - це збірка історичних оповідань про далеке минуле нашої держави, про тяжке та тернисте життя окремих людей в умовах тодішньої дійсності. Про те, як потенційні раби, або татарський ясир, ставали на захист своїх домівок та власної волі. Як у муках народжувалася козаччина. Нині досить помпезно та на найвищому рівні відзначаються події, що зв’язані з історією України, козаччиною. Чигирин, Запорізька Січ та інші справді історичні місця колишньої козацької держави України тепер стоять у центрі загальної уваги. І недарма, надто довго вони були забуті. А це ж наше коріння! І тут немає окремо історії українця, росіянина, поляка чи єврея. Навіть турок і татарин так чи інакше став складовою одного цілого, що зветься нашим минулим.
Особисто мене дуже непокоїть те, що у гонитві за увіковіченням козаччини, окремих козацьких очільників та гетьманів ми знову забуваємо про те, звідки узялося козацтво, де була його колиска. Хто з істориків найвищого рангу скаже нині, де ж знаходилися перші поселення ватаг, які ще й не знали слова «козак»? У різних працях зустрічаємо розмите твердження про черкасів, що проживали від Канева до Хортиці. Нічого собі координати! Та, на щастя, ще є окремі люди, краєзнавці, які на голому ентузіазмі знаходять документи та місця, де та козацька історія починалася.
Із стовідсотковою впевненістю кожен українець тепер може стати на коліна у такому місці, де зміцнили козаки, та віддати шану тим, хто в цьому місці усе й починав… і дарма, що тепер тут лиш вітер у полі гуляє та немає ніде ніяких монументів. Я думаю, що з часом вони там обов’язково будуть.
В основу цієї збірочки історичних оповідань лягли свідчення дуже старих документів, що стверджують правдивість написаного, а також легенди, перекази та розповіді старожилів. Про становлення населеного пункту Мошни, про їхню непросту, а іноді й трагічну долю в загальній історії України. Тут згадуються справжні історичні імена князів та воєвод, отаманів, гетьманів та сотників, а також прожиті людьми окремі хронологічні періоди у минулому усієї Черкащини. Лише імена звичайних людей - вимисел автора. На жаль, про них ані в чолобитних, ані у старих грамотах ніякої згадки немає…
Отже, події, описані в оповіданнях, - справжні, вони мають своїх конкретних історичних діючих осіб. Справжніми залишаються й топоніми, згадані у цих оповіданнях, а також історичні дати. Лише червоною ниточкою, що спирається на минувшину та зв’язує все це в одне ціле, є світогляд автора оповідань…
А спиратися є на що. Ще не вмерли у пам’яті старожилів легенди, перекази та розповіді про старовину. Та і в архівах і різних публікаціях є безліч свідчень про ту далеку історичну епоху. Були колись у нашій місцевості сторожові ясачні пости, вони згадуються у різних документах, а місцеві краєзнавці вже встановили навіть місця, де вони колись стояли.
Відомі місця і проживання людей. З тієї далекої пори їхні назви зовсім не змінилися.
Донині у Мошнах є стара Слобідка. Той хутір, де проживала ватага, що пізніше стала називатися козаками, проіснував майже 400 років. За довгі століття він так і не набув якоїсь іншої назви. Хутір, та й усе… Залишилися у людській пам’яті і назви так званих викрутнів у тому місці. Панський, Розирванка та Казанок. Колись там протікала річечка Білка з джерельною водою, а на ній був Хутірський брідок, а вже за ним тягнулися так звані козацькі землі. То були переважно пасовища і сінокоси. Попри усе, на протязі століть усі власники Мошен не мали ніяких заперечень щодо існування козацького хутора, а іноді й надавали посильну допомогу його мешканцям. А як же, адже то була сила, що захищала їхню власність…
Вже у ХХ столітті, у 1939 році, трапилося так, що банда Дзюбановських вирізала на тому хуторі декілька сімей. Тоді рішенням Дудницького (Мошнівського) виконкому решту людей переселили із хутора у село. А це було немале поселення, більше 30 дворів. І понині землі, де колись був той хутір, відносяться до адмінпідпорядкування Мошнівської сільської ради. Сам хутір було знесено, а землі, що були під ним, вже по війні були рекультивовані. Хоча, справедливості ради, треба сказати, що пшениця на тих землях ледве досягала зросту у 15 см, таким же був і урожай… Досліджуючи розповіді старожилів, все більше утверджується думка про те, що знищення хутора - добре спланована колишньою владою провокація та акція. Щоби він навіки зник з людської пам’яті. Та як би там не було, саме це історичне місце повинен знати кожен свідомий українець. Бо саме звідси Дмитро Байда-Вишневецький повів козаків засновувати Малу Хортицю, коли й з’явилося низове козацтво та Запорізька Січ - у 1534 році. Далі, мабуть, і розповідати не треба. Бо усім відома історія козацтва на Україні. Саме з Мошен через Черкаси вийшли козаки у свою славну історію. Та, на жаль, ніхто про це не згадує… А може, не знають? Можливо, адже для того, щоб українці не знали своєї історії, у минулому, ще від царя Петра І, діяли цілі державні програми, які зробили нас каліками та безбатченками.
Нині із пошуків вимальовується ще одна цікава картина. Виявляється, що мошнівці були не тільки першими на Запорозькій Січі, а й останніми, хто звідти повернувся назад. Вже після руйнації царицею Катериною ІІ козацької твердині усі ті землі дісталися князеві Потьомкіну, який володів ще й Мошнами. Кріпаки, що не встигли утекти на Дунай та на Дон, за його наказом відбудовували там мирні поселення. По смерті Потьомкіна його мошнівськими володіннями вже володіла княгиня Олександра Браницька. Вона й забрала із колишньої Січі своїх людей. А там з дозволу Москви (читай цариці Катерини ІІ) поселилися німецькі колоністи-меноніти…
Звісна річ, що таке твердження потребує великих досліджень, та нині вже є свідчення академіка РАЕН Л.П. Фомінського (за походженням Браницького) та інших джерел про те, що такий розвиток подій справді мав місце. Якщо це правда, то виходить, що Мошни були не тільки колискою козаччини, а ще й на протязі століть були її підтримкою своїми людьми та військовими ресурсами. Одні козацькі двостернові «чайки», що вперше були збудовані у Мошнах, чого вартували! І в подальшому цей центр України завжди був у вирі подій.
Конкретним є також історичний проміжок часу, протягом якого просліджується доля мошнівського сотника Степана Лейбенка. Зібрані краєзнавцями історичні документи підтверджують ті події. Про це записано в універсалі Івана Мазепи від 20 травня 1798 року. Там згадується водяний млин на річці Мошна - військова частка війська запорізького, що колись належав самому Богданові Хмельницькому. Наглядав за ним та користувався послугами млина мошнівський сотник Степан Лейбенко, у тому універсалі є запис про те, що того млина у два камені на річці Мошна гетьман передав Мошногірському та Петропавлівському монастирям, заборонивши мошнівському сотникові Лейбенкові ним користуватися. Такою була воля гетьмана Мазепи, написана у канцелярії в Білоцерківській фортеці. Є й інші неспростовні документи.
Що може бути красномовнішим за те, що згаданий в оповіданні Ярмола Надкочієнко дійсно посідає четверте місце у списку реєстрових козаків мошнівської сотні від 1649 року. А прозвище Ярмола носили декілька поколінь мошнівців. Особисто я знаю те, що таке прозвище носив мій прадід Петро по материнській лінії… Нині, на жаль, носіїв цього прозвища немає. Навіть старі козацькі роди не витримували подій останніх років несвободи України. А що стосується самих прозвищ, то це також частинка історії козаччини, її невід’ємна складова. Князь Дмитро Іванович Вишневецький також мав прозвище Байда. І щось мені підказує, що отримав він його десь тут, недалеко… Адже мною зібрано в алфавітному порядку близько трьохсот прозвищ мошнівців. Така звичка з тих далеких часів залишилася у людей і дотепер. Але то - інша тема, яка ще чекає свого висвітлення.
На фоні моїх краєзнавчих робіт, а це розповіді у трьох книгах про старі Мошни, ця збірочка дуже вирізняється. Бо у ній суто історичні події висвітлюються у більш літературній формі. Три оповідання повертають нас у далеке минуле. Це перша така моя робота. Є надія на те, що й інші подібні роботи зможуть побачити цікаві читачі. А вони є, і єдиною перешкодою для їхньої зустрічі з читачами були і залишаються фінансові проблеми.