|
|
| Рукотворне намисто із важкого дикого каменю на березі Мокрої Волновахи |
А ще – без «пірамід степів» –курганів, що давним-давно лишили по собі кочові племена й народи. І, звичайно ж, без кам’яних баб, які мовчки журяться за своєю молодістю.
Та є в тутешніх степових краях пам’ятки далекої, сивої минувшини, що й досі зберігають таємницю свого походження, призначення…
На окрайці літа молодого
Допоки достеменно не відомо, з якою метою і коли далекі і загадкові аборигени донецького степу побудували вздовж русла тепер уже вкрай обмілілої річки Мокра Волноваха, за якихось два десятки кілометрів від сучасного індустріального містечка Докучаєвська, своєрідне намисто із важкого дикого каменю. І ким були ті прадавні будівничі?
Тут, куди не кинь оком, – жодної ознаки цивілізації чи бодай натяку на перенаселений, перенасичений димами і звуками промисловий, технологічний край. Ні тобі сірих териконів, ні заводських труб-«цигарок», ні дошкульних автотрас.
Довкіл, здається, мешкають лише легкий, теплий вітерець, що ніжно пестить срібну ковилу, та високе сонце, яке нагріває до олов’яного вару настояне на пахощах червоних чебреців повітря. А ще пісня невидимого жайворонка, яка дає чудову нагоду пересвідчитися в унікальній, неповторній акустиці безлюдного шматочка колись широкого донецького степу, що ввійшов у вітчизняну історію і був відомий за часів Козаччини як Дике поле.
Проте цей окраєць колись широкого степового простору не завжди був таким безлюдним і притишеним. Знавав він й інші – буремні часи. На жорстоких перехрестях історії його неодноразово гучно озвучували дике гикання завойовницьких орд, пронизливе іржання гривастих коней, смертельні посвисти стріл.
Та, певне, народжувалися у степовому краї й інші сторінки історії – з відлунням романтики, лірики. Підтвердження цьому можна пошукати не лише у стародавніх міфах та легендах, що дійшли до нашого часу. Можна і самим зробити спробу, спираючись на безцінну спадщину далекої, сивої минувшини, на ті матеріальні і духовні скарби – пам’ятки, що вона по собі лишила, розгадати деякі її таємниці. Одна з таких зачаїлася на пологому правому березі маленької степової річки Мокра Волноваха.
Існує припущення, що ця тихоплинна річка і тутешні мальовничі пагорби, балки та байраки бачили свого часу не лише цілком реальних для історичної науки степових скіфів, а й міфічних войовничих жінок-амазонок.
|
|
| Сліди давніх цивілізацій у донецькому степу |
Їх слід в історії, в легенді
Колись давним-давно, кажуть, років дві, а може, три тисячі тому, жили войовничі жінки-амазонки. Невимовне страхіття несли вони на ті землі, куди робили набіги на своїх вітробуйних конях. Ніхто не міг здолати сміливих войовниць. Та в одному бою з еллінами їх перемогли, захопили в полон, посадили на корабель. Напнуті вітром вітрила понесли його по хвильних водах у невідомі краї. Але войовничі жінки не змирилися з долею: вбили вартових, перебили всіх своїх поневолювачів і повкидали в морську безодню. Та от біда, ніхто з амазонок не міг правити судном – мореплавці з них були нікудишні. А тут, на біду, завила буря, розігралося море, підхопило корабель та й понесло по біловусих хвилях у темінь ночі… А перед світом прибило їх до невідомого берега. Вранці вітер стих, угамувався, виглянуло сонце. Амазонки взяли зброю і рішуче ступили на невідому для них землю.
«Тут, зійшовши з суден, – засвідчує одна з розповідей «батька історії» Геродота, – амазонки відправилися у зелену місцевість і, зустрівши перший табун коней, захопили його. Далі сіли на коней і стали грабувати скіфів».
Цю оповідь-версію продовжено у збірнику «Легенди Донеччини», яка вийшла «під егідою» Всеукраїнського товариства «Просвіта» у 1995 році. З легенди «Амазонки», вміщеної у цьому виданні, дізнаємося, що господарі степу не могли пробачити прибульцям такої зухвалості і вступили з ними у бій. І аж коли побачили тіла загиблих супротивників, з подивом зрозуміли, що воювали з жінками. А тому вирішили подальші стосунки підтримувати без зброї в руках. «Хлопцям сподобалися браві войовниці. Вони перейшли з ними річку … і залишилися там жити. Від їх шлюбів і пішло плем’я сарматів», – переказує згадана легенда.
Чи саме так все було, чи інакше, могли б сьогодні, через тисячоліття, розповісти величезні брили дикого каменю, з яких колишні аборигени нашого степу побудували довгий дивовижний ланцюг на березі Мокрої Волновахи. Саме цій загадковій споруді, знайденій у Волноваському районі Донецької області, багато хто із фахівців відводить певне місце в романтичній історії зближення чоловіків-скіфів і жінок-амазонок.
Як розповідає провідний архітектор територіального інституту «Донбасвугілляпроект» Сергій Прудиус, який був ініціатором нашої поїздки на «загадковий об’єкт» та нашим гідом уздовж кам’яного ланцюга, археологічні розкопки підтвердили версію історика Геродота і народну легенду про перебування саме в цих краях суто жіночих військових формувань. У тутешніх курганах були знайдені поховання жінок у кольчугах зі зброєю. Судячи з характеру отриманих травм, всі загинули у битві.
«Та, звісно, аби мешкати тут протягом, скажімо, 500 років, потрібно було дбати про нащадків, – розмірковує мій співрозмовник. – До кого ж жінкам звернутися у такій делікатній, інтимній справі? Звичайно, тільки до сильних і надійних чоловіків. А такими були скіфи, які мешкали на протилежному березі тоді ще досить повноводної Мокрої Волновахи».
Саме археологічні розкопки та польові дослідження, що проводилися тут ще з середини минулого століття, дали вагомі підстави фахівцям зробити припущення: тутешня річка й справді була своєрідним кордоном між володіннями амазонок і скіфів. За версією спеціалістів, останні на своєму березі й вибудували цю своєрідну «китайську» стінку заввишки в два метри, що тягнеться степом упродовж трьохсот метрів. Ця споруда із дикого каменю, безумовно, відігравала якусь важливу практичну чи ритуальну роль.
Аналізуючи міфи і факти, народні легенди і результати розкопок, можна припустити, що зближення амазонок і скіфів відбувалося наступним чином.
Із лівого берега, з боку тоді ще досить широкої степової річки, підходили жінки-амазонки. Замість звичної для них зброї в руках тримали музичні інструменти. До речі, такий ліричний інструментарій, виготовлений із кісток тварин, археологам теж поталанило відкопати у курганах, що й досі видніються поруч. Під супровід закличної музики амазонки найперше приносили в жертву бика. Із забитої тварини вирізали серце і клали його на великий вінок, сплетений ними власноруч із степового різноквіття. Вінок пускали на воду, в найглибшому місці річки, де водилися чималі соми (така риба не перевелася, кажуть, тут і досі). Величезна рибина, випливши до поверхні, жадібно ковтала цей дар амазонок і швидко щезала у глибокій темній воді. Це, схоже, було для всіх присутніх своєрідним знаком. Далі по наведеній переправі «дівчата» вирушали на протилежний правий берег. А там на них з неприхованим нетерпінням очікували скіфські «хлопці».
А ще, припускають фахівці, тодішнім «вечорницям» передували різноманітні спортивні змагання - кінні перегони, стрільба з луків, що проводилися тут же.
Загадковий кам’яний ланцюг
Але ж яку роль виконував у цьому прадавньому дійстві дивовижний, загадковий ланцюжок із місцевого дикого каміння? Про це можна тільки здогадуватися. Певне, він був частиною однієї з культових чи якихось інших споруд. Фахівці давно намагаються докопатися до істини, у прямому розумінні цього слова, розкрити інтригуючу таємницю історії. Був намір розкопати оце кам’яне намисто і спробувати, нарешті, більше дізнатися про його походження та тодішнє призначення. Однак на заваді стала хронічно-характерна для нашого часу і суспільства причина – грошова скрута. За приблизними підрахунками, на ці роботи потрібно 50-70 тисяч гривень. А спонсора-благодійника на таку суму у досить грошовому краї відшукати так і не вдається…
В історичній значимості кам’яного волноваського валу, необхідності проведення тут подальших розкопок і досліджень нітрохи не сумнівається доктор технічних наук, професор Донецького технічного університету, керівник обласного відділення Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка та Українського культурологічного центру в Донецьку Володимир Білецький, який був активним учасником нашого пізнавального десанту: «Як фахівець, можу засвідчити, що зведення подібних споруд потребувало не тільки багато праці й часу, а й певних навичок гірничих робіт. Взяти хоча б тутешні кургани, що звуться пірамідами степів і залишки яких ми тепер бачимо через тисячі років. Найбільші, так звані царські кургани, по периметру сягають до 200 метрів. Це колосальні споруди! І щоб їх звести, без елементарних знань гірничих робіт не обійтися. Підтвердженням цьому є спеціальні штольні, яким уже по півтисячі років і які ще чекають дослідження. Так само й у випадку зі зведенням цієї дещо дивної кам’яної споруди на березі Мокрої Волновахи. Поки що зрозуміло одне - без навичок видобування каміння, його транспортування і закопування в землю нічого подібного тут би тоді, 2,5-3 тисячі років тому, не спорудили. Причому ми сьогодні бачимо тільки убогі залишки невідомої споруди, над якою за тисячоліття добряче потрудилися вітер, сонце і дощі».
Деякі сучасні історики не без підстав вважають, що скіфи та амазонки, які тисячоліття тому уклали між собою союз, були далекими пращурами українських козаків. Тому, певен, і ця затаємнена часом тема має бути близькою і цікавою, як і нерозгадана поки що історія кам’яного ланцюга у степу, біля сучасного Докучаєвська.
Сьогодні ж про походження і призначення цієї споруди достеменно знають хіба що осілі від часу кургани на протилежному боці майже пересохлої, вкрай змілілої річечки. А ще – сонце і вітер. Та вони, певне, заприсяглися собі навіки схоронити серед донецького степу цю таємницю. Від нинішнього і майбутніх поколінь. І продовжують далі руйнувати загадкову історичну пам’ятку.