Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

До міцної держави та добробуту народу України через духовність і патріотизм кожної людини

Новини козацтва

Головна
Новини УРК
Фото та відеосюжети

Документи УРК

Статут
Положення
Присяга
Гімн УРК
Однострій
Законодавство
Накази, розпорядження
Угоди

Організація УРК

Генеральна старшина
Керівництво
Умови прийому
Газета "Україна Козацька"
Козацька музика
Діаспора
Історія
Наша адреса

Посилання

ВПДП
Інститут проблем
штучного інтелекту
МОН і НАН України
Сайти організацій та
представництв УРК
Наші колеги

Печать
Якби каміння говорило...

Нажмите для увеличения
Рукотворне намисто із важкого дикого каменю на березі Мокрої Волновахи

А ще – без «пірамід степів» –курганів, що давним-давно лишили по собі кочові племена й народи. І, звичайно ж, без кам’яних баб, які мовчки журяться за своєю молодістю.

Та є в тутешніх степових краях пам’ятки далекої, сивої минувшини, що й досі зберігають таємницю свого походження, призначення…


На окрайці літа молодого

Допоки достеменно не відомо, з якою метою і коли далекі і загадкові аборигени донецького степу побудували вздовж русла тепер уже вкрай обмілілої річки Мокра Волноваха, за якихось два десятки кілометрів від сучасного індустріального містечка Докучаєвська, своєрідне намисто із важкого дикого каменю. І ким були ті прадавні будівничі?

Тут, куди не кинь оком, – жодної ознаки цивілізації чи бодай натяку на перенаселений, перенасичений димами і звуками промисловий, технологічний край. Ні тобі сірих териконів, ні заводських труб-«цигарок», ні дошкульних автотрас.

Довкіл, здається, мешкають лише легкий, теплий вітерець, що ніжно пестить срібну ковилу, та високе сонце, яке нагріває до олов’яного вару настояне на пахощах червоних чебреців повітря. А ще пісня невидимого жайворонка, яка дає чудову нагоду пересвідчитися в унікальній, неповторній акустиці безлюдного шматочка колись широкого донецького степу, що ввійшов у вітчизняну історію і був відомий за часів Козаччини як Дике поле.

Проте цей окраєць колись широкого степового простору не завжди був таким безлюдним і притишеним. Знавав він й інші – буремні часи. На жорстоких перехрестях історії його неодноразово гучно озвучували дике гикання завойовницьких орд, пронизливе іржання гривастих коней, смертельні посвисти стріл.

Та, певне, народжувалися у степовому краї й інші сторінки історії – з відлунням романтики, лірики. Підтвердження цьому можна пошукати не лише у стародавніх міфах та легендах, що дійшли до нашого часу. Можна і самим зробити спробу, спираючись на безцінну спадщину далекої, сивої минувшини, на ті матеріальні і духовні скарби – пам’ятки, що вона по собі лишила, розгадати деякі її таємниці. Одна з таких зачаїлася на пологому правому березі маленької степової річки Мокра Волноваха.

Існує припущення, що ця тихоплинна річка і тутешні мальовничі пагорби, балки та байраки бачили свого часу не лише цілком реальних для історичної науки степових скіфів, а й міфічних войовничих жінок-амазонок.


Нажмите для увеличения
Сліди давніх цивілізацій у донецькому степу

Їх слід в історії, в легенді

Колись давним-давно, кажуть, років дві, а може, три тисячі тому, жили войовничі жінки-амазонки. Невимовне страхіття несли вони на ті землі, куди робили набіги на своїх вітробуйних конях. Ніхто не міг здолати сміливих войовниць. Та в одному бою з еллінами їх перемогли, захопили в полон, посадили на корабель. Напнуті вітром вітрила понесли його по хвильних водах у невідомі краї. Але войовничі жінки не змирилися з долею: вбили вартових, перебили всіх своїх поневолювачів і повкидали в морську безодню. Та от біда, ніхто з амазонок не міг правити судном – мореплавці з них були нікудишні. А тут, на біду, завила буря, розігралося море, підхопило корабель та й понесло по біловусих хвилях у темінь ночі… А перед світом прибило їх до невідомого берега. Вранці вітер стих, угамувався, виглянуло сонце. Амазонки взяли зброю і рішуче ступили на невідому для них землю.

«Тут, зійшовши з суден, – засвідчує одна з розповідей «батька історії» Геродота, – амазонки відправилися у зелену місцевість і, зустрівши перший табун коней, захопили його. Далі сіли на коней і стали грабувати скіфів».

Цю оповідь-версію продовжено у збірнику «Легенди Донеччини», яка вийшла «під егідою» Всеукраїнського товариства «Просвіта» у 1995 році. З легенди «Амазонки», вміщеної у цьому виданні, дізнаємося, що господарі степу не могли пробачити прибульцям такої зухвалості і вступили з ними у бій. І аж коли побачили тіла загиблих супротивників, з подивом зрозуміли, що воювали з жінками. А тому вирішили подальші стосунки підтримувати без зброї в руках. «Хлопцям сподобалися браві войовниці. Вони перейшли з ними річку … і залишилися там жити. Від їх шлюбів і пішло плем’я сарматів», – переказує згадана легенда.

Чи саме так все було, чи інакше, могли б сьогодні, через тисячоліття, розповісти величезні брили дикого каменю, з яких колишні аборигени нашого степу побудували довгий дивовижний ланцюг на березі Мокрої Волновахи. Саме цій загадковій споруді, знайденій у Волноваському районі Донецької області, багато хто із фахівців відводить певне місце в романтичній історії зближення чоловіків-скіфів і жінок-амазонок.

Як розповідає провідний архітектор територіального інституту «Донбасвугілляпроект» Сергій Прудиус, який був ініціатором нашої поїздки на «загадковий об’єкт» та нашим гідом уздовж кам’яного ланцюга, археологічні розкопки підтвердили версію історика Геродота і народну легенду про перебування саме в цих краях суто жіночих військових формувань. У тутешніх курганах були знайдені поховання жінок у кольчугах зі зброєю. Судячи з характеру отриманих травм, всі загинули у битві.

«Та, звісно, аби мешкати тут протягом, скажімо, 500 років, потрібно було дбати про нащадків, – розмірковує мій співрозмовник. – До кого ж жінкам звернутися у такій делікатній, інтимній справі? Звичайно, тільки до сильних і надійних чоловіків. А такими були скіфи, які мешкали на протилежному березі тоді ще досить повноводної Мокрої Волновахи».

Саме археологічні розкопки та польові дослідження, що проводилися тут ще з середини минулого століття, дали вагомі підстави фахівцям зробити припущення: тутешня річка й справді була своєрідним кордоном між володіннями амазонок і скіфів. За версією спеціалістів, останні на своєму березі й вибудували цю своєрідну «китайську» стінку заввишки в два метри, що тягнеться степом упродовж трьохсот метрів. Ця споруда із дикого каменю, безумовно, відігравала якусь важливу практичну чи ритуальну роль.

Аналізуючи міфи і факти, народні легенди і результати розкопок, можна припустити, що зближення амазонок і скіфів відбувалося наступним чином.

Із лівого берега, з боку тоді ще досить широкої степової річки, підходили жінки-амазонки. Замість звичної для них зброї в руках тримали музичні інструменти. До речі, такий ліричний інструментарій, виготовлений із кісток тварин, археологам теж поталанило відкопати у курганах, що й досі видніються поруч. Під супровід закличної музики амазонки найперше приносили в жертву бика. Із забитої тварини вирізали серце і клали його на великий вінок, сплетений ними власноруч із степового різноквіття. Вінок пускали на воду, в найглибшому місці річки, де водилися чималі соми (така риба не перевелася, кажуть, тут і досі). Величезна рибина, випливши до поверхні, жадібно ковтала цей дар амазонок і швидко щезала у глибокій темній воді. Це, схоже, було для всіх присутніх своєрідним знаком. Далі по наведеній переправі «дівчата» вирушали на протилежний правий берег. А там на них з неприхованим нетерпінням очікували скіфські «хлопці».

А ще, припускають фахівці, тодішнім «вечорницям» передували різноманітні спортивні змагання - кінні перегони, стрільба з луків, що проводилися тут же.


Загадковий кам’яний ланцюг

Але ж яку роль виконував у цьому прадавньому дійстві дивовижний, загадковий ланцюжок із місцевого дикого каміння? Про це можна тільки здогадуватися. Певне, він був частиною однієї з культових чи якихось інших споруд. Фахівці давно намагаються докопатися до істини, у прямому розумінні цього слова, розкрити інтригуючу таємницю історії. Був намір розкопати оце кам’яне намисто і спробувати, нарешті, більше дізнатися про його походження та тодішнє призначення. Однак на заваді стала хронічно-характерна для нашого часу і суспільства причина – грошова скрута. За приблизними підрахунками, на ці роботи потрібно 50-70 тисяч гривень. А спонсора-благодійника на таку суму у досить грошовому краї відшукати так і не вдається…

В історичній значимості кам’яного волноваського валу, необхідності проведення тут подальших розкопок і досліджень нітрохи не сумнівається доктор технічних наук, професор Донецького технічного університету, керівник обласного відділення Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка та Українського культурологічного центру в Донецьку Володимир Білецький, який був активним учасником нашого пізнавального десанту: «Як фахівець, можу засвідчити, що зведення подібних споруд потребувало не тільки багато праці й часу, а й певних навичок гірничих робіт. Взяти хоча б тутешні кургани, що звуться пірамідами степів і залишки яких ми тепер бачимо через тисячі років. Найбільші, так звані царські кургани, по периметру сягають до 200 метрів. Це колосальні споруди! І щоб їх звести, без елементарних знань гірничих робіт не обійтися. Підтвердженням цьому є спеціальні штольні, яким уже по півтисячі років і які ще чекають дослідження. Так само й у випадку зі зведенням цієї дещо дивної кам’яної споруди на березі Мокрої Волновахи. Поки що зрозуміло одне - без навичок видобування каміння, його транспортування і закопування в землю нічого подібного тут би тоді, 2,5-3 тисячі років тому, не спорудили. Причому ми сьогодні бачимо тільки убогі залишки невідомої споруди, над якою за тисячоліття добряче потрудилися вітер, сонце і дощі».

Деякі сучасні історики не без підстав вважають, що скіфи та амазонки, які тисячоліття тому уклали між собою союз, були далекими пращурами українських козаків. Тому, певен, і ця затаємнена часом тема має бути близькою і цікавою, як і нерозгадана поки що історія кам’яного ланцюга у степу, біля сучасного Докучаєвська.

Сьогодні ж про походження і призначення цієї споруди достеменно знають хіба що осілі від часу кургани на протилежному боці майже пересохлої, вкрай змілілої річечки. А ще – сонце і вітер. Та вони, певне, заприсяглися собі навіки схоронити серед донецького степу цю таємницю. Від нинішнього і майбутніх поколінь. І продовжують далі руйнувати загадкову історичну пам’ятку.

Контакти

НАША АДРЕСА:
01001, Україна, Київ,
вул. Мала Житомирська,
буд. 11 офiс 5а
Тел./факс:
+38 (044) 2783759
Vodafone:
+38 (050) 0710120
НАШ E-MAIL:
urk.ukraine@gmail.com
Вiдвiдувачiв сьогоднi 21.05.2022 : 72
Вiдвiдувачiв з 17.03.2003 : 2235297

Copyright © 2003-2022 Українське Реєстрове Козацтво

Усi права на матерiали, якi знаходяться на сайтi Українського Реєстрового Козацтва, захищаються у вiдповiдностi до Законодавства України. Використання матерiалiв дозволяється у випадку посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.kozatstvo.org.ua. <

Проблеми/коментарiї? Пишiть