|
|
Гетьманство було скасоване ще 1734 року, по смерті Данила Апостола, але Єлизавета Петрівна пішла назустріч проханням української старшини та Олексія Розумовського, старшого брата Кирила, і гетьманство відновила.
Лунали гарматні постріли, на міському майдані зібрався великий натовп. На козацьку раду прибули представники старшини й українського вищого духовенства на чолі з митрополитом Тимофієм Щербацьким.
Відкрив раду царський посланець граф Гендриков, що прибув до Глухова з жалованою грамотою на гетьманство. У короткій промові він нагадав про волю імператриці відновити гетьманство в Україні і закликав присутніх «вибрати між себе, природних своїх людей, гетьмана, за малоросійськими своїми правами й вольностями, вільними голосами». С. Писарев голосно зачитав грамоту, а митрополит Тимофій Щербацький висловив глибоку подяку цариці Єлизаветі за «високоматеринське визнання і до малоросійського народу милосердя». Гендриков, продовжуючи розігрувати відведену йому в Петербурзі роль, повертаючись на всі боки, голосно кілька разів запитав у присутніх, кого вони бажають собі в гетьмани? Відповідь, вже давно заготовлена, була одностайною: «Графа Кирила Розумовського!» За стародавнім козацьким звичаєм усі присутні тричі підтвердили свою згоду.
Після святкової канонади із 101 гармати і пострілів угору козацьких рушниць царська жалувана грамота і гетьманські клейноди були занесені до Миколаївської церкви, де відбулася урочиста літургія.
Такою була остання в історії Гетьманщини рада з нагоди обрання гетьмана. І хоч вона більше нагадувала добре організовану виставу, головна особа якої була відсутня, а абсолютній більшості присутніх взагалі незнайома, все ж сама по собі подія, безперечно, була знаменною. Адже відновлювалася не тільки найвища посада в українській державі - зростали також сподівання усіх верств населення на повернення (хоча б часткове) тих прав і «вольностей», що були здобуті внаслідок Національно-визвольної війни XVII століття і так нещадно знищувані російським самодержавством. Щоправда, сподівання на кращі зміни з’являлися неодноразово. Та цього разу, здавалося, випадок був особливий. По-перше, гетьманство відновлювалось після досить-таки тривалої перерви. А по-друге, посаду обіймав представник вищої петербурзької еліти, рідний брат всемогутнього царського фаворита. Друга обставина, мабуть, найбільше розпалювала сподівання багатьох українців щодо можливостей політичного розвитку своєї Батьківщини.
Резиденцією нового гетьмана стало місто Батурин, що 1708 року зазнало страшних руйнувань і пограбувань російською каральною армією на чолі з О.Меншиковим. З відновленням Гетьманщини дещо змінилася попередня структура її органів управління - перестала діяти загальновійськова рада, в адміністративному апараті посилилася роль генеральної старшини. Зберігався традиційний козацький військово-територіальний поділ Гетьманщини, а також її збройні сили - козацьке військо.
К.Розумовський почав реформувати судову систему, що відзначалася на той час строкатістю та плутаниною. Значну увагу приділяв і економічним проблемам. Заборонив мати у Гетьманщині гуральні й шинки російським поміщикам, а також вихідцям з інших регіонів і країн. Гетьман підтримував діяльність Києво-Могилянської академії, переймався ідеєю створення університету в Батурині. Однак проекти створення першого в Україні світського вищого навчального закладу так і залишилися на папері.
Самостійність гетьмана викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до втручання в українські справи. Імператриця Єлизавета заборонила Розумовському самостійно призначати полковників, вести листування з іноземними державами, були ліквідовані в Україні всі внутрішні мита - це були офіційні кроки царського уряду на шляху остаточної ліквідації української автономії.
Після смерті імператриці Єлизавети дружина імператора Катерина організувала змову проти Петра ІІІ. Ізмайлівський гвардійський полк, командиром якого був Кирило Розумовський, відіграв чи не найвирішальнішу роль у скиненні його з престолу у червні 1762. Усі активні учасники перевороту були щедро нагороджені новою імператрицею Катериною ІІ. Розумовський одержав пожиттєвий оклад 5 тисяч рублів на рік, був пожалуваний у сенатори і генерал-ад’ютанти імператриці, користувався повним довір’ям і прихильністю Катерини ІІ. Та наприкінці 1763 року, після прохання Кирила Розумовського дати дозвіл на встановлення спадкоємного гетьманства родині Розумовських, царський уряд змінив своє прихильне ставлення до українського гетьмана на невдоволення. Катерина ІІ небезпідставно вгледіла в такому проханні небезпеку для відносин між російським самодержавним центром і українським державним утворенням, адже за умов створення в Україні державного утворення монархічного типу міг відбутися повний вихід України-Гетьманщини зі складу Російської імперії.
Розумовському було взагалі заборонено з’являтися до двору, поки не подасть прохання про звільнення від гетьманства. Гетьман тривалий час не піддавався цій вимозі, але у 1764 році під натиском Катерини ІІ все ж змушений був подати «прошення» на звільнення від посади. Царським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 року Кирила Розумовського було увільнено, а саме гетьманство остаточно ліквідовано. Для управління Україною утворилася так звана Малоросійська колегія на чолі з графом П.Рум’янцевим.