|
|
| Іван Петрович Котляревський |
У мові - душа народу
Солов’їна українська мова подолала тернистий шлях, перш ніж була визнана такою, що здатна на твори високого літературного рівня, й посіла гідне місце у світовій літературі. Важко повірити, що надзвичайної краси мова, коріння якої сягає сивої давнини, мала виборювати право на існування. Її називали наріччям російської мови, зіпсованим польськими впливами. Вона мусила зачаїтися й зупинитися у розвитку під час впровадження латиниці. Вона зазнавала образ, утисків московських реформ, у неї не вірили власні сини, покладаючи свої сили на розвій російської літератури.
Чимало перешкод було на шляху розвитку нашої мови. «Література, безумовно, мала набутки - і демократичну думку, і просвітництво, і дидактизм. Але певний час мало місце таке явище, як використання неживої мови: це латинка, це архаїзми, це старослов’янізми… Сковорода не випадково закинув за плечі торбу з флейтою, з Біблією і пішов сповідувати своє вчення. Адже те, що він писав, було незрозуміло для більшості людей», - зазначає Євгенія Стороха, провідний науковий співробітник Полтавського музею І.П.Котляревського.
|
|
| Музей-садиба «батька української літератури» у Полтаві |
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину
Бурлескно-травестійна поема «Енеїда» Івана Котляревського, в основу якої лягла сюжетна канва однойменної поеми Вергілія, розпочала нову еру в українській літературі. Популярність твору не знала меж, колоритний український гумор, яскравий народний побут, змальований у поемі, а також доступність мови для широкого загалу обумовили успіх «Енеїди», яка тріумфально піднесла українську мову й розпочала процес ліквідації стереотипів, вселяючи в душі українців віру в свої сили. Комічність твору приховувала надзвичайну серйозність його значення для подальшого розвитку української мови та літератури.
Перше видання «Енеїди» у трьох частинах, накладом 1000 примірників, вийшло у 1798 році, за рік до народження Олександра Пушкіна. Іван Котляревський спочатку не мав наміру видавати друком свою «Енеїду». Уривки з поеми зачитував на зібраннях друзям і знайомим - був душею компанії. Кожен, хто чув ці спроби, записував почуте, дехто вчив напам’ять. Так поширювалася «Енеїда», й не тільки Полтавою, а й усією Україною.
Один екземпляр поеми потрапив до Петербурга, до заможного конотопського поміщика, лікаря за фахом, Максима Парпури. Той вирішив своїм коштом без згоди автора видати «Енеїду», прийшовши у захват від твору. Де можна знайти письменника, Парпура не знав, бо з 1796 року Котляревський перебував на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806-1807 років під час російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана, та Котляревський не припиняв і літературної діяльності.
Старший науковий співробітник музею І.П.Котляревського Валентина Скриль розповіла цікаву історію з життя письменника про те, як під час російсько-турецької війни довелося йому переправлятися на човні через Дунай. На веслах сиділи запорозькі козаки, які оселилися на Дунаї після ліквідації Січі. Коли розпочалася між козаками та Котляревським розмова, ті здивувалися, що офіцер російської армії чудово знає українську мову. Вони спитали, звідки пан офіцер і як його прізвище. Відповів, що з Полтави, Котляревський. Козаки тоді питають: «Чи то не той, що «Енеїду» скомпонував?» Котляревський відповів, що це він, і теж здивувався, що десь далеко на Дунаї козаки знають його поему. Почувши це, козаки вклонилися Івану Петровичу і сказали: «Будь у нас, батьку, отаманом!»
Валентина Скриль зазначила, що ця легенда ще за життя Котляревського поширилася навіть в англомовному світі. Перша біографка Івана Петровича серед англомовних вчених Тереза Тальві, дочка професора харківського університету, у 1834 році написала наукову роботу «Нарис історії розвитку слов’янських літератур». Серед інших слов’янських авторів вона в цій книзі згадала і про Котляревського і навіть назвала його останнім гетьманом запорозьким.
|
|
| Дворянський герб козацького роду Котляревських |
Коли Котляревський дізнався про вихід друком його твору, страшенно обурився, розтлумачивши вчинок Парпури як спробу привласнити його твір. Письменник помстився поміщику, згадавши його у третій частині «Енеїди», назвавши мацапурою, посадивши у пекло і звинувативши у тому, що той
кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Дивно, але непорозуміння між Котляревським і Парпурою так ніколи і не було вирішено. Вони, об’єднані, по суті, спільною справою, ніколи не зустрічались і не листувались у намаганні порозумітися.
1809 року у Санкт-Петербурзі вийшло перше авторське видання «Енеїди» у 4 частинах, яке відзначає в цьому році 200-річчя. Незабаром Котляревський повернувся до рідної Полтави, влаштувався на посаду педагога в будинку для виховання бідних дворян, продовжуючи працювати над епохальним твором, що стане справою його життя й надбанням народу.
У 1821 році поет закінчує писати поему, але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ вже після смерті автора, у 1842 році.
Започаткував українську драматургію
У 1818 році у Полтаві з’явився перший стаціонарний театр, директором якого було призначено 49-річного Івана Петровича Котляревського. Полтавський театр не зраджував моди, ставлячи російські й західноєвропейські п’єси і водевілі. Але Котляревський швидко зрозумів, що, маючи власний театр, потрібно розвивати і власну драматургію. Вже через рік світ побачили дві безсмертні п’єси Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», що й досі не сходять зі сцени.
Існує думка, ніби натхненням для Котляревського у написанні творів, що започаткували українську драматургію, був акторський талант кріпака Михайла Щепкіна, який виступав у складі гастролюючої театральної трупи Штейна. Беззаперечним є той факт, що співпраця Щепкіна і Котляревського мала шалений успіх - Полтавський театр став провідним на Україні. Щепкіна і всю його сім’ю, що нараховувала 13 чоловік, було викуплено з кріпацтва коштом полтавців за участі Івана Котляревського. Ця подія сталася задовго до того, як з кріпацтва було викуплено Тараса Шевченка у Петербурзі.
Взагалі Котляревський був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв’язки з багатьма письменниками, журналістами, науковцями. Він дуже добре знав пам’ятки старовини, прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам — Б. Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России», I. Срезневському, В. Пассекові. У 1821р. його було обрано почесним членом «Вільного товариства любителів російської словесності».
Занедбане слово воскресло
На 68 році життя Іван Котляревський помер, за рік до смерті відпустивши на волю усіх своїх кріпаків. Сьогодні могила Котляревського - єдина, що залишилася від старого полтавського кладовища, хоча тут були поховані П.Мирний, В.Короленко, чиї могили перенесли, а решту зрівняли з землею, коли кладовище стало займати центр міста. Проте й після смерті Івана Петровича, хороброго офіцера, талановитого педагога й організатора освітнього процесу, успішного директора театру, відомого письменника і рятівника української словесності, його справа продовжила життя. Приклад Котляревського вплинув на багатьох письменників. Було поламано науку про високий та підлий стиль, що стверджувала про неспроможність української мови висловлювати високі почуття і бути знаряддям поважної літератури. Спростував на практиці це твердження Григорій Квітка-Основ’яненко, послідовник Котляревського, що вважається батьком української повісті, основоположником української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних творах. Також у процесі ствердження української літературної мови взяли участь Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Михайло Максимович, Осип Бодянський.
Після того, як по Україні прокотилася слава «Енеїди» та «Наталки-Полтавки», у 1833 році у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів «Руська трійця» - М.Шашкевича, Я.Головацького, І.Вагилевича. Їхня перша книжечка, альманах «Русалка Дністровая», іще раз промовисто заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок «західних» українців зі «східними». У той час, як між західною і східною Україною пролягав кордон двох держав.
Творчість Котляревського високо цінував великий Тарас Шевченко, вважаючи свого попередника національним співцем та прославляючи як творця безсмертної «Енеїди».
У 1903 році у Полтаві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Івану Котляревському. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський, характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широких світах».
1952 року відкрився для відвідувачів літературно-меморіальний музей І.Котляревського, а в 1969 - музей-садиба, що зберігають пам’ять про першого класика нової української літератури Івана Петровича Котляревського.