|
|
| Страж віків у заповіднику «Кам’яні Могили» Володарського району на Донеччині |
«Я народився в мальовничому українському місті Таганрозі...»
Антон Чехов, великий російський письменник (із «дореволюційної» автобіографії)
Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мисленням) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.
Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до нашої ери.
Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ-ХІІ тис. до н.е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ-ІІІ тис. до н.е.), Трипілля (VI-ІІ тис. до н.е.), Скіфія/Арія/Оріяна )(ІV тис. до н.е. - І тис. н.е.) - набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н.е.), Індії (ІІ тис до н.е.), Греції (ІІ-І тис. до н.е.) чи Риму (І тис. до н.е. - І тис. н.е.).
Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ-ХІІ ст. н.е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н.е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів…
У цьому зв’язку ми й намагатимемося з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.
Спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилася спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву - Україна.
Українська та Київська Русь
В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.
В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у назві є корінь «укр». Серед них три міста - Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).
До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 - з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.
Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два села Русилів, два - Русів, два Руських.
А далі (по одному) ціла шеренга сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т.ін. Є й Русинів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.
|
|
| Духовий оркестр Українського Реєстрового Козацтва відкриває традиційний козацький фестиваль у заповіднику «Кам’яні Могили» |
Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської - за текстом!) Великого князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.
Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім інших народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини - це сучасні українці, а слов’яни - сучасні росіяни.
Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М.Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953), «русин - житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли Словении, а славянин - означал новгородца».
Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!
Тому й не варто дивуватися словам росіянки З.Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н.е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження».
Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н.е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян…
До речі, російська імперська історична наука (В.Татіщев, М.Ломоносов та ін.) активно посилалася на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати - Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і… заснував Новгород (в Росії)…
Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).
Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.
Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).
Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.
«Окраина» чи «Околітія»?
Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:
1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8-10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;
2) найстарший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;
3) доведено, що наші пращури-трипільці/арії протягом VІ-ІІ тисячоліть до н.е. активно розселялись у світі і, пройшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV-ХV ст.);
4) слово «окраина» - російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є - «Околиця», і, якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»…
Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна - російською, state - англійською).
На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця - Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград - столичний град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.
У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної Римської імперії. Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.
Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.
Наприклад, у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему, проклятому богу Перуну».
А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнуть ходити».
Як свідчать історичні джерела ХV-ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна - на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії - Каянська Україна.
Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.
Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т.ін.!
Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в московское государство и в Украинные городы».
Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.
Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна як країна, край, держава, земля.
А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу - українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).
Наостанку порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).
Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливими для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!