Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-24 за 2008 р.)
|
|
| Богданів Чигирин |
НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО,
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, -
а за свободу рідної землі!
МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.
Він ще вважав, що я його підданець.
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам - ти бранець чи обранець.
О, не забуду, доки і живу,
і той майдан, і ті дерева з інеєм.
Мені дали козацьку корогву
і привілеї з королівським іменем.
З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.
Я тішився клейнодами своїми.
Але чому - імено короля,
а не ім’я священне України?!
Гарматний грім одгуркотів і стих.
Приймав послів я у своїй господі.
Пили вино із кубків золотих,
воно було гірке мені на споді.
Я ту гіркоту заливав вином.
Пив за здоров’я їхнє. А Гелена
люльки нам набивала тютюном.
І я димів, як попіл Карфагена.
Вони не знали, що в моїй душі.
Чи вдячен я за ласку королівську.
…Біля гармат стояли гармаші.
Мені не спалось. І не спалось війську.
НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?
Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я - вождь збунтованого хлопства.
Для мене я - замучений народ.
Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.
|
|
| Пам’ятник козаку у Чигирині |
МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.
Там плющ не повивав мережані альтани.
Троянди не цвіли. І часу не було
довбати в скелі голубі фонтани.
Був замок весь у прорізах бійниць.
З глибин камінних добували воду.
І замість всіх придворних таємниць
було єдине - мрія про свободу.
Не протирав паркети шалапут.
Не шаруділо сукнями жіноцтво.
І жоден з дипломатів, ниткоплут,
не мав де показать своє пустомолотство.
І не було алей на променад.
Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.
При Бродах взявши сорок п’ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.
Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів - як шаблею - пером!
МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ -
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.
Є ЧУТКА - ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.
Грабує край, лишає пустовщину.
Яка його неправедна тропа -
щоб наступать на власну батьківщину!
Король, султан, визискувач, торгаш,
гнобитель, кат, загарбник войовничий -
то все чужі. А Вишневецький - наш.
І ось тому для мене він найгидчий.
Він од князів веде свій родовід.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати - Могилянка з дому.
Був прадід славен в нашому краю.
А цей як звір, душа без покаяння.
Я не борюся з ним - протистою!
Воно смертельне, це протистояння.
Йому тепер без мене, ясно, рай.
Нема кому із нього пір’я драти.
Повзявши намір визволити край,
о як я міг ганебно так програти?!
ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.
Не одмолю і в чорній власяниці.
У сні я переплив Дніпро.
Але чомусь причалив до гробниці.
ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.
Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.
Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся -
при владі чоловік належить не собі.
Але над ким, над ким, над ким
тепер я в світі владен?!
Самотній чоловік, я дуже безпораден.
Вже в небі зорі висіяли мак.
Дорога спить над ставом очеретяним.
Відпоясавши шаблю, ти вже так -
іще людина, але вже не гетьман.
Звикати важко. Жаль гнітить людину.
У славі й шані був я ще торік.
Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,
А вранці знову півень - кукурік!
Верба зігнулась, як стара прочанка.
Невже хтось є на згарищах села?
Хоч би яка вродлива підзамчанка
мені води у кухлику внесла.
Оце таке. Ні дому. Ні жони.
Стара фортеця. Сови. Кажани.
ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН
шукаю обрис втраченого храму.
Я маю свій гетьманський Чигирин.
Але мені не відчинили браму.
Я маю дім і церкву Ілиї.
Маєток маю, землю свою отчу.
Але там все нагадує - її.
Ввійти в ту браму я і сам не хочу.
ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.
Згадалося життя моє - тамте!
Ружова пані в синім оксамиті,
шитво на грудях біле й золоте.
Моя Гелена… Не моя Гелена…
Я вже не мав ні вольностей, ні прав.
Ту жінку спершу викрали у мене,
а потім я оружно відібрав.
І може, це було переступом,
і нас осудять в небесах, -
у храмі Божому, всечесному,
нас обвінчав Іоасаф.
Чеснот владика незліченних,
з Корінфа мав високий сан.
Він був людина - не із чемних
і не співав мені осанн.
Але він був і піп, і воїн.
Священик був на грізний час.
Він був поставою достоєн.
Він пастир був, і добре пас.
ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.
Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.
Панів благословляв із Рима папський нунцій.
Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.
Той папський посланець амбітні мав інтенції.
Врочисто говорив, аж мліли вусачі.
Той нунцій роздавав полякам індульгенції.
А наш Іоасаф усе святив мечі.
ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.
Первосвященик мій, в миру анахорет.
Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,
коли нас відтіснили, він вийшов наперед.
Він їх спиняв хрестом. Він заклинав.
І джура
не встиг його прикрити, бо ворог осадив.
І найманець, чужак, якась продажна шкура,
мечем йому той хрест у груди вгородив.
Він так там і лежав.
І в день свого тріумфу, -
розказував Шрамко, як чув із людських вуст, -
туди прийшов король і зняв свого треуха:
серед мерців лежав у митрі Златоуст.
І навіть цей король збагнув тієї миті,
хто перед ним лежить.
І повелів перстом -
от цього поховати - із почестями, в митрі.
У повнім облачінні, з проламаним хрестом.
ШРАМКО - ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.
Худий і хоровитий, і не мужицька кість.
Цей був би нездолящий для битви, для походу.
А щось та щось нам, прийде з містечка,
розповість.
- Оце недавно у один повіт
приїхав проповідник, єзуїт.
Таку цвітасту казань говорив.
За нашу мову нас таки й вкорив.
Він говорив польщизною рекомо,
що люд говорить хтозна по-якому.
Що мова ця погана і невдатна,
для філософій різних непридатна.
Що це наріччя, як йому здається,
для вчених слів ніяк не надається.
Що з тої мови, попри всі старання,
лише одна невіжа і блукання.
Вони вважають мову нашу бідною
і нас вважають темними людьми.
Але ж, диви, найпершу в світі Біблію -
слов’янську - миру появили ми!
А інший раз постояв біля брами,
потупкався, почухавши брову.
- Вже, каже, - десь і гетьмана обрали.
Уже й не одного. Розломлять булаву.
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)