|
|
Панас Мирний зазначав, що «найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, ота скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». У середині XIX століття Костянтин Ушинський писав: «Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике історично живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова, народу більше нема!.. Поки жива народна мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він може його повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не витворить її, навіть нову батьківщину може створити народ, але мови ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ». Ці думки видатного педагога геніально синтезувала поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Василь Іванишин і Ярослав Радевич-Винницький у науково-популярній праці «Мова і нація», яка вийшла друком у Дрогобичі 1994 р., детально роз’яснюють, що таке мова. Вчені зазначають, що мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова – один із факторів самоорганізації суспільства і невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.
Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується у процесах мовлення і «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців.
З матеріального погляду, в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями ховається величезний світ значень – фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу – носія мови – про світ, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова» (В.фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації.
Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, «таким, яким він є». Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К.Кравс).
У кожного народу «мовна картина світу» - своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, ляп тощо). В інших народів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.
Весь світ ми «розчленовуємо» і «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.
Мова – засіб самопізнання народу, форма існування надбудови в усіх її виявах. «Мова – дім духу» (М.Гайдеггер). «Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевненістю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В.фон Гумбольдт).
Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.
Мова – це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, осмислення реальності. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля» (Х. Ортега- і-Гассет).
Мова – система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.
Мова – явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.
Мова – не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об’єкт, а й суб’єкт історії. Формою існування мови, свідченням її життєдайності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя. Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.
Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто відсотків. Засвоєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи людина засвоює ще в стані ембріона, звукоутворення формується в основному до двох років. Більше того: навіть перший крик немовляти має національно-мовний характер. Фонетичні навички реалізуються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає певних зусиль.
Лексика – це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована: слова об’єднуються в класи (частини мови), словотворні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, антонімічні пари і т.ін.
Словниковий склад різних мов неоднаковий: найбагатшим він вважається в англійській мові. У нещодавно перевиданому «Великому Оксфордському словнику» зафіксовано понад 600 тисяч слів. Словниковий запас мови деяких племен у джунглях Амазонії не перевищує двох тисяч слів.
Словниковий склад – найбільш мінливий, нестійкий компонент мови. Він безпосередньо відображає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому.