Національна галерея української монументальної скульптури |
Справді, гончарство - одне з найпрадавніших і найпоширеніших ремесел, і не тільки в Україні, але і в світі, як запевняє Олена Єщенко, співробітник Національного музею-заповідника гончарства в Опішні, що на Полтавщині, - саме цей населений пункт претендує на звання гончарної столиці України. На початку XIX століття в Опішні, як свідчить перепис населення, з 5 тисяч мешканців одна тисяча займалась гончарством, тобто кожен п’ятий - гончар, підкреслює Олена Єщенко. Але гончарство - не просто процес створення корисних для господарства речей, але й справа філософії, естетики, етнокультури і навіть містики. І для того, щоб упевнитися, що глина - жива істота, витвори з неї мають характер, долю і певну вдачу, а доторкатися до священного матеріалу може тільки людина від Бога, тобто обдарована і працелюбна, треба завітати до столиці - Опішні, що займає найвищі простори Полтавщини, а точніше, сім пагорбів, утворених Ворсклою.
Тут працює Національний музей-заповідник, при якому існують Гончарська книгозбірня України, що налічує понад 65 тисяч видань; Національний архів українського гончарства; видавництво «Українське народознавство», а також Інститут керамології - відділення Інституту народознавства НАН України, Національна галерея української монументальної скульптури просто неба, аналогів якій немає в світі. Центр дослідження українського гончарства проводить наукові експедиції по всіх регіонах України, збираючи гончарські вироби, а також предмети української етнокультури, також здійснюються розкопки. На сьогодні склалася унікальна колекція глиняної іграшки. Постійно проводяться наукові конференції й семінари з проблем українського гончарства.
Іще одним цікавим і важливим підрозділом музейного комплексу в Опішні є Аудіовізуальна студія українського гончарства, яка документує за допомогою фото- і відеотехніки гончарські виробничі процеси, звичаї, обряди, особливості традиційного побуту.
Тож Опішня є не тільки туристичною Меккою, але й принадним місцем для науковців і дослідників. Музей також оберігає архаїчні пам’ятки, як, наприклад, городище роменської культури (VIII ст.).
Засновано музей у 1986 році як музей гончарства, через три роки він набув статусу державного науково-дослідницького і культурно-освітнього закладу. У 2001 році його було перетворено на національний музей-заповідник, тоді ж Постановою Кабінету Міністрів України смт Опішню було включено до «Списку історичних населених місць України».
Керамічна композиція «Доброго ранку, Опішня» |
При вході до музею-заповідника просто неба стоїть керамічна композиція «Доброго ранку, Опішня» - мати годує дитину, хлопчик грає на сопілці, вусатий чоловік виготовляє глечик, на стовпі сидить півень. Ці скульптури отримали гран-прі на всеукраїнському симпозіумі гончарів Опішні. У галереї скульптури також знайшли місце різноманітні вироби з глини: люди і тварини, геометрія і реалістичність, різні за настроєм сюжети - смуток і гумор, мрійливість і відчай. І навіть глиняна кукла-мотанка. Враження гарантовані ще до того, як відкриються безпосередньо двері музею. В самому музеї також є чому дивуватися. Чого вартий мисник, де представлено керамічний посуд з різних регіонів України: глеки, куманці, тарелі, барильці. Всі вироби різні за формою, кольорами, орнаментом та призначенням: теракотовий із чорним безконечником глечик для сметани - із Закарпаття, глечик для узвару або вина - з Вінниччини, глечик з геометрично-рослинним орнаментом - з Івано-Франківщини тощо. І найхвилююче - можна своїми очима побачити народження гончарського виробу - гіпнотичний процес, у результаті якого, з шмата сірої глини постає глечик, який, мабуть, саме у цю дивовижну мить отримує душу. Орнамент, який наносять умілі руки майстра, дарує гончарному виробу красу і жагу до життя.
Опішня зберігає традиції
Головне завдання гончарі Опішні вбачають у тому, щоб зберегти традиції, які існують вже не одну сотню літ. Адже, як прийнято сьогодні говорити, опішнянська кераміка - це бренд. Але маркетингові терміни застосовуються гончарями не тому, що справа ця надто прибуткова, а через побоювання перед зникненням славнозвісних традицій, якщо не докладати зусиль для розвитку гончарної справи і не залучати молодь. Якщо не піарити, не нагадувати про опішнянську кераміку, вона зникне. Не буде історії і традицій в Україні - не буде слави. Роботи опішнянських майстрів відомі й за межами України, деякі зберігаються у Сполучених Штатах Америки, Німеччині, Канаді тощо. Адже сьогодні немає потреби в тому, щоб п’ята частина мешканців займалася гончарною справою - дешевше купувати посуд з конвеєра - звісна річ (створення глиняного горщика триває близько двох тижнів). От і виходить, що майстрів не так вже й багато. Як зізнається Олена Єщенко, майстри працюють і в сучасному стилі, частіше за все на замовлення, і це можна зрозуміти: «Це їхні гроші, вони повинні себе годувати. Але головне - опішнянське - візитна картка. Тому є майстри, які від традицій не відхиляються: опішнянські розписи, опішнянські форми, той самий рослинний орнамент. Сучасний орнамент більш досконалий, детальний. Раніше був більш розмашистий, сьогодні - акуратніший. Зазвичай розписують посуд без попередніх наметок: беруть звичайну спринцівку, заповнюють її рідкою глиною і наносять її на глиняний виріб через 2 години після того, як його було знято з гончарного круга. І кожний художник, звісно, вносить свої «нюанси», але в цілому традиційне гончарство і розпис збереглися, і їх легко ідентифікувати серед технік інших регіонів.
І тим паче відрізнити від виробів, які пропонують «колеги» із Слов’янська, що на Донеччині, які видають свою продукцію за опішнянську. Але небагато людей насправді знається на гончарських традиціях, і цим користуються недобросовісні конкуренти, продаючи підробку неуважним або недосвідченим туристам.
Крутиться гончарний круг, наче вісь землі
Та незважаючи на чисельні проблеми, які спіткали українське традиційне гончарство - тут і боротьба з підробками, і невисока рентабельність гончарної справи, і відсутність державної фінансової підтримки, й економічна криза врешті-решт, - кераміка завжди притягує зацікавлені погляди, люди охоче купують глиняний посуд. І для таких висновків не треба проводити моніторингу ринку гончарських виробів - достатньо потрапити на Сорочинський ярмарок. Самі за себе скажуть черги до прилавків із глеками, макітрами й тарелями. «Зараз в Україні почали ганятися за традиціями, - коментує Олена Єщенко, - спочатку виріс попит на льняний одяг, тепер - бум щодо кераміки». І пояснює таку тенденцію тим, що кераміка не псує смаку їжі, не окислюється, сприяє більш довгому збереженню продуктів, та й просто страви, приготовані у глиняному посуді, - смачніші. До того ж керамічний посуд може значно пожвавити сучасний інтер’єр у стилі хай-тек, додавши загадковості, українського колориту, виразності. А кухню, створену в українському традиційному стилі, взагалі неможливо уявити без глиняного посуду. Та й речі, створені руками з екологічно чистого матеріалу, набувають все більшої популярності, адже створюють ауру витонченого смаку і натхнення. Техногенність і глобалізація позбавляє людей можливості спілкуватися з природою, замінюючи священну глину на полімери, однак сьогодні люди прагнуть повернутися до витоків, до національних традицій і зблизитися з природою. Прогрес, вочевидь, мав прорахунки.
Гончарі
Спочатку не було ніяких слів,
Бо світ мовчав і поглядав
здалека
На те, як Головний із гончарів
Ліпив якусь планету замість
глека.
(в такій роботі вічність наче
мить).
Стомився Він, приліг
перепочити,
А час, тим часом, знай собі
летить,
Летить і не збивається
з орбіти.
А недоліплена планета вже
живе
Своїм життям хаосним
і сумлінним,
Щодня видумуючи щось нове
Таке ж хаосне, суєтне й
невпинне.
Але не сплять гончарики малі
І крутять круги босими
ногами,
Неначе вісь прадавньої Землі,
Щоб не спинилась десь поміж
світами.
І ліплять глеки, кринки,
тарілки -
Нехитрий скарб селянського
достатку,
І наших душ розбитих черепки
Складають в купку, нам усім
на згадку.
Сергій Руденко