|
|
Ліна Костенко - найвидатніша поетеса нашої сучасності. Лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка, глибокий і тонкий лірик, вона є автором багатьох творів, які стали справжньою окрасою української літератури. За справедливою оцінкою критиків, ім’я Ліни Костенко “вивищується як прапор нашої поезії… Це більше ніж поезія - тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка, наші марноти і глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі, але мислі художньої, емоційно наснаженої,пристрасної”. Що ж до козацьких мотивів у творчості Ліни Костенко, то “минуле для поетеси – це те, без чого немислиме СЬОГОДНІ цілої нації. Не самодостатнє страждання за нього, а дієве утвердження”.
* * *
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці – загула бруківка –
І тільки гриви… курява… і свист…
Лунких копит оддаленілий цокіт…
І ми… і степ… і жовтий падолист…
І цих дворів передвечірній клопіт…
І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
* * *
Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
уже Туреччина була.
Співали пісню ми про Байду
І про турецького царя,
Як Байда стрілами глобально
Царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
Впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове! –
Що так ніхто і не помітив,
Що човен далі не пливе!
Чи, мо’, наскочили на камінь?
Чи, мо’, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
Нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
- Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.
* * *
У селі одному на Поділлі –
все життя, а й досі не знайшов –
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна й що.
Бо якийсь там гетьман чи отаман
закопав нечувані скарби –
біля груші дикої, отам он,
через довжик до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
Тільки ж там могила не одна.
Десять кроків од тії могили,
Тихі трави… гайворон кричить…
Сірий ідол, витесаний з брили,
От хто знає, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду.
Кущик є, та – терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу –
Вже вкоторе! – йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе…
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть – от тоді вже все.
* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
Та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни
* * *
ЧИГИРИНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ
Козацька тверджа, давній Чигирине,
уламок слави серед цих полів!
Усе святе, усе неповториме,
усе чекає невимовних слів…
Тут запеклася кров мого народу
І одридали волю кобзарі.
Брати мої, а де ж ви брали воду
в цьому камінні, на такій горі?
Коли в облогу брами всі зачинено
І догорають головешки веж,-
пили ви Тясмин здалеку очима
чи, може, просто кам’яніли теж?
Цей шпиль гори і трави, що зів’яли,
руїн і скель розпечений полин…
То як же ви на смерть отут стояли?!
Стоять на смерть - це ж треба буть живим!
А он же, бачиш: в камені криниця,
мале відерце в дзьобі журавля.
Гори цієї дивна таємниця –
оця пробита в камені криниця,
коли рятунку ждать нізвідкіля!
Як ви пробили цей суцільний камінь?
Як добулись до того джерела?
Ломами? Кайлом? Голими руками?
Чи вам сама земля допомогла?
Навчи мене, навчи, о Чигирине!
Колодязь твій глибокий, не змілів.
Усе святе, усе неповториме,
усе чекає невимовних слів…
З поетичного блокнота читача