|
|
| Реконструкція Конотопської битви членами військово-патріотичних клубів України |
«Цвіт московської кінноти відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після цього цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву. Трубецький, на котрого поклали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці, царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи з укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль», - так описав наслідки Конотопської битви, яка сталася 28-29 червня 1659 року, російський історик Соловйов. І перемогу над Москвою отримали українські козаки гетьмана Івана Виговського. Щоправда, блискуча перемога виявилася тимчасовим успіхом, проте деякі уроки тієї війни слушні й донині.
Самі себе звоювали
|
|
| Коштом Українського Реєстрового Козацтва у селі Руда, почесним громадянином якого є Голова УРК Анатолій Шевченко, у колишньому маєтку Івана Виговського (Львівщина), відкрито пам’ятник мужньому гетьману |
«Найтяжча ноша на плечах батька — то домовина з тілом сина», — це прислів’я повністю підходить для гетьмана Богдана Хмельницького. Наприкінці Визвольної війни гетьман поховав старшого сина Тимоша, якого він готував собі на заміну. Незабаром старий Богдан і сам пішов з життя. На його місце новим гетьманом обрали військового писаря Івана Виговського. Історик Михайло Грушевський явно недолюблює цього гетьмана, але навіть він змушений визнавати його здібності: «Это был мелкий киевский шляхтич по происхождению, человек довольно интеллигентный и образованный для своего времени, несомненный украинский патриот, но более ловкий, чем талантливый». От на долю Виговського й випало розгрібати ті проблеми, що накопичилися за часів Хмельниччини. А проблем цих було багато.
Визвольна війна під керівництвом Б.Хмельницького була, якщо називати речі сучасними іменами, Національною революцією, що проходила під релігійними гаслами. Як це часто трапляється, в ході революції на порядок денний гостро постало питання власності: вигнавши з більшості українських земель польських панів та орендарів-євреїв, замислилися — кому ж перепаде все те польсько-єврейське майно? Козацька старшина забрала його собі, а безземельні козаки (яких називали дейнеками) почувалися обділеними. Війну між старшиною та безземельними козаками стримувала лише залізна рука Богдана Хмельницького, хоча і йому це давалося нелегко.
Боролася козацька старшина і між собою за владу. Великої шкоди Україні завдавала така посада, як «наказний гетьман». Там, де не міг бути присутнім сам гетьман, він туди посилав свого представника з запасною булавою та універсалом, і козаки шанували його як гетьмана. На жаль, «наказний» швидко починав почуватися справжнім гетьманом. Крім того, на утримання гетьмана давалося сто тисяч дворів посполитих селян. Бажання гетьманської слави плюс жадібність старшини наплодили у XVII столітті багато зрадників-наказних гетьманів...
Тож коли Хмельницького не стало, у країні розгорілася громадянська війна, в якій активну роль спробували зіграти зажерливі сусіди: Кримське ханство, Польсько-Литовська Річ Посполита, Туреччина і Московське царство. Наступні 25 років усі ці держави по черзі вдиратимуться до нашої країни, плюндруватимуть наші землі, вбиватимуть і забиратимуть у рабство або в заручники наших людей. Почнеться так звана Руїна.
І першими іноземними загарбниками, що спробують щастя на українській землі, будуть московити. Саме вони першими шукали воєнного щастя, саме їх перших наші пращури й розбили.
У сусіда хата біла...
Вирішувати свої проблеми за рахунок сусіда — то давня традиція політиків. 1653 року південь Московії дуже постраждав від злив та градобоїв. 1658 року Московію знову спіткала холодна зима з хуртовинами та посушливим літом. Така ж погода в Московії була і 1659 року, із затяжними зливами, градобоєм та нашестям сарани. 1659 року холодна зима та недороди спіткали й прикордонні з Росією території України, але меншою мірою.
Від погодних негараздів у Московії почався голод. Купці й монастирі мали запаси хліба, але приховували його на дорогу ціну та закабалення простих людей. Голод спричинив заворушення селян, розбої та грабежі на дорогах. Москва теж була оточена юрбами знедолених.
Царат з боярською Думою вирішили поправити свої труднощі за рахунок України: почав формування армії з розбійних загонів і водночас вів підступні інтриги в Україні, залучаючи на свій бік лестощами та обіцянками зрадливу промосковську старшину.
Початок бойових дій
Попервах військове щастя сприяло москалям. Велике військо на чолі з князем Олексієм Трубецьким чисельністю від 150 до 250 тисяч (деякі історики навіть кажуть про 360 тисяч) перетнуло кордон, а невеликі українські заслони відійшли до міста Срібного (Прилуцький полк під командуванням Дорошенка) та до Конотопа (Ніжинський та Чернігівський полки під командуванням Івана Гуляницького). До Срібного вирушила частина російських військ під командуванням Семена Пожарського, котрий, розбивши прилучан, оволодів містом. Частину жителів Срібного було перебито, багато взято в полон. 16 квітня 1659 року Трубецький підійшов до Конотопа, а 21 квітня сюди ж приспіла решта московського війська під командуванням князів Г. Ромодановського, С. Львова та Ф. Куракіна. Розпочалася 70-денна облога Конотопа, який мужньо боронили 4 тисячі козаків та місцеві жителі.
Під Конотопом московське військо загрузло. Історики повідомляють, що було кілька штурмів міста, що москалі навіть проривалися всередину фортеці, але взяти Конотоп так і не змогли. Можливо, тому, що козаки разом з конотопцями захищалися дуже мужньо, з контратаками та нічними нападами на москалів під час туманних ночей. Крім того, місто оточували три ряди оборонних валів та ровів, а перед валами захисникам дуже сприяли багнисті простори. Спроби москалів засипати рови були невдалими — козаки цією землею за ніч зміцнювали вали фортеці. Гарматно-лучний обстріл москалів не досягав мети, зате гармаші Конотопа вели неквапливий, але прицільний обстріл позицій москалів.
Погане керівництво було другою причиною невдач. Російські історики називають Олексія Трубецького справжнім державним мужем і визначним полководцем, та навряд чи визначний воїн став би розбивати свою ставку за 10 кілометрів від Конотопа, в урочищі «Таборище», на південній околиці с.Підлипного. Тож «керівництво» облогою та штурмом фортеці проводилося за допомогою гінців. Листоношні команди не завжди відповідали справжній бойовій обстановці і часто завдавали більше шкоди атакуючим, ніж приносили успіхів. Уславився О.Трубецький і банальною зажерливістю — він часто не хотів відриватися од смачних страв та чаювання у спокійній обстановці з витівками скоморохів, міг годинами не приймати донесень гінців, щоб не порушувати вистави блазнів.
Втративши під час штурмів близько 10 тисяч вояків, московити спробували взяти Конотоп «психічними атаками»: по території спалених куренів Вовкогонівки, Загребелля та Дрижчівки проводились цілоденні маятникові марші москалів, щоб продемонструвати свою велику силу. Під час цих безглуздих маршів «потешные робяты» носили з собою опудала повішених на шибеницях «козаків», «татар» та «поляків», а переодягнених на козаків москалів били палицями, а вони корчилися, просили пощади та закликали конотопців здаватися в полон. Ця скоморошня дуже веселила козаків на валах, але ні на крок не наближала москалів до взяття міста.
Героїчна оборона Конотопа дала змогу гетьману Виговському зібрати 60-тисячне військо, дочекатися 40-тисячної татарської орди на чолі з ханом Мехмед-Гіреєм та загонів сербських і молдавських найманців та польських гусарів. Війська Виговський ще й навчав, тож хоч і нашвидкуруч, та українське військо було підготовлене до бою. Військо ж московитів, яке, крім добірних військ, складалося також з численних ватаг грабіжників, мало готувалося до справжньої війни, більше покладаючись на свою велику чисельність.
Військо Виговського разом із союзниками поспішило на допомогу обложеному Конотопу. 24 червня під Шаповалівкою, що приблизно за 12 миль від міста, на берегах ріки Куколки, гетьман Виговський розбив значний московський загін. Ознайомившись із даними розвідки, місцевістю, взаємним розташуванням військ та місцезнаходженням ставки Трубецького за 10 км від своїх військ, Виговський вигукнув: «Бог послав нам знову Пилявці, і гріх буде не повторити їх під Конотопом».
Переможна битва
План битви Виговський розробив такий: до Конотопа не йти, а відтягнути основну масу окупаційного війська до Соснівки. Потім заманити ворожу кінноту на протилежний берег річки, обстріляти та атакувати її зусібіч. Коли ж ця кіннота, отямившись, кинеться навтьоки, підірвати греблю й потопити її в річці. Після знищення кінноти татари, поляки і козаки мусять переправитися вище і нижче Соснівки й двома крильми оточити і знищити основне московське військо. Для успішного виконання плану залишалося загатити греблю, яку в слушний момент слід було підірвати.
Довідавшись про прибуття Виговського до села Соснівки, Трубецький припинив штурм Конотопа і послав більшу частину своїх військ під командою Пожарського йому назустріч. На допомогу князю як передові загони та розвідники були надані колаборанти — козаки наказного гетьмана І.Безпалого («наказним» його зробили москалі). Пожарський не любив Безпалого і нехтував його порадами. Козаки Безпалого по дорозі до Соснівки мали кілька дрібних сутичок з розвідниками Виговського.
Князь Пожарський наближався до Соснівки, як на степову мисливську прогулянку. Бездарний і зарозумілий матюкальник Пожарський даремно нехтував слушними порадами своєї маріонетки Безпалого — бути обережним при зближенні з Виговським. Безпалівці відчули, як пильно стежать за рухом москалів «виговчики», але С.Пожарський рухався не кваплячись і на степових перепочинках пиячив та розважався. «Потешные робяты» на привалах і на ходу влаштовували герці з «виговчиками», в яких неодмінно перемагали під вигуки і регіт москалів: «Дави хохлов!».
Споглядаючи за цією скоморошнею, «наказний гетьман» Іван Безпалий цідив крізь зуби своїм наближеним: «Злигала нас недоля та лиха година з цими «болярами» та окольничими. Ідуть, як телята на Соснівську різницю, і не зважають на застереження». Але, перебуваючи в обозі окупанта, голосно нарікати не доводиться...
Уночі 28 червня 1659 року козацька кіннота атакувала 15-тисячний загін москалів, що охороняв переправу через р.Куколку. Росіяни кинулися втікати до табору Семена Пожарського, козаки їх переслідували. Проте у ворожому таборі козаки Виговського «раптом злякалися» і кинулись відступати назад, до переправи. Князь Пожарський з найкращою кіннотою кинувся за ними. Коли більша частина важкої московської кінноти перетнула міст, піші запорожці почали їх обстрілювати, а в козацької кінноти так само раптово, як почався, «зник переляк», і вона розгорнулася і завдала москалям нищівного удару. Зрозумівши, що потрапили в пастку, москалі розгорнулися і кинулись до переправи. На греблі і перед нею утворилася «пробка», тож москалі спробували перебиратися через річку уплав, але перед ними була загата: люди і коні топилися в багнистих пливунах. Крім того, кіннота С. Пожарського у сутінках всюди натикалась на перепони і пастки. На крики про допомогу ніхто не реагував, біля греблі йшла жорстока різанина та розстріл упритул. Не втішились і ті, хто проскочив греблю, бо з боку Підлипного почалась атака козаків і поляків. Кипів жорстокий передсвітанковий бій. Серед командного складу Пожарського не було єдності, команди суперечили одна одній, воїни не знали, кого слухати. Остаточно приголомшила москалів ранкова атака татар, які їх повністю оточили. Увесь день 29 червня 1659 року довершувався розгром окремих груп. Це був, власне, уже не бій, а полювання з арканами на оточених москалів, залишених напризволяще, голодних і сповнених бажанням помсти своїм командирам. Метався по степу з загоном охорони й князь Пожарський, розмахував шаблею і вивергав на всіх хрипкий матюк та заклик давити «хохлов, ляхов и татар», аж доки не був заарканений татарами, зв’язаний сирицею і доставлений хану Мехмед-Гірею.
Хан почав докоряти Пожарському, що той безглуздо погубив царське військо, а князь брудно виматюкав хана і плюнув йому межи очі. З наказу хана татарин одним махом ятагана відтяв Пожарському голову. Утираючи рукавом обличчя, хан обурювався: «Князь, а плюється, як верблюд». Голову Пожарського відправили москалем-бранцем О. Трубецькому.
Тим кіннотникам Пожарського, котрим все-таки вдалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа від української і татарської кінноти. Пізно ввечері перед очима наступаючих союзників московське військо стало відходити з-під Конотопа. Побачивши, як розгортаються події, з міста вийшов Гуляницький зі своїми козаками і вдарив по москалях, захопив частину артилерії, обозу, знищивши чимало ворогів. У цей час Виговський, який підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб попередити можливу атаку...
Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський, що керував битвою, трохи не загинув: вороже ядро відірвало коню, на якому він сидів, ногу, а куля влучила йому в живіт, і лише товстий ремінь врятував гетьману життя.
Московське військо стало відступати табором до Путивля, відбиваючись протягом наступного дня від українських козаків і татар. Якби підійшла сподівана наймана піхота, яку польський король обіцяв прислати Виговському, навряд чи вдалося комусь сховатися за стінами Путивля. Але й так результати битви були вражаючі: українська армія втратила загиблими 4 тисячі козаків, орда - 6 тисяч, а московське військо від - 40 до 50 тис., хоч деякі джерела подають більшу цифру (навіть 130 тис.). Крім князя Пожарського, в полон потрапив князь Ляпунов, двоє Бутурліних, ще ряд воєначальників, 5 тисяч солдатів та офіцерів. Усіх полонених москалів Виговський віддав татарам, а гармати — полякам.
Сучасникам на замітку
Перемога над москалями не принесла Україні миру. Навпаки, знищивши сильного ворога, українці отримали змогу продовжити громадянську війну, яка починала розгорятися напередодні Конотопської війни 1659 року. Тож уже за півроку москалі знову повернулися в Україну і, не здобувши жодної воєнної перемоги, все-таки отримали Лівобережну Україну разом із Києвом.
Які ж уроки дають нам події майже 350-річної давнини?
Тисячу років тому візантійський імператор, потерпаючи від наскоків з боку Русі, відправив до наших предків-русинів дипломатів-розвідників. Коли дипломати повернулись, то охарактеризували нас так: «Дуже войовничі і схильні до взаємної ворожнечі». Отак однією фразою візантійці визначили наше найслабше місце, що проявилося за часів Руїни. Це перший урок історії.
Другий: нам всім є що втрачати, і посада «наказного гетьмана» в окупаційному обозі — то не найкраще місце для українця. Той же Іван Безпалий, побачивши, що накоїв, пішов у монастир замолювати свої гріхи перед народом та Батьківщиною.
І останнє: всю владу — гетьману, який зараз зветься іншим словом. Не треба нам ніяких «наказних», надто дорого вони обійшлися (і досі обходяться) нашому народові.