|
|
Уперше вона побачила світ і пробігла стежками дитинства у легендарних місцях Дніпропетровщини, біля берегів Славути, течія якого пам’ятає не одну козацьку Січ, лицарі якої колись спроводжували на Дніпрову воду свої швидковеслі чайки-човни, а над ними у небі - до самої хвилі прорізали простір їх крилаті тезки-птахи.
Через десятиліття, у 1979 році, сім’я, що з древнім козацьким корінням, прибивається на своїй життєвій дорозі до одного із тихеньких містечок-селищ Донбасу з праукраїнським підґрунтям – Селидового.
Як казали наші діди-прадіди (а вони були мудрими людьми), в житті просто так нічого не буває. Молоду, гарну, карооку, кмітливу школярку Валю доля знову покликала до невмирущих витоків свого народу. Адже донецьке Селидове – це українське містечко зі славними козацькими традиціями! Починаючи з XVI століття, ця мальовнича місцевість на березі річки Солоної стала запорозьким займищем. За народними переказами, тут оселився козак Губа, який займався скотарством і хліборобством. За іншою версією, назву поселенню дав запорожець Селид. Із майном на трьох возах він нібито переїжджав із Приазов’я на Запоріжжя. Коли вбрід переправлявся через річку Солону, поламалась вісь одного із возів, і козак вирішив зупинитися в цих краях на зимівлю, а далі вирушити весною. Але ці місця виявилися такими багатими на дичину та рибу, що Селид залишився тут жити. Згодом поруч з ним на березі почали селитися й інші запорожці.
До речі, сьогодні на в’їзді до сучасного міста стоїть один із небагатьох на Донеччині монументальних пам’ятників українському козацтву, що слугує Селидовому за своєрідну візитну картку. А зовсім поруч, на одному зі старих цвинтарів збереглася сива могила, на кам’яній брилі якої ще добре видніється тризубець, що, кажуть, - від славних часів Хмельниччини.
Ось із таким славетним краєм і була пов’язана подальша біографія Валентини Фурманюк. Тут вона закінчила одну з місцевих шкіл, вступила до Черкаського педінституту. Свою трудову біографію розпочала у 1990 році у сусідній Смілі викладачем російської мови та літератури. Саме на цей час припадає відродження державності України.І молодий педагог В.Ф.Фурманюк паралельно з роботою заочно навчається на українському відділенні філфаку педінституту, а згодом уже викладає у школі рідну мову та літературу.
Як сьогодні зізнається сама Валентина Федорівна, перебування на Черкащині стало переламним у її долі, свідомості. Цей край, овіяний славою Коліївщини, з її уманським сотником Іваном Гонтою, з легендарним Холодним Яром, зробив величезний вплив на формування В.Ф.Фурманюк як людини, як патріота. Згодом вона стає виховником Спілки української молоді в Україні. Знайомиться з історією УПА, пов’язаних з нею визвольних змагань, особисто – з його учасниками, зокрема Славою Стецько, з представниками української діаспори. Разом з громадською організацією «Тризуб» імені Степана Бандери, радіо «Свобода» Валентина Фурманюк у складі СУМу брала участь у заходах національного спрямування серед молоді.
Тож у 1995 році вона вдруге потрапляє на Донеччину. Рік успішно працює в загальноосвітній школі № 35 обласного центру, а далі – тривалий період життя, тісно пов’язаний з Донецьким державним інститутом штучного інтелекту (нині – Державний університет інформатики і штучного інтелекту). Працює референтом, помічником ректора, проректором з виховної роботи. І весь цей час викладає у закладі рідну мову та літературу. Активно займається науковою діяльністю – пише кандидатську роботу, тема якої пов’язана з національною ідентичністю українського народу.
«На перший погляд, строга, вимоглива людина, яка в усьому дотримується букви закону, - розповідає про Валентину Федорівну її колега, завідувач кафедри фізичного виховання ДУІіШІ Віктор Всеволодович Столяр. - Але з цими, безумовно, потрібними якостями, в ній органічно поєднуються жіноча материнська ніжність, співчуття, готовність у будь-яку хвилину прийти на допомогу. Пані Валентина – компетентний керівник і чудовий організатор, усім своїм єством уболіває за професійні справи. Незамінним є її вклад у становлення та розвиток ідеї Українського Реєстрового Козацтва, де пані Валентина опікується жіноцтвом. До неї тягнуться колеги, її люблять і поважають студенти, що, за моїм переконанням, є найкращою характеристикою людини і педагога».
Велику роботу берегиня проводить у царині духовного єднання Сходу і Заходу України. З її легкої руки в Державному університеті інформатики і штучного інтелекту створено студентський театр-студію «Берегиня», в репертуарі якого постановка творів виключно патріотичної тематики. Творча група колективу неодноразово брала участь у фестивалі «Весняна хвиля», де відзначалася дипломами і грамотами. Виступ театру на Прикарпатті викликав у місцевих жителів захоплення високим рівнем володіння українською мовою, патріотичним настроєм молодих акторів, їх щирістю та відвертістю.
Не випадково, що до неї, як до товариша і подруги, приходять зі своїми найпотаємнішими думками колеги, підлеглі, студенти. Бо знають, що ця молода, не по роках мудра жінка втішить, дасть розумну пораду.
Чотири роки тому у житті В.Ф.Фурманюк відбулася знаменна подія – вона вступила до лав Українського Реєстрового Козацтва. Посвяту приймала у славновідомому соборі Святого Юра, що у древньому Львові. Її, підполковника УРК, обирають головою Ради берегинь УРК.
А ще Валентина Федорівна виховує одинадцятирічного сина Івана, який уже сьогодні свідомо й упевнено ступає на козацьку стезю.
Ось така вона – педагог, організатор, козачка, мати – Валентина Фурманюк. Такими патріотками, жінками Україна може лише пишатися!