|
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється-ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! Т. Шевченко |
Мова, як вікова духовність, зберегла українців від історичної гибелі в тривожних віках жорстокого поневолення фізичного і духовного, що простягалась кривавою стрічкою ще від Переяслава, і веліла нашому народові вистояти, витривати, бути вічним на своїй землі. «Я вічний тут. Я існую в категорії «Я» і в ній все зостануся. Немає такої сили у світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ у категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ».
«Українського національного одвічного «Я» не змогла зламати, вирвати з духовності нашого народу більшовицька тоталітарна система, хоч вона й нанесла нашій нації дуже нищівні, болючі ущерби, до тієї міри, що й досі багато українського люду не може духовно визволитися від намулу більшовицької неволі й все ще відчуває на своїй шиї тугий духовний зашморг чужої лжеідеології», - підкреслює доктор Святомир Фостун.
У наш час, у майбутніх роках, а може, і в десятиріччях питання утвердження української мови, культури, духовності, українського національного «Я», що плекає глибокий патріотизм у молодих серцях, виступатиме як один з основних засадничих напрямів освіти і виховання у цьому XXI столітті.
У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – національна сутність, в Україні українська мова – це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент культури, літератури, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.
|
|
Отже, маємо справу зі страшним, небезпечним досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищивши українську культуру й мову. Тобто закінчити злочинний процес геноциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити за століття всі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, - це неприпустимо», - підкреслила Ліна Костенко. У статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» Л.Костенко відверто пише, що чинником катастрофи є не лише брутальний шовінізм, а й значна частина самих українців, які, втративши свою національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури, являють собою конгломерат нечіткої національної належності, що продукує найпримітивніший засіб спілкування – суржик. Це вже хронічна хвороба нації, її не вилікуєш ні пігулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів, ні бальзамом патетики про національні святині. «Особисто я довго покладалася на магічну силу цілющих трав, на генетичне здоров’я нації. І все-таки на сьогодні дійшла висновку, що вся ця екстрасенсорика не допомагає. Тут вже потрібна шокова терапія», - так думає Ліна Костенко.
Ось взірець ставлення до рідної мови. У своєму виступі на всеросійській конференції «Російська мова на межі тисячоліть» тодішня перша леді Росії Людмила Путіна сказала: «Російська мова має в собі ресурс для розвитку» . І це слушно. Але ж тоді виходить, що українська мова ресурсу для розвитку України не має. Чи це прерогатива винятково російської мови? Далі дружина президента Росії підкреслила, що саме на основі «спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності». Але якщо виходити з цієї логіки, а вона, згодьтеся, переконлива, то це означає, що у нашої влади спільних цінностей з українським народом немає. «Необхідно утверджувати, обороняти і розширювати мовні кордони російського світу, - роз’яснює Людмила Путіна, - це й оборона, і зміцнення національних інтересів Росії». Таким чином, керівництво нашої держави, оскільки все воно переважно російськомовне, зміцнює не що інше, як національні інтереси Росії. «Російська мова об’єднує людей в російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», - продовжує Людмила Путіна. І робить ось такий цікавий висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».
«Третє тисячоліття – це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Україна відстає від динаміки часу, - стверджує Л.Костенко. - Лише реальне постання громадянського суспільства на національних засадах може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – мова – нова якість мислення як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє».
Закінчуючи статтю, Ліна Костенко зазначила: «Сьогодні вже не можна себе втішати традиційним, що якось-то воно буде. Мовляв, труднощі, звичайно, є, але це тимчасово, час працює на нас. Час працює на тих, хто працює на нього».
Будь-яка держава починається з мови. Коли в 1851 році було створено незалежне об’єднання італійських королівств, там лише 2,5% населення володіло італійською мовою. Відразу була розроблена програма для її впровадження, мобілізовані освічені кадри для того, щоб всі заговорили італійською.
Ще на початку XIX ст. у Франції лише третина населення володіла французькою. Буржуазний уряд розробив програму і дав кошти для утвердження французької мови.
Російський публіцист Тетяна Миронова написала: «Мова – ось нить зв’язку між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Зніміть мову, спотворте її, знищіть національну самостійність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах вчора, ні в наших нащадках завтра».
Як свідчить історія, не може бути шанованою – ніким і ніколи – жодна з тих у світі націй, яка не поважає саму себе. А тому нам треба нарешті відчути всю безглуздість небаченого в цивілізованому світі явища – ненависті до свого, насміху над рідною мовою своїх батьків, прадідів.
Народ без власної мови стає просто населенням, поволі зрікається своєї культури, звичаїв і зрештою втрачає природне почуття батьківщини. Така трагічна ситуація складається для українського народу. Значну роль у цьому процесі грає примусова двомовність. Двомовність за умов поневолення використовують як засіб асиміляційного тиску на розвиток національних культур. І якщо асиміляція перемагає, то двомовність насправді перетворюється на одномовність.
Нині маємо кілька поколінь російськомовних українців, які вивчають українську мову як іноземну, а російська стала для них побутовою.
Майбутній розвиток українського національного життя визначатиметься насамперед поглибленням історичного, культурного, морально-психологічного, духовного самопізнання. Водночас, «подобається нам чи не подобається, добре це чи погано, - але доля України завжди була, є і буде пов’язана з Росією, з сусідством цього великого народу, - підкреслив І.Дзюба. – Для того, щоб ми могли налагоджувати більш-менш нормально свої стосунки з Росією, потрібна не тільки добра воля з боку Росії і її об’єктивне ставлення, а потрібне також і наше об’єктивне ставлення, і наше збалансоване розуміння проблематики, пов’язаної з цим історичним сусідством».
Вияви національної самозневаги, холопської психології загрожують існуванню нації. Тільки в лоні рідної культури можливий розвиток самосвідомості, національної самоповаги, конструктивного націє- і державотворення. Тільки національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним духовним і матеріальним життям. Українцям – усім громадянам України незалежно від їх етнічного походження – треба нарешті збагнути, що варта поваги й заслуговує на повнокровне, світле, гідне життя лише та нація, представники якої бодай у своїй більшості зрозуміли, що лише вони самі відповідальні за власну долю, за долю своїх нащадків. Цілком зрозуміло, що мовна проблема може успішно розв’язуватися за умови, що виховання відповідальності за мову свого краю підтримуватиме держава, як того вимагає Конституція України.
Саме у мові нація закодовує свою духовність, історію і всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури і світоглядні ідеї, самобутність, неповторність.
Полемізуючи з авторами антиукраїнських постулатів та звертаючись до читачів, М.Грушевський закликав «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Бо інакше як на своїй народній українській основі, не стане наш народ просвіченим, не вийде з теперішньої темноти, злиднів і пониження, всі народи, які дійшли до добробуту, освіти, доброго ладу, дійшли тільки завдяки тому, що мали просвіту на своїй рідній мові».
Велику увагу вивченню української мови і літератури приділяють у Рибінській загальноосвітній школі, що у Волноваському районі на Донеччині. Важливо, вважають педагоги і реєстрові козаки, які опікуються навчальним закладом, прищепити дітям любов та повагу до батьківської мови, дати глибокі знання, які допоможуть усвідомити значення рідної мови у житті народу і відповідальність кожного за її збереження для майбутніх поколінь.
У навчальному процесі педагогами школи активно використовуються різні форми позакласної роботи, зокрема, тематичні козацькі вікторини, конкурси, театральні постановки, які допомагають учням краще опанувати рідне слово.
Національна сутність духовності – це той граніт, що на ньому утверджувався і зберігався український народ. Мова, як вікова духовність, зберегла українців від історичної гибелі в тривожних віках жорстокого поневолення фізичного і духовного, що простягалась кривавою стрічкою ще від Переяслава, і веліла нашому народові вистояти, витривати, бути вічним на своїй землі. «Я вічний тут. Я існую в категорії «Я» і в ній все зостануся. Немає такої сили у світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ у категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ».
«Українського національного одвічного «Я» не змогла зламати, вирвати з духовності нашого народу більшовицька тоталітарна система, хоч вона й нанесла нашій нації дуже нищівні, болючі ущерби, до тієї міри, що й досі багато українського люду не може духовно визволитися від намулу більшовицької неволі й все ще відчуває на своїй шиї тугий духовний зашморг чужої лжеідеології», - підкреслює доктор Святомир Фостун.
У наш час, у майбутніх роках, а може, і в десятиріччях питання утвердження української мови, культури, духовності, українського національного «Я», що плекає глибокий патріотизм у молодих серцях, виступатиме як один з основних засадничих напрямів освіти і виховання у цьому XXI столітті.
У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – національна сутність, в Україні українська мова – це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент культури, літератури, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.
Отже, маємо справу зі страшним, небезпечним досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищивши українську культуру й мову. Тобто закінчити злочинний процес геноциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити за століття всі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, - це неприпустимо», - підкреслила Ліна Костенко. У статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» Л.Костенко відверто пише, що чинником катастрофи є не лише брутальний шовінізм, а й значна частина самих українців, які, втративши свою національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури, являють собою конгломерат нечіткої національної належності, що продукує найпримітивніший засіб спілкування – суржик. Це вже хронічна хвороба нації, її не вилікуєш ні пігулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів, ні бальзамом патетики про національні святині. «Особисто я довго покладалася на магічну силу цілющих трав, на генетичне здоров’я нації. І все-таки на сьогодні дійшла висновку, що вся ця екстрасенсорика не допомагає. Тут вже потрібна шокова терапія», - так думає Ліна Костенко.
Ось взірець ставлення до рідної мови. У своєму виступі на всеросійській конференції «Російська мова на межі тисячоліть» тодішня перша леді Росії Людмила Путіна сказала: «Російська мова має в собі ресурс для розвитку» . І це слушно. Але ж тоді виходить, що українська мова ресурсу для розвитку України не має. Чи це прерогатива винятково російської мови? Далі дружина президента Росії підкреслила, що саме на основі «спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності». Але якщо виходити з цієї логіки, а вона, згодьтеся, переконлива, то це означає, що у нашої влади спільних цінностей з українським народом немає. «Необхідно утверджувати, обороняти і розширювати мовні кордони російського світу, - роз’яснює Людмила Путіна, - це й оборона, і зміцнення національних інтересів Росії». Таким чином, керівництво нашої держави, оскільки все воно переважно російськомовне, зміцнює не що інше, як національні інтереси Росії. «Російська мова об’єднує людей в російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», - продовжує Людмила Путіна. І робить ось такий цікавий висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».
«Третє тисячоліття – це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Україна відстає від динаміки часу, - стверджує Л.Костенко. - Лише реальне постання громадянського суспільства на національних засадах може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – мова – нова якість мислення як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє».
Закінчуючи статтю, Ліна Костенко зазначила: «Сьогодні вже не можна себе втішати традиційним, що якось-то воно буде. Мовляв, труднощі, звичайно, є, але це тимчасово, час працює на нас. Час працює на тих, хто працює на нього».
Будь-яка держава починається з мови. Коли в 1851 році було створено незалежне об’єднання італійських королівств, там лише 2,5% населення володіло італійською мовою. Відразу була розроблена програма для її впровадження, мобілізовані освічені кадри для того, щоб всі заговорили італійською.
Ще на початку XIX ст. у Франції лише третина населення володіла французькою. Буржуазний уряд розробив програму і дав кошти для утвердження французької мови.
Російський публіцист Тетяна Миронова написала: «Мова – ось нить зв’язку між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Зніміть мову, спотворте її, знищіть національну самостійність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах вчора, ні в наших нащадках завтра».
Як свідчить історія, не може бути шанованою – ніким і ніколи – жодна з тих у світі націй, яка не поважає саму себе. А тому нам треба нарешті відчути всю безглуздість небаченого в цивілізованому світі явища – ненависті до свого, насміху над рідною мовою своїх батьків, прадідів.
Народ без власної мови стає просто населенням, поволі зрікається своєї культури, звичаїв і зрештою втрачає природне почуття батьківщини. Така трагічна ситуація складається для українського народу. Значну роль у цьому процесі грає примусова двомовність. Двомовність за умов поневолення використовують як засіб асиміляційного тиску на розвиток національних культур. І якщо асиміляція перемагає, то двомовність насправді перетворюється на одномовність.
Нині маємо кілька поколінь російськомовних українців, які вивчають українську мову як іноземну, а російська стала для них побутовою.
Майбутній розвиток українського національного життя визначатиметься насамперед поглибленням історичного, культурного, морально-психологічного, духовного самопізнання. Водночас, «подобається нам чи не подобається, добре це чи погано, - але доля України завжди була, є і буде пов’язана з Росією, з сусідством цього великого народу, - підкреслив І.Дзюба. – Для того, щоб ми могли налагоджувати більш-менш нормально свої стосунки з Росією, потрібна не тільки добра воля з боку Росії і її об’єктивне ставлення, а потрібне також і наше об’єктивне ставлення, і наше збалансоване розуміння проблематики, пов’язаної з цим історичним сусідством».
Вияви національної самозневаги, холопської психології загрожують існуванню нації. Тільки в лоні рідної культури можливий розвиток самосвідомості, національної самоповаги, конструктивного націє- і державотворення. Тільки національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним духовним і матеріальним життям. Українцям – усім громадянам України незалежно від їх етнічного походження – треба нарешті збагнути, що варта поваги й заслуговує на повнокровне, світле, гідне життя лише та нація, представники якої бодай у своїй більшості зрозуміли, що лише вони самі відповідальні за власну долю, за долю своїх нащадків. Цілком зрозуміло, що мовна проблема може успішно розв’язуватися за умови, що виховання відповідальності за мову свого краю підтримуватиме держава, як того вимагає Конституція України.
Саме у мові нація закодовує свою духовність, історію і всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури і світоглядні ідеї, самобутність, неповторність.
Полемізуючи з авторами антиукраїнських постулатів та звертаючись до читачів, М.Грушевський закликав «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Бо інакше як на своїй народній українській основі, не стане наш народ просвіченим, не вийде з теперішньої темноти, злиднів і пониження, всі народи, які дійшли до добробуту, освіти, доброго ладу, дійшли тільки завдяки тому, що мали просвіту на своїй рідній мові».
|
|
| Учасники свята „Подорож на Січ” |
Велику увагу вивченню української мови і літератури приділяють у Рибінській загальноосвітній школі, що у Волноваському районі на Донеччині. Важливо, вважають педагоги і реєстрові козаки, які опікуються навчальним закладом, прищепити дітям любов та повагу до батьківської мови, дати глибокі знання, які допоможуть усвідомити значення рідної мови у житті народу і відповідальність кожного за її збереження для майбутніх поколінь.
У навчальному процесі педагогами школи активно використовуються різні форми позакласної роботи, зокрема, тематичні козацькі вікторини, конкурси, театральні постановки, які допомагають учням краще опанувати рідне слово.