Усі важливі справи залагоджувалися більшістю голосів. Лаштуючись у похід, вони обирали воєначальника, якого називали кошовим отаманом. Це був похідний командир, влада якого була абсолютною і неподільною, так, як і належить воєначальникові. Та після походу він знову був рівний із козаками, а крім того, звітував про свої дії – пояснював, яких він припустився помилок, тримав відповідь, чому не вдалися ті чи інші його задуми. Як і Стародавній Рим, Запорізька Січ поповнювала свою людність славними хлопцями, які пропонували свої послуги; та не кожного до неї приймали. Навіть ті, хто явно підходив, мусили пройти випробувальний строк. Від них не вимагали документів, які підтверджували їхню доброчесність чи кваліфікацію, лишень треба було довести свою відвагу, вправність і мужність. Муштра була суворою, як у наших флібустьєрів. А втім, ніхто особливо не переймався минулим життям прийшлої людини: чи то був поляк, чи русин, кріпак, а чи вільний чоловік, його радо приймали, якщо вважався гідний вступити до того грізного товариства. Прилучившись до Січі, він ставав привілейованим чоловіком, і кожен запорожець готовий був захищати зі зброєю в руках свого названого брата, якщо той не ладив із законом. Більшість козаків сповідувала православну віру. Коли їхня маленька республіка збільшилася і впорядкувалися інституції, козаки завели своє духівництво; духівники освячували човни, що вирушали у похід, відпускали їм гріхи в годину смерті. Ті священики чесно виконували свої обов’язки і були гідні своєї пастви.
У Києві існувала богословська школа (ймовірно, в майбутньому - Києво-Могилянська академія), яку закінчувало багато козацьких священиків. Для козаків Київ був святим містом, і в кожній суперечці з Польщею вони вимагали, щоб православне духовенство і школи зберігали тут свій примат чи принаймні мали цілковиту свободу.
Поза Січчю, на родючих рівнинах України, які часто зазнавали спустошливих наскоків, жили інші козаки, вони жили родинами і займалися хліборобством. З запорожцями вони були в добрих стосунках, вважали їх своїм передовим загоном; серед них завжди мали свояків і друзів. Правду кажучи, запорізький табір не складався зі сталого населення. Сюди приходили вчитися воєнному ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відчайдушній вилазці, а потім табір кидали, надійно ховаючи свою здобич, і розпочинали спокійне життя. Багато запорожців мали жінок або ж землі в українських повітах; більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорізького війська.
Польський король Стефан Баторій зрозумів, як вигідно може використати Польща козацтво. Спочатку стосунки між козаками та Річчю Посполитою розвивалися сприятливо для обох сторін. Польща визнала їх вільними людьми і дала їм привілеї – всі ті вольності, якими вони й так фактично володіли. Потім призначила кожному козакові річну платню, вимагаючи, однак, щоб той був записаний як жовнір у спеціальний реєстр. Було встановлено кількість полків і заборонено перевищувати вказану чисельність війська. Так створилася перша нерівність: одні були козаками, тобто жовнірами, мали вольності; інші ж залишалися селянами. Але межу між ними важко було зберегти. Але козацькі полки постійно налічували більше воїнів, аніж це дозволялося офіційним реєстром. І якщо польські королі постійно претендували на право самим призначати гетьмана, однак були змушені визнавати гетьманів, вибраних козаками. За такої нагоди з великими урочистостями їм надсилали окуту сріблом булаву, печатку і штандарт.
Довший час польський уряд, чи то з обережності, чи вдаючи, що забув про них, не втручався у справи запорожців; вважав їх своїми підданими і водночас частиною козацького війська, що перебувало під орудою гетьмана України. Запорожці, по суті, не визнавали над собою жодного чужоземного владаря. У своїй невеликій республіці козаки обирали лише тимчасових отаманів, майже завжди тільки на час їхнього військового походу. Пристрасно віддані ідеї самостійності, вони захищали право кожної людини коритися лише власній волі. Таким чином, лад запорожців був у певному протиріччі з офіційною структурою війська. Однак, тішачись своєю волею, вони не домагалися громадського визнання, а польський уряд, зі свого боку, заплющував очі на те, що відбувалося за порогами.
Проте Україна була заселена не лише козаками, тут жили селяни і міщани, які обживалися під захистом запорізького війська.
Ще інші одержали землі в дикому степу від польського короля. Ті землі поступово залюднювалися в міру того, як рідшали наскоки татар, яким давали дедалі сильнішу й рішучу відсіч. Великими землевласниками на Україні були польські пани, або шляхта, яка користувалася незалежністю та великим впливом на польський сейм. А українські кріпаки часто втікали від своїх панів. Козацькі полки, а особливо Запорізька Січ, були прихистком для доведених до відчаю селян, і лихо тому, хто наважився б повернути їх з того вільного краю. Однак воля, що панувала на дніпровських островах, не була єдиним чинником, який ішов усупереч тому, що Боплан називає вольностями польської шляхти. Її дратувало не тільки те, що отамани і полковники реєстровців приймали до себе втікачів; багато простих козаків, селян чи кріпаків-утікачів, здобувши військові привілеї, хотіли володіти землею та селянами, як кожен шляхтич. Для польських панів це виглядало нестерпним зухвальством, а особливо коли козаки почали вимагати представництва на сеймах Речі Посполитої.
Стефан Баторій, котрий стільки зробив для слави та процвітання Польщі, нічим не нехтував, аби прихилити до себе населення України, в якому він бачив невичерпне джерело поповнення свого війська; проте наступники цього великого мужа не пішли за його розумним прикладом. Вони поставились до України як до закабаленого краю, поділили між своїми фаворитами її територію, і до всього лиха, що звалилося на українців, додалось ще й релігійне переслідування. Козакам, ревним оборонцям грецького обряду, увірвався терпець, вони повстали, хоча перші рази були безладними та непогодженими. Часто повставали навіть не козаки, а самі селяни. Кожен такий бунт накликав на український край польське військо, і гусари, з ніг до голови вбрані в залізо, нападавши на незахищені села, жорстоко розправлялися з його мешканцями.
(Далі буде)