Ювілейні дати цього поета завжди відзначаються як на малій батьківщині, у с.Біївці, так і у Черкасах та Києві, адже Василь – за висловом Олеся Гончара – був “витязем молодої української поезії”.
|
|
| Автор статті з матір’ю поета Василя Симоненка Ганною Трохимівною Щербань (1996 рік, м. Черкаси) |
Поети не можуть бути безрідними Іванами. Вони найчутливіші виразники свого народу, й кожна їхня родова гілка поєднана з невмирущим генеалогічним деревом.
Богоугодну і не менш важливу справу вчинила сестра поета Любов Степанівна Сердюк-Баран, видрукувавши “Літопис Щербанівського роду – роду Василя Симоненка”. Адже досі ми знали два-три коліна в житті Василя з материнського боку. Про батька задовольнялися хіба що куцими переказами про його військове походження.
Любов Степанівна спробувала заглибитись у давнє коріння свого роду і на поставлене собі запитання “Хто ж вони, наші Щербані?” надала вичерпну відповідь: “Наш Щербанівський рід – козацький”. Як виявилося, прабабуся Василя, Варвара Максимівна Остапенко-Щербань, мала дворянську грамоту, отриману у спадок від свого батька, але остання десь загубилася у роки суспільної хуртовини. Тільки й знали нащадки про те, що те дворянство було дарованим за військові заслуги.
Найдавніші Симоненкові родичі походять із сусіднього, межа в межу, села Новаки, з його кутка Корені. Засновником знаменитого роду був чотири рази “пра”-дід Панас Щербань. Ця родова віть, звана по-селянському Панащуками, із Федора Григоровича започаткувала нове відгалуження в Біївцях, коли він, новаківець, пристав у прийми до Ганни Сизьонки (чи Сизоненко). Федір працював волосним писарем у недалеких, за 9 кілометрів, Тарандинцях. Добирався туди верхи на коні, а вже його праправнук, себто Василь, долав цю відстань до школи пішки.
Волосний писар Федір Григорович мав наймолодшого сина, 1829 року народження. Той виростив сина Петра, який народився 1874 року. Він був звичайним пекарем у братському училищі в Лубнах і мав власну крамничку у селі. Його син (також Петро), другий у родині, був шевцем, шив жіноче вбрання: корсетки і спідниці. З вигляду був гарний – “хоч поцілуй”. Брав активну участь у роботі сільського драмгуртка, мав хист писати вірші. А згодом, набувши знання інженера-гідротехніка, був направлений на роботу до Середньої Азії. Там прожив чимало літ і помер в Алма-Аті.
|
|
Дід Василя Симоненка Федір – це син Трохима Щербаня, народження 1876 року. Разом із братом Петром він неабияк славився вишиванням, сини допомагали матері вишивати рушники і сорочки. А ще дід багато читав і розповідав малому Василькові чимало життєвих історій. Тож “перші університети” Василь Симоненко пройшов саме у діда Федора.
Тривалий час, до початку 20-х років минулого століття, брати Петро і Федір жили поруч. Дещо згодом Петро збудував власну оселю на садибі панів Кубицьких, Федір залишився на старому подвір’ї, саме тут і побачив світ Василь Симоненко.
Мати Василя Ганна Трохимівна була вродливою дівчиною, до того ж – тямковитою, замолоду мала чудовий голос. Часто виступала на сільській сцені і мала бажання стати учителькою. Як свідчить історія, поступила на навчання до Лубенського педагогічного інституту, але невдовзі довелося залишити навчання.
Життєві стежки Ганни та “зальотника” Андрія Симоненка, також самодіяльного актора, сільського учителя і художника, перетиналися недовго. Доля не склалася, і “пошти батько”, як його називав Василь, зник і навідав сина лише по закінченні війни у погонах капітана. Подейкували у селі, що подався десь на Північ, на тому його слід і обривається.
Видання Любові Сердюк-Баран, її скрупульозне дослідження, відкриває для нас невідомі таємниці славного родоводу Василя Симоненка. Відтепер, проникнувши у глибину Щербанівського літопису, бачимо Поета у проекції на декілька століть, по-новому маємо зрозуміти корені його нащадків – сина Олеся та онуки Мирослави. Без них Василь залишався б самотньою постаттю у нашому житті. А так він прийшов до нас із кількома козацькими поколіннями, завдяки авторці дослідження, що зуміла вписати улюбленого українського поета в скрижалі української історії.
У Черкасах, місті, де одружився і куди забрав до себе матір, розквітнув його талант після закінчення Київського університету. Писати вірші Василь починав, ще навчаючись у школі, продовжив на студентській лаві, але професійним поетом визнаний лише під час роботи у редакції газети. За життя поета у світ вийшло лише три збірки, а вже до 70-літнього ювілею видрукуваний поважний двотомник його творів. Ці книги є в музеї Тарандинцівської середньої школи, найменованої на його честь.
Є тисячі доріг, мільйон
вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий
зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?
Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?
Ні, мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива – це моя! Тут я почну
зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон
вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
Стільки в тебе очей,
Стільки рук і мозолів,
Скільки крапель в Дніпрі
І у небі зірок.
Ти не падав од вітру,
З біди не безволів,
Не насунув на душу
Ганьби козирок.
Не шукав я до тебе
Ні стежки, ні броду,
Бо від тебе узбіччям
Ніколи не брів –
Я для тебе горів,
Український народе,
Тільки, мабуть,
Не дуже яскраво
Горів.
Тільки, мабуть, не міг,
Як болід, спалахнути,
Щоб осяяти думкою
Твій небозвід,
Щоб устать, ніби зірка,
Сіянням окута
Твоїх подвигів гордих
Й незлічених бід.
Скромна праця моя –
То не пишна окраса,
Але в тому, їй-богу,
Не бачу біди –
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда –
Сковороди.
Не шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду –
Ти у грудях моїх,
У чолі і в руках.
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе чудуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці і малі.
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над нами чвалить вранці і вночі.
Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених
мечах?