Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-4 за 2009 р.)
ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати – думи посивіють.
Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Північна сторона Олеського замку, літографія XIX ст. К. Ауера |
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть…
Третій не знає, хто його й мати!
Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.
То я й кажу йому: - Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона «Котка» над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: «Мамо»!
А «тато» не вчила, плакала.
Як там тебе – Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?
Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: - Та забери свою залізну штрикавку!
Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!
Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти – ярчук.
Собака з вовчими зубами!
А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…
СТРАШНА ЦІНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ.
Терни як люди. Люди як терни.
Отак ми пожурились, отак ми й поспівали.
І я без голосу, й бандура без струни.
АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ТАМ, УДАЛИНІ,
з’явилась ніби цяточка єдина.
Олеський замок сьогодні (південна сторона) |
Два дні дивився – ну то йде чи ні?
А то будяк. Я думав, що людина.
ЯКА САМОТНІСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям.
Та й знов нікого, знову я один.
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.
Оце вже й все. Отут я і причалю.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч.
О КИМ Я БУВ І КИМ ЗРОБИВСЯ НИНІ!
Куди подів життя своє одне?
Цей білий сніп душі,
який горить в людині,
його ж ніякий вітер не задме!
Чи я не справдив сподівання Долі,
що так вона розгнівалась?
Однак,
коли я вчився у латинській школі,
був знак мені, і дуже дивний знак.
Ми всі гуляли, вийшли на подвір’я,
школярики, ну, років, може, сім,
і раптом – вихор, я і сам не вірю,
та не могло ж привидітися всім! –
здійнявся вихор, засліпивши вічі,
зривав покрівлі, дуба розщепив, -
обніс мене довкруж костьолу тричі
й поставив там, ізвідки й підхопив.
Отці-ієзуїти хитали головою.
Шептали і молились, і ставили свічу.
А одному привидівся я навіть з булавою,
що я, мовляв, як виросту, то й Польщу облечу…
ЧИТАВ Я ЗМАЛКУ ПЛІНІЯ І ПЛАВТА.
Науку ніжних слів явив мені Катулл.
Ще з юних літ мені відкрилась правда,
а вже пізніше підійшла впритул.
І я повстав. Душа спитала – доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
Я РІД СВІЙ НЕ ПОНИЗИВ.
І НЕ УРВАВ Я РОДУ.
Хотів, щоб син був гідний моєї булави.
А відьма все ворожить. На віск. На жар. На воду.
Все щось мені вишіптує то з рук, то з голови.
Ох, вишепчи мені не старощі, не болесті.
Пекельні мої спогади, кипиш як у смолі.
Ох, вишепчи мені мій біль з моєї совісті!
І вишепчи Гелену під брамою в петлі…
НАЙБІЛЬШ БОЮСЬ, КОЛИ У СНАХ
МЕНІ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕЛЕНА.
І я тулю те тіло крижане.
І кінь той мчить.
Той самий кінь зелений.
І кінь той мчить…
Колись наздожене…
ЖИТТЯ – ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ.
Коли я був дитя, я ріс в Олеськім замку.
Тепер мені кінець. Життя мене скасує.
Руйновище фортець найбільш мені пасує.
А там, а там, а там! Такі були простори.
Ліси були як храм. Фотелі як престоли.
І загадки свічад, і мури, і вікно.
І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без ліку.
Давно і дивно. Дивно, як давно.
Ще тільки вчора, а уже піввіку.
МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.
Ліси в лісах, і що там за лісами?
У цих новий король.
У тих новий Мехмет.
А в нас біда та сама і та сама.
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все – і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
Чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
Сусіди з півдня теж кривоприсяжні.
З ордою прийде помагати хан, -
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Оце таке – якщо не там, то звідтам.
Гінці прибудуть – снились лебеді.
Московський дяк знімає шапку літом
чи так і ходить в шапці й бороді?
БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,
все до Москви схиляє на поклін.
А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.
Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.
Та все усіх об’єднують, та з миром.
Ці об’єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла Сибіром,
а це вже нами хоче прирости.
ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТІ.
І дід у небі, як святий Ілля.
І німець Страус ходить по болоті,
видзьобує із ряски короля…
ШРАМКО ІДЕ. ПРИХОДИТЬ ВІН ПІД ВЕЧІР.
Край стежки глину рясою мете.
Кволенький піп, хода уже стареча.
Не дуже й говорющий. А проте.
Мені без нього моторошна стежка.
Кажу: - Де був, що вчора не було?
-Учора син прийшов з-під Берестечка.
А з ним півсотні війська прибуло.
Півсотні війська! Війська… Боже правий!
То є ще військо? Господи, нап’юсь.
- Півгетьмана вони ще не обрали? –
кажу йому і гірко сам сміюсь.
І ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВІД НИХ ГІНЦІВ.
З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.
Тополя з торбою горобців
постояла на обрії та й пішла далі.
Так, я програв. Я не потрібен їм.
Я їм приніс поразку непрощенну.
Руїна сам. Живу серед руїн.
А товариство – відьма і священик.
Вже навіть звик. Люльками подиміть.
Із відьмою посидіть при вечері.
Так і живу. А може, я ведмідь.
Мені тут, може, краще у печері.
Он лицар спить. І світло тут скупе.
Мене самого тиша приколихує.
А то здалося раптом: він хропе.
Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.
А МІСЯЦЬ СВІТИТЬ НА УСІ ДОВКОЛИ.
У дуплах срібних лип гніздяться дикі бджоли.
Ті липи ще цвітуть, такі вже запахущі,
аж наче весь тим пахощем облип.
Старезні липи, тут їх цілі пущі.
Ніде не бачив стільки зразу лип.
Зброяр ходив, знайшов медові дупла.
Підстрелив джура в полі сайгака.
То їм, то сплю. Душа моя задубла.
Хіба це доля? Доля не така.
• Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)