От тільки ярмо – різьблене, відполіроване до блиску, побачив зараз у Березівці
в музеї Віктора ПІВТОРАКА, краєзнавця, сільського отамана, майора Українського Реєстрового Козацтва.
|
|
| Галина Півторак: «З милим і в ярмі рай...» |
НАША ДОВІДКА:
Півторак – назва розмінної монети номінальною вартістю 1,5 гроша, карбування якої і розпочалося на монетних дворах Речі Посполитої з 1614 року. Найбільш масштабною була емісія півторака в 1614-27 рр., під час правління Сигізмунда ІІІ Вази. Початково маса монети становила 1,54 г срібла (0,72 чистого металу), згодом вона зменшилась до 1,08 (0,31 г чистого металу).
Востаннє півторак карбувався в 1753-56 рр. Протягом 17-18 ст. півтораки були найпоширенішими монетами на грошовому ринку українських земель, де їх часто називали «чехами». Поряд з польсько-литовськими півтораками в обігу часто зустрічалися однотипні монети, карбовані на монетних дворах шведських володінь у Прибалтиці, Пруссії та інших німецьких держав.
Дорога монета. Карбована чітко і ясно. Як і сам Віктор – знає, що робить. Такі Півтораки не вразливі для інфляції. Такі люди завжди в ціні. Це той моральний капітал, на котрому стоїть наше буття.
Відомо – все починається з дитинства. Глухий товарняк прибував до Одеси вдосвіта. За цілий день Вітьок мав багато що зробити. Перше – базар. Він тягнув, як магніт. Тут було все: монети, марки, всякі інші старі речі. Та й Вітько приїздив сюди вже не раз і не з порожніми руками. У великій, спеціально вшитій під грудьми кишені - якісь дивні намистинки (зо п’ять) та коробка від сірників з добре укладеними, здертими з таких же коробок марками. Вітьок вже знав: за них можна виміняти таких, котрих в нього не було, а ще й продати кілька і, як пощастить, упроситись в тьоті-провідниці, аби довезла до Вапнярки, а там до Березівки якихось 50-60 кілометрів…
- Ось подивись, - Віктор Павлович виймає з-під стола пожовклу коробку, - з цього все й почалось.
|
|
| Віктор Півторак, краєзнавець, майор Українського Реєстрового Козацтва, у музеї, створеному власними руками. |
|
||
|
На скло впали кілька червоних, чорних, зелених листочків: «Не дозволяйте дітям гратись з вогнем», «Бережіть ліс», «СРСР - оплот миру» і так далі. Тепер це все в його музеї.
Дитяче захоплення колекціонувати переросло в щоденну потребу – шукати, пізнавати, досліджувати. Хтось інший би все зібране: всі ці старожитності, унікальні археологічні знахідки - успішно продав би, заробивши, певне, непоганий капітал. А тут – музей.
Чи знаєте ви, що у Володіївцях ходили мамонти, а на берегах тихої Мурашки паслись великі олені? Ні? Вони прийшли мовчазним спогадом у Березівку і стали тут у простій хаті, щоб засвідчити ще раз свою постійну присутність на цій землі.
В музеї все зроблено по науці. Ще кілька років тому куплена подружжям Півтораків спеціально для цього хатка, якраз навпроти, через дорогу помешкання, де живе вся родина цих ентузіастів. А це – мати, дружина Галина, і ще донедавна син Андрій, нині вже студент, котрий так само, як і батьки, живе ідеями дослідництва рідного краю. Так от, в цю хатку Півтораки перенесли всі зібрані роками старожитності. Утворились експозиції етнографії, археології, народних промислів, вишивки, народного костюма, килимарства, ужиткової кераміки тощо.
Окремим розділом музею стали експонати історії села з дореволюційних часів до нашого дня. А Березівці є чим показатись на люди. Де ще проживали одночасно аж дев’ять Героїв Соціалістичної Праці з відомим на весь Союз – Цмокалюком? До речі, брат Героя і нині живе в Березівці – він знаний в окрузі лікар-травник.
А в нинішню історію села чітким розчерком на небі вписав своє ім’я Анатолій Квочур. Односельці згадують, як ще не так давно над їхніми хатами пролітав, хитаючи крилами, срібний сучасний бойовий винищувач. Це Анатолій вітав своїх земляків. Нині Квочур – Герой Росії. Відомий пілот-випробувач, учасник світових авіаційних шоу, в тому числі в Ле-Бурже у Франції.
Малюють історію села пожовклі фотографії, на них теж відомі і невідомі односельці. Про багатьох Віктор може розповісти цілі історії. Вони й нині її творять. А допомагає їм у цьому Гала. Так зве дружину Віктор. Великий іспанський художник Сальвадор Далі звертався до своєї коханої дружини і музи саме так - Гала, а вона, як відомо, мала українське походження. Віктор - теж художник, його роботи висять на стінах музею. Тому тут може бути лише одне порівняння: Галина для Віктора – помічниця і порадниця у всьому, а що ще треба чоловікові, коли його вподобання розділяє дружина, це справжня друга половина чоловіка, і щасливий той, хто таку половину має – бо це запорука цілісності справи, її логічного завершення. Галина, чи то Гала, не просто перейнялася цією справою, а ще й веде значну просвітницьку роботу в селі. Нещодавно очолюваний нею сільський театр отримав звання народного. Вона чудово вишиває і збирає старі рушники та килими.
- Ось цей дали мені бабки із Піщанки, подивіться, який тут орнамент – це ж справжнє трипілля, - Гала розстеляє на порозі червоні сварги – сонця. - Йому вже за сотню років, а як новий, світиться і теплий.
Всіяна свастиками доріжка гріє сніг і ще раз веде до хати. Втім, це ж не хата, це давній український храм. В ньому з любов’ю розкладено минулі світи.
А краще мовити би - українські сліди, сліди наших попередників, що жили і витоптували стежки свого життя тисячі й тисячі років тому. Тут час повертає назад, бо ця маленька хатка, мов дідова скриня, коли її відкриваєш, то висипає зі своїх закутків такі глибинні скарби, що, коли закриваєш за собою двері, то зовсім по-іншому дивишся на світ, на небо, на село, на ту дорогу, котрою ішли останні, можливо, й на Україні, воли, і починаєш мислити, і відчуваєш, що за тобою завжди буде стояти ця хата, ця скарбниця твоєї землі, твого села, твоєї річки, твого роду, котрий тут був і буде, і ти теж залишишся тим слідом, і, може, колись хтось прочитає і тебе, і ти повернешся знову на землю свою. Це і є головне завдання, котре виконує така проста і така багата родина Півтораків.
По весні, коли починається оранка полів, Півтораки візьмуть із свого музею старі вшиті бесаги і знову підуть за могутнім трактором, котрий робить так звану глибоку оранку, вже не один десяток років вириваючи із живого тіла землі рештки першої в світі культурної цивілізації.
Безжалісний залізний бик крає на глибокі скиби трипільські села, котрі ще якихось років 80 тому тихо лежали у своїй вічній дрімоті. І вивалюються знову на світ сліди зачарованого народу, котрий жив тут ще шість тисяч років тому і залишив нам писанку, приручив коня, собаку, придумав колесо, а ще мав не усвідомлений нинішніми людьми зв’язок із Всесвітом, правду, про котру знали лише вони…
Матимемо життя
із праотцями нашими,
Які з богами злилися воєдино,
Правда небесна така…
(Велесова книга).
Гуркоче безжальним громом залізний плугар. Із скреготом вивалюються з-під блискучого ножа червоні черепки, по котрих біжать і біжать олені.
Куди зникла велика цивілізація, не знаємо. Лише такі, як Півтораки, збирачі часу, тому і зліплюють докупи побиті залишки цілого світу, щоби ми дорешти не побили горшки з нашими пращурами, вони ж бо чули цю землю краще:
Се бо сядемо на землю
І візьмемо її до рани своєї.
Мати – Слава сяє
До хмар, до сонця,
І віщує нам побіди і загибель,
А ми того не боїмося,
Бо то є життя земне –
А вище є життя вічне…
(Велесова книга).
Наприкінці цих відвідин Віктор знімає із причілка ярмо.
- А ви знаєте, що в Україні є давній звичай водити молодих під час весілля отак у ярмі, - каже Гала і сором’язливо, що аж рожево спалахнуло на білому снігу її обличчя, впрягається разом із чоловіком у ярмо.
- Гей, цоб, цабе! - Цоб, цабе!
І ми всі троє сміємося на полотні старої хати, котра тримала і тримає цей споконвічний український світ…