|
|
| Козацька чайка «Пресвята Покрова» - сучасна копія-реконструкція бойового вітрильно-весельного корабля XVII ст. - у поході |
Розміри судна, що входило до складу Дніпровської флотилії, яка воювала проти турецького флоту, – 17, 5 метра в довжину і 3,5 метра завширшки. Чайка була озброєна 4 гарматами і мушкетами, мала десятиметрову щоглу з прямим вітрилом і ходила під веслами, кожне з дванадцяти весел сягало десяти метрів. Команда судна складала близько 50 осіб. Як зазначають фахівці, такого експоната немає у жодному музеї світу».
Тут логічно виникають питання: на яких фахівців посилаються автори аналогічних повідомлень і хто може дати гарантію, що піднято саме козацьку «чайку»? І чи багато є у нас науковців, які можуть хоча б розпізнати козацьку чайку серед інших затоплених поблизу Хортиці суден того часу. Наш читач повинен мати достовірну інформацію про ті експонати, які підприємливі шукачі сенсацій із завидним завзяттям піднімають і реставрують, а тому з роз’ясненнями ми звернулися до знаного фахівця з історії Хортиці, колишнього генерального директора Національного заповідника «Хортиця» Костянтина Сушка.
Аквалангісти виявили на дні ріки поблизу Хортиці чимало фрагментів, а також відносно цілих старовинних суден. Що за судна? Як вони там опинилися? Двійко з них – так звані човни-однодеревки – дійшли до нас із давньоруських часів, а решта – щедра спадщина першої російсько-турецької війни 1735-1739 років. Біля Хортиці, якраз навпроти Наумової балки, на місці колишньої переправи, 1738 року була споруджена так звана Запорозька корабельня для складання (із Брянської корабельні до Хортиці судна привозили у розібраному вигляді) та можливого виготовлення нових суден. Зокрема, у «Табеле нижесписанных судов» сказано, що за Хортицьким гарнізоном Російської армії числиться ціла Дніпровська флотилія, що налічувала (зверніть увагу, шановні читачі, на класифікацію усіх плавзасобів) 3 галери, 3 прами, 12 бригантин, 27 ластових суден, 134 дубель-шлюпки, 16 плашкоутів, 13 венеціанських ботів, 21 кончебас, 92 малих веслових судна. В чому особливість названих видів суден? По-перше, усі вони західноєвропейського (технологія виготовлення) походження. По-друге, ви помітили, плавзасобів якого типу немає у названому списку? Правильно, козацьких «чайок». Малоймовірно, щоб вони «були заховані» під невиразним визначенням «малих веслових суден», козацьку «чайку» не могли не згадати у такому промовистому «Табеле», виділивши окремо. Значить, «чайок» – класичних козацьких суден – у Дніпровській флотилії просто не було. Запам’ятаймо цей факт.
Навесні 1739 року, під час навального льодоходу, значну частину суден було пошкоджено і вони пішли на дно, де лежать і досі. Гадаю, їх там чимало, а звідси – й «унікальність» суден, які, одне за одним, дістають з Дніпрового дна…
Усе було гаразд, усе було цікаво і захоплююче, а головне – щиро і достовірно до тих пір, поки до підводних пошуків не долучилася політика. Раніше, за компартійного режиму, до затонулих суден увага була відповідна й однозначна: Радянський Союз успадкував усі державні риси й географічні межі Російської імперії, і, коли центр політично й адміністративно залишався далеко на півночі, у Москві-Петербурзі, відтак і затонулі суденечка були начебто нашими, «вітчизняними». А враховуючи, що тоді тема Запорозького козацтва не вельми заохочувалася, вона щедро компенсувалася невиразними перипетіями турецько-російської кампанії, особливо тим її періодом, що пов’язаний з Хортицею. На безриб’ї, як кажуть, і рак риба, тож Запорозька корабельня та затонулі судна опинилися у всіх на вустах.
З набуттям Україною незалежності становище дещо змінилося. Затонулі судна продовжували лежати на Дніпровому дні, біля Хортиці, але… Як їх тепер називати? Знаряддям окупантів? Зброєю агресора? Це питання невблаганно загострилося після того, як осередок у межах воістину унікального Дніпрового материка набрав статусу Національного. Тобто – українське! Виходить, навіщо тепер нам оте «москальське»?
Дійсно…
Як імперський човен став «запорозькою чайкою»
Але під воду декого так вабило, так нестримно тягло… Так кортіло не просто доторкнутися до обліплених молюсками шпангоутів, а й підняти на поверхню усе судно! В образі чого, дозвольте запитати, – дубель-шлюпки чи такого ж плашкоута загарбницької армії? І як таке судно виглядатиме серед реліквій козацької музейної експозиції? Розмістити його окремо? Це – ідея, але краще спробувати придумати щось інше.
І придумали! 13 жовтня 1999 року, акурат до свята Покрови Пресвятої Богородиці, підняли з Дніпрового дна … Ні, не дубель-шлюпку, а козацьку «чайку»! До цього ніхто такого суденечка не те що не піднімав на поверхню, а навіть не знаходив у «живому» вигляді. А тут – ось воно! Чудово! Я сам тривалий час перебував серед тих, хто беззастережно пишався знайденою біля Хортиці «чайкою», та згодом закралися сумніви… чи так воно і є насправді? Аж ось ці сумніви зміцнили… Хто? Самі ініціатори-учасники акції з підняття старовинних суден Д.Кобалія та В.Нефьодов, розповівши про все, як було, у своїй книжці «Запорозька чайка: історія однієї знахідки».
Тож звернемося до цього видання і почнемо з назви.
Як її тлумачити? А як же інакше – звісно, що в контексті історичної правди! Тобто нас чекає захоплююча розповідь про своєрідне невеличке козацьке – ЗАПОРОЗЬКЕ – судно (власне, човен), тип якого через його легкість, рухливість та маневреність визначений терміном «чайка». Відтак – «запорозька чайка» в її чистому класичному варіанті. Тобто: а) човен виготовлений запорозькими майстрами; б) виключно за запорозькою технологією; в) для Запорозького Війська Низового; г) використовувався запорожцями для здійснення походів суто запорозького спрямування і характеру. Знаходить усе це підтвердження у згаданій книжці? Уже на 4-й сторінці автори повідомляють: «Назву проекту «Запорозька чайка» можна однаково вважати як вдалою, так і невдалою. З одного боку, вона виявилася резонансною, завдяки чому проект помітили, з іншого – у проекту з’явилися опоненти». І де ви бачили, щоб науковий пошук істини здійснювався без наявності опонентів? Далі автори пишуть: «Звісно, ніхто з нас не намагався видати знайдений корабель за козацький човен XVI-XVII століть, але і його відношення до історії козацтва ні в кого не викликало сумнівів». Це вже після того, як нашим бравим пірнальникам довелося вислухати, м’яко кажучи, деякі зауваження стосовно їхнього беззастережного трактування характеру своєї знахідки. Отже, сенсацію про «запорозьку чайку» гучно розтрубили на увесь білий світ, а обмовку про те, що «ніхто з нас не намагався видати знайдений корабель за козацький човен» мимохіть зронили у мало кому відомому виданні накладом усього в півтори тисячі примірників. Тож і літає невтомно розжиріла «качка» над нашими головами. Справу зроблено: у свідомість обивателя цвяхом забито термін «запорозька чайка», і спробуйте тепер видовбати його звідти. Та й кому це потрібно! «Чайка»? Нехай буде «чайка», хоча й літає птаха важко і низько, до того ж не кигиче протяжно, а хрипло кряче…
Що ж таке «чайка»?
То куди ж поділися істинно ЗАПОРОЗЬКІ чайки, на яких степові лицарі діставалися Стамбула, наводили жах на турків і благополучно поверталися до рідних берегів? Їх у Дніпровській флотилії російської армії не зафіксовано, оскільки там мав місце зовсім інший тип судна, який до істинного витвору козацького човнярського мистецтва не має ніякого стосунку. Бо він: а) збудований, як свідчать самі Кабалія і Нефьодов, російським майстром; б) створений за технологією «с бору по сосонке», з подання генерал-фельдмаршала російської армії Мініха; в) призначався для російської імператорської армії та флоту; г) використовувався російськими вояками у їхній загарбницькій кампанії.
Все, немає у книжці нічого ані про «запорозьку», ані про «чайку», стосовно контексту нашої підводно-надводної історії 1998-2005 років. Судно, як і «мріялось» колись, підняте на поверхню. Навколо нього упродовж мало не десять літ не вщухає лемент захоплення та вовтузяться реставратори, кінця роботі яким не видно кінця. І зовсім не важливо, що самі Д. Кобалія та В.Нефьодов на 153-й сторінці своєї книги роблять висновок, котрий, за їхнім задумом, либонь, має підвести риску і покласти край усім дискусіям навколо «чайки-нечайки»: «Однак, що ж таке «чайка» і якою вона була? Хто хоч трохи знається на старовинному кораблебудуванні, розуміє, що цей термін має зовсім не українське, а середньоморське походження». І далі (стор.154): «…класична козацька чайка – скоріше, міф, ніж реальність». Історія не терпить спрощень, не терпить вона й ідеологічних схем. Не дивлячись на всю заплутаність теми, що є нормальним, підняте судно все ж назвали «козацьким». Як це не прикро, знайдене судно не є тим, за що його видають, таким його просто назвали. Хто? А самі автори-реалізатори проекту.
В основі цієї історії – мрійливість зграйки запорізьких драйверів, що загніздилися у Національному заповіднику «Хортиця».
Якщо події розвиватимуться у такому руслі й надалі (а схоже, що саме так воно й буде), то недалекий той час, коли на Хортиці, того й дивись, з’явиться «музей історії судноплавства», бо затонулих суден російського флоту біля узбережжя Хортиці вистачає. Пірнати – не перепірнати, діставати – не передіставати. І забиватимуться наші музейні експозиції історичним мотлохом чужих держав, захаращуватимемо український духовний простір чужими артефактами, у той час, коли сотні і тисячі істинно наших припадають пилом у запасниках практично усіх столичних музеїв країн Скандинавії, Східної та Центральної Європи. Особливо чимало їх в Ермітажі! І ніхто, НІХТО! не займається їхнім поверненням на Батьківщину. Адже куди простіше піднімати те, що валяється під ногами, не звертаючи увагу, що воно чуже(!), зайве(!!), а відтак – шкідливе(!!!). Звісно, судно, збудоване майже три століття тому, - цікавий і цінний музейноекспозиційний об’єкт, але, виставляючи його у відповідних вітчизняних закладах, як мінімум слід називати його справжнє ім’я, а не підступний псевдонім. А найкраще було б обміняти підняте судно на наші, суто козацькі раритети.
Одне слово, імперський човен став «запорозькою «чайкою». Так, «чайка» - власність заповідника. В яку суму обійшовся їй (державі!) нескінченний процес консервації-реставрації «козацького суденечка» з осені 1999 року – і до осені ж року 2004-го, а за п’ять років – ще й «Бригантини», неважко здогадатися, взявши до уваги, що на 2008 рік для «рятування» обох суден імператорського флоту Анни Іоанівни виділено 750000 гривень, тобто чверть від усіх коштів, отриманих від держави на облаштування НАЦІОНАЛЬНОГО заповідника! Побіжно виникає цілком слушне питання: як довго таким чином приводитимемо до пуття упосліджений острів?