|
||
| Представники старшини УРК: отаман Трускавецького міського товариства УРК, генерал-майор УРК Мирослав Сисан, отаман Прикарпатського міжрайонного товариства УРК, генерал-полковник УРК Богдан Пужак, голова Ради берегинь УРК, генерал-майор УРК Валентина Фурманюк, заступник Гетьмана УРК з педагогічної роботи, полковник УРК Валентина Семенова і отаман Львівського обласного товариства УРК Василь Павлечко (зліва направо) - передають директорові Музею Конашевича-Сагайдачного у селі Кульчиці, на Львівщині,Богдану Сидору (третій зліва) форму реєстрового козака |
(Продовження. Початок у №3-4)
В ті часи кріпаків, що повставали проти панів, карали повішанням, четвертуванням або ж навіть спаленням живцем. Така жорстокість мала для Польщі фатальні наслідки. По-перше, пригнічений народ звернув свій погляд на православну Росію, по-друге, зменшилась давня ненависть, яку козаки відчували до татар, адже кримський хан був затятим недругом польських панів.
Наступне повстання, яке потім переросте у визвольну війну, очолив Богдан Хмельницький. Він вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами та латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий, як східний дикун, честолюбний, як представник шляхти, що на сеймі забезпечувала кожному з них частку незалежності. Сміливий, інколи до відчайдушності, Хмельницький застосовував силу лише тоді, як вичерпувалися всі засоби домогтися мети шляхом переговорів. Завдяки своїм здібностям і добрій освіті він обійняв посаду генерального секретаря козаків (писаря), що приблизно дорівнювала посаді міністра закордонних справ. Після гетьманської ця посада вважалася найважливішою. Якщо секретар був кмітливою людиною, його вплив серед козаків часто переважав вплив гетьмана. Посланий до Варшави з рекламаціями мешканців України, Хмельницький звернув на себе увагу сміливістю та запальністю, з якими відстоював своїх співвітчизників. При королівському дворі його вважали людиною здібною, проте небезпечною. Річ Посполита відчувала необхідність споруджувати на дніпровських берегах фортеці, щоб стримувати козаків у покорі. Показавши Хмельницькому мури однієї з таких твердинь, коронний гетьман Конєцпольський спитав його, хто спроможний би зруйнувати цю будову: „Що людська рука звела, те й людська рука повалить”, - відповів на те Хмельницький.
Коли Хмельницький вернувся на Україну, чигиринський підстароста, знатний польський шляхтич, став його переслідувати, аби помститися за опозицію уряду. Хмельницького звинуватили в тому, що він незаконно володіє землями та селянами. І підстароста вирішив знищити його маєток, він пограбував та спалив обійстя Хмельницького. Дізнавшись про лихо, Богдан Хмельницький стримано мовив: „Вони ще не все в мене одібрали; в мене залишається ще моя козацька мати”. Так запорожці називали свою шаблю. Король Речі Посполитої, Владислав ІV, страшенно боявся свавілля шляхти, та не годен був її впокорити. Незадовго перед тим він прийняв депутацію з України, яка скаржилася на численні вияви насильства. „Що ж я можу вдіяти? Невже ви перестали бути козаками? Хіба не маєте більше своїх шабель?” – відповів він. Богдан Хмельницький скористався порадою. Відмовившись від письмового викладу скарги, він поспішив у запорізький табір, розповів там про свої кривди і так розпалив козаків, що під гучні вигуки вони обрали його своїм гетьманом. Дотепер козаки бунтували хаотично. І кожен з таких бунтів закінчувався швидко, як весняна повінь. Між загонами бунтівників не було ні згоди, ні погодженого плану дій. Але на цей раз скоро стало ясно, що повсталими керує досвідчений полководець і війна буде довга й жорстока. Хмельницький насамперед уклав домовленість з кримським ханом, який вельми гнівався на Польщу за те, що вона відмовилася платити данину, передбачену статтями давніх угод.
Водночас гетьман вів переговори з російським царем і заручився його прихильністю та потаємною допомогою. Військо Хмельницького підтримали й донські козаки, які виявили готовність допомогти своїм братам з-над Дніпра. І врешті, Хмельницький закликав до зброї кріпаків України, прийнявши їх до свого війська.
Не знаючи до ладу чисельності повстанців, коронний гетьман Микола Потоцький вирушив їм назустріч з кількатисячним військом. Більшість його складали козаки, на словах прихильні коронному гетьманові, проте, побачивши своїх товаришів, вони його покинули, і рештки польського війська були посічені на капусту.
Здобувши блискучу перемогу, Богдан Хмельницький спочатку не висував великих вимог. Спочатку він написав листа королю, вибачаючись перед ним за своїх побратимів, пояснюючи їхній збройний виступ тим, що вони довго й терпляче зносили гніт і, втративши надію домогтися справедливості, взялися до зброї. Свій лист закінчував запевненням у відданості королю та Речі Посполитій, обіцяв скласти зброю, як тільки Україні повернуть колишні вольності. Покірно розмовляючи з королем, він, однак, не перечив, що його полковники йшли з вогнем та мечем на Волинь і Поділля. Згодом Хмельницький переможно вступив у Київ, де прийняв титул „захисника православної віри та незалежності України”.
Казимир вирішив, що краще укласти мирну угоду, визнавши Богдана Хмельницького гетьманом України. Він надіслав йому гетьманські клейноди – хутро, булаву та бунчук. Таким чином король хотів здобути могутнього васала. Та хитрий гетьман приймав дари з усіх рук і, заспокоюючи турків та поляків марними обіцянками, плекав лише одну мету – закласти незалежну державу, яку сам би й очолив. Навесні 1649 року Хмельницький несподівано вирушив на Поділля, ведучи чотирьохсоттисячне військо козаків, татар і повсталих селян. Військо Хмельницького зіштовхнулося з коронним військом під орудою самого Казимира. Найзапекліші бої точилися під мурами замку у Збаражі. Саме там селянсько-козацьке військо завдало нищівних ударів польсько-шляхетській армії. Хмельницький урочисто був визнаний гетьманом. Сам король присягнув шанувати козацькі привілеї. Договір підписали у Зборові, прямо на полі битви, за кілька миль від Збаража. Та це ще не був кінець. Хмельницький збільшив число козаків у своїх полках із обумовлених договором сорока тисяч до шістдесяти, це з одного боку, а з другого – польська шляхта знову почала заперечувати право козаків володіти землями, а українських селян – бути реєстровими козаками. Тож це дійсно був ще не кінець.
(Закінчення у наступному номері)