Гомоніла в Україні Коліївщина
Зародження гайдамацького руху як форми партизанської боротьби дослідники відносять до різних часів: Микола Костомаров називає час Національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького; Володимир Антонович стверджує, що рух зародився на початку XVIII століття. Уперше назва «гайдамаки» зафіксована 22 лютого 1717 року.
Повстання, рушійною силою якого було селянство, швидко охопило південно-східні повіти Київського, Подільського, Брацлавського воєводств, перекинулося на Волинь і Галичину, знайшло відгомін на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі, Поволжі й Дону.
|
|
| Володимир Лупійчук. Було колись на Вкраїні - ревіли гармати. Різьба по дереву, скульптура |
Окрім селянства, серед повсталих були міщани, запорозькі козаки, представники православного духовенства та інших верств населення.
Очолив Коліївщину запорозький козак, виходець із селян-кріпаків містечка Медведівки на Черкащині Максим Залізняк. Він привів із Запорожжя загін козаків, який став ядром майбутнього гайдамацького війська. На бік повстанців перейшов посланий проти них уманським комендантом загін надвірних козаків на чолі із сотниками Іваном Гонтою і Пантелеймоном Уласенком.
Невдовзі майже 1300 повстанців оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, визволили багато сіл на Смілянщині, Уманщині, Чигиринщині.
У червні гайдамацьке військо оточило Умань - один із тогочасних центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі, оплот католицизму й уніатства - і 10 червня 1768 року захопило місто.
Після взяття Умані рада повстанців передала правління містом у руки сотника П.Уласенка, І.Гонту проголосила уманським полковником, а М.Залізняка - гетьманом. Керівники повсталого народу оголосили про скасування панщини і різного роду повинностей, про визволення Правобережної України з-під польсько-шляхетської влади, про об’єднання Правобережжя з Лівобережною Україною. У червні-липні 1768 року на Правобережній Україні діяло близько 30 повстанських загонів, які контролювали значну територію і створили у визволених містечках і селах органи самоврядування. Сили повстанців міцніли, а поляки жодного разу не спромоглися успішно протистояти збройним загонам. Тож і західноукраїнські землі мали найближчим часом перейти під владу повстанців. Але Коліївщина зазнала нищівного удару від Москви. Побачивши свою нездатність протистояти повстанцям, Польща звернулася по допомогу до російського уряду.
У червні 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію увійшли великі частини московської армії: генерала Кречетникова з Поділля, генерала Воєйкова з Новоросійської губернії і генерала Рум’янцева з Лівобережжя. Це були великі, добре організовані військові підрозділи. Але вони не наважились відкрито виступити, а вдалися до хитрощів.
Перший удар було спрямовано проти головного центру повстання - Умані. До міста наближалися російські полки, що стурбувало командування українського військового табору, тож повстанці оголосили стан готовності. Але посланці Кречетникова запевнили Залізняка та Гонту, що московити прихильно ставляться до українських змагань, а московська армія тільки переходить через Україну до Польщі на допомогу польському королеві у протистоянні із барськими конфедератами. Кречетников особисто завітав до табору, похвалив дисципліну і порядок, навіть запропонував співпрацю у боротьбі проти поляків. На знак приязні московське командування запропонувало влаштувати бенкет. Колії повірили та погодилися. Під час бенкету росіяни підпоїли повстанців і за умовним знаком Гур’єва схопили Залізняка і Гонту та інших українських старшин. Московські солдати зненацька напали на коліїв, які у цій битві зазнали серйозних втрат.
Незважаючи на це, до ліквідації Коліївщини було ще далеко. На місце загиблих і полонених приходили нові сили.
Збройна інтервенція Росії на боці Польщі проти коліїв стала явною. Підступний маневр російських військ під Уманню вніс ясність щодо того, як насправді Росія ставиться до українського повстання. Виданий 9 липня 1768 року маніфест Катерини ІІ, в якому проголошувалося, що українські повстанці - це «разбойники и воры», і містився заклик негайно скласти зброю та добровільно повернутися в ярмо польських панів, остаточно розвіяв будь-які сподівання на звичайнісіньке співчуття православної Москви.
Тож українські повстанці вимушені були вести боротьбу водночас і проти польських, і проти російських інтервентів. Запеклі бої тривали й усю зиму 1768-1769 років. Згодом під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу згасло.
Страта Івана Гонти тривала 14 днів; Залізняка, Неживого, Швачку було приречено до колесування, але кара була замінена на 150 ударів канчуком і заслання на каторжні роботи у Нерчинськ. Багато учасників повстання були покарані смертю, кожний десятий з тих, кому було «подаровано» життя, зазнав «значкування» - відрубували ліву руку і праву ногу. Бувши антикріпосницькою, національно-визвольною за характером, Коліївщина знайшла широку підтримку не тільки на теренах України, а й у самій Польщі, Молдові, Угорщині, на території Османської імперії. Немає сумніву у тому, що запорожці відіграли особливо важливу роль у поширенні і зміцненні гайдамацького руху, в наданні йому організованості і чіткішої ідейно-політичної спрямованості.