Внутрішньополітичні передумови знищення Вольностей Війська Запорозького Низового склалися в Російській імперії з кінця 1730-х років. Зовнішньополітичні передумови остаточно сформувалися на початку 1775 року внаслідок успішної для Росії війни з Туреччиною і посилення позицій Росії у причорноморському та центральноєвропейському регіонах. Землі Запорозької Січі втратили значення козацького форпосту і своєрідної буферної зони між володіннями Туреччини, Криму і Росії. Серед причин скасування Запорозьких вольностей: небажання імперії більше терпіти «держави у державі»; можливість у майбутньому унезалежнення Запорожжя; побоювання Катерини ІІ можливого союзу Січі з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; прагнення російських вельмож захопити багаті землі, природні багатства козацької республіки; намагання російського уряду шляхом поширення кріпосницьких порядків на окраїни імперії (Запорожжя) послабити ту кризу, в яку потрапила феодально-кріпосницька система Російської держави; прагнення уряду убезпечити себе від можливих у майбутньому соціальних потрясінь, ліквідувавши Запорожжя - осередок антикріпосницької і антифеодальної боротьби.
Остання Запорозька Січ, що її було засновано у 1734 році, розташовувалася на правому березі Дніпра, за 5-6 кілометрів нижче від городища Чортомлицької Січі (тепер територія села Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області). Адміністративним центром Нової Січі була Покровська церква. Тут зберігалася скарбниця, клейноди та найбільш важливі документи січового архіву.
Поблизу Січі царська влада утримувала 2 роти солдатів, що мали наглядати за козаками. Між запорожцями та російською командою увесь час точилися чвари і непорозуміння, однак ворожий до козацтва гарнізон не зміг придушити і спотворити демократичні традиції Війська Запорозького. Це визнав російський історик Г. Міллер: «Хоч запорозькі козаки перебувають під владою малоросійського гетьмана, однак треба розуміти, що через віддаленість місця та невгамовність життя цього народу неможливо тримати їх у повній покорі. Тому і російський офіцер, з малим своїм гарнізоном у Січі перебуваючи, не наважується взяти над ними жодної влади, побоюючись за своє життя та майно». В умовах самодержавно-кріпосницької Російської імперії Запорозька Січ з її давніми демократичними традиціями лишалася послідовним оборонцем прав і свобод українського народу. Вона підтримувала соціальну і національно-визвольну боротьбу в Україні.
Воєнна операція проти Запорожжя готувалась у цілковитій таємниці, надзвичайно ретельно й обережно. Царат задіяв доволі велику кількість військ, в основі яких були добре навчені частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни. Загальна кількість військ, посланих на зруйнування Січі, дорівнювала близько 65 тисячам чоловік. Командуючим військами було призначено генерал-поручика П. Текелія. Перед походом на Запорожжя російське командування поширило чутки про те, що нібито війська переходять через запорозькі землі для несення прикордонної служби.
Січовики були вимушені підкоритися повелінню імператриці і здалися без опору через значну кількісну перевагу російських військ. 5 червня тритисячна січова залога склала зброю і присягла на вірність Катерині ІІ. Клейноди, церковні коштовності, військовий скарб, а також січовий архів реквізовано. Землі і майно Запорозької Січі описані та розподілені між вищими сановниками Російської імперії. Майже одночасно, так само без бою, захоплено паланкові центри.
Кошового отамана П. Калнишевського заслано до Соловецького, військового суддю П. Головатого - до Тобольського, а військового писаря І. Глобу - до Туруханського монастирів, звідки вони так і не повернулися. Славетне існування Запорозької Січі остаточно припинилося проголошенням маніфесту Катерини ІІ, який стверджував, що «Січ Запорозька нарешті вже зруйнована із знищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків».