(Закінчення. Початок у № 5-8)
Запорожцям нічого іншого не залишилося, як просити кримського хана дозволу осісти в пониззі Дніпра на території, що належала татарам, і там заснувати Олешківську Січ.
Тільки чверть століття по тому, у березні 1734 року, запорозькі козаки, всупереч пересторогам гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика, повернулися під протекторат Росії і заснували Нову Січ над річкою Підпільною, притокою Дніпра.
Період з 1734 по 1775 рік отримав в історії України назву «Нова Запорозька Січ».
Для зручності управління вся територія Війська Запорозького в 1734 році була поділена на вісім паланок (округів). Однією з них була Кальміуська паланка з центром Кальміус (колишня Домаха). Про неї, головним чином, і піде мова.
Кордонами Кальміуської паланки служили річки Кальміус на сході, Берда – на заході, Вовча – на півночі та узбережжя Азовського моря – на півдні.
Територія паланки за своїми розмірами була більшою, ніж територія сучасної Донецької області. За кількістю козаків Кальміуська паланка посідала четверте місце серед усіх вісьмох паланок. Більшими за неї були лише Кіш, Козацька й Самарська паланки.
Якщо в 1755 році в дев’яти урочищах був 61 зимівник, то на час зруйнування Запорозької Січі в 1775 році тут нараховувалось уже 300 зимівників, у яких постійно проживало до чотирьох тисяч чоловік.
За двадцять років кількість зимівників збільшилася у п’ять разів! Темпи і для нашого часу вражаючі.
До речі, у додатках до четвертого тому «Архіву…» дається перелік зимівників і хуторів на кінець історичного періоду, що ми його розглядаємо.
Посилаючись на публікації Д.Яворницького і А.Скальковського, назвемо лише кілька з них: у Лозовому яру на Терсі, Широкому на Кам’янці, у балках Холодній і Сухій, яру Поповому, Кам’яній ярузі, ярах Чорнухіному, Шовковому, Глибокому, Государевому, балці Залізній на Кривому Торці, яру Холодному біля Сіверського Дінця, байраці Крутилиці, Довгому, Морозовому, Крутому, яру Хорошому над Луганню, балці Мечетній над Міющиком, Зінцевому байраці над морем, урочищі Підгорині, балці Кленовій над Кальцем, над річкою Дубовою, у Білосарайському лимані, над річкою Бердою та байраці Світлуватому.
Як видно, більшість зимівників «тулилась» у балках, ярах, яругах, байраках та урочищах, подалі від очей хижого татарина, що час від часу з’являвся за наживою в степах Приазов’я.
А ще в засушливій степовій зоні потрібно було подбати про воду. Тому більшість поселень запорожців було розташовано в гирлах балок, що виходили до річок або мали свої природні джерела.
Особливо зручними з цього погляду були зимівники, розташовані на півночі земель Кальміуської паланки при витоках Вовчої, Кальміусу, Кривого Торця, Бахмуті, Кринки.
На річці Бахмуті, приміром, знаходилося дві слободи і 137 зимівників і хуторів, на річці Тор – 5 слобід і 52 зимівники.
Уже ця статистика переконливо свідчить, що так зване «Дике поле» – Приазовські степи – зовсім не було «диким», безлюдним. Тисячі козаків-хліборобів, члени їх сімей у важкій праці піднімали цілинні землі, освоювали долини рік і узбережжя Азовського моря, плекалиоспіване в піснях та легендах Лукомор’я. А Кіш прискіпливо контролював, щоб ніде і ніхто не наніс шкоди природі.
Нам би, нинішнім, навчитися всьому цьому у наших пращурів!
Тепер, коли в загальних рисах ми визначили тему й мету цієї публікації, настав час задуматися над змістом самого слова «зимівник». Про що, власне, йде мова? Що стоїть за цим терміном?
Сама назва житла запорожців, в основі якого лежить слово «зимувати», уже свідчить про його первісне призначення – тут у зимовий період, коли не було військових дій, перепочивали козаки-січовики.
А ще в зимівниках знаходили постійний прихисток старі козаки, які за станом здоров’я та від численних ран уже не могли служити в запорозькому війську.
Тут термін «зимівник» частіше всього означав поодиноку землянку-бурдюг – примітивне житло немічного козака. Ось як його описує Д.І.Яворницький:
«У викопаній у землі ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили дах, а все це разом обмазували знадвору глиною і кізяком та обставляли кураєм, у стінах залишали отвори для круглих віконечок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря: піч заміняла «мечеть» - примітивна піч-кам’янка, на котрій пекли хліб, та кабиця (вогнище в сінях або надворі – П.М.), на якій варили страви».
Ось у таких зимівниках мешкали самотні козаки, які на старості літ шукали собі спокою не тільки від бурхливого січового, але й родинного життя.
У той же час терміном «зимівник» називалась обширна садиба, в якій постійно мешкало чимало людей (і не лише козацького звання). Той же Д. Яворницький дає наступний опис такої садиби, у якій було «…хат три, одна з кімнатами і дві комори, з льохом і стайнею рубленою, загородь, чотири двори чистокільні із доброго різаного дерева, дощаті. Поблизу ж оного зимівника млин на два постава з усім хлібним та іншим припасом».
Зимівники поступово ставали головною формою землеволодіння на Запорожжі. Із дозволу Коша зимівники засновували козаки на військових землях. Але згодом ця земля ставала власністю тих же козаків.
Зимівники були різного типу. Первісною формою була маленька хатина, або землянка. Згодом зимівники розширювалися, в них заводили великі череди худоби, табуни коней, отари овець. Із часом – і це дуже важливо! – власники зимівників почали займатися хліборобством. У їхніх господарствах уже були плуги різних систем, борони, коси. На токах стояли скирти хліба.
Тепер сіяли хліб не тільки для власного вжитку, але й на продаж.
На торговій площі Кальміуської слободи регулярно збирався ярмарок. Валки чумаків привозили все більший асортимент товарів. Розпочалося формування товарного виробництва.
Облаштування і «профіль» зимівників легко пристосовувалися до певних умов.
На півдні Кальміуської паланки зимівники, зокрема, виникали вздовж поштового шляху, що з’єднував фортецю Святого Дмитра Ростовського на Дону з фортецями Дніпровської лінії – Петровською, Захар’ївською, Олексіївською, Кирилівською, Григорівською, Микитівською, Олександрівською. Ці зимівники, крім усього, виконували роль постоялих дворів. Власники зимівників стали дбати про задоволення не лише матеріальних, але й духовних потреб.
У 1779 році всі жителі Кальміуської слободи й прилеглих до неї зимівників були в наказовому порядку депортовані в колишню Самарську паланку. Їх землі передавалися православним грекам, що переселялися на Приазов’я з Кримського ханства. На цей раз царська казна щедро оплатила депортованим вартість будинків, які передавались у власність грекам, – 2519 рублів 90 копійок.
Із документів, що оформили переселення, ми дізнаємося про багато цікавих деталей.
Колишній козак Степан Коваль, приміром, віддав переселенцям із Криму свій зимівник, навколо якого з часом виросло село Гурзуф. Про те, що запорожець облаштувався тут ґрунтовно, свідчить хоч би те, що він на обійсті побудував собі каплицю і дерев’яний молитовний будинок. Митрополит Ігнатій звелів відкрити в ньому церкву архангела Михаїла – одну з перших грецьких церков у сільській місцевості.
Звичайно, що не потрібно ідеалізувати тогочасне життя козаків на території Війська Запорозького, у тому числі й на території Кальміуської паланки. Протиріч між заможними козаками, старшиною й голотою завжди вистачало. У 1754 році вони завершилися повстанням, що охопило не тільки центр Кальміуської паланки, але й зимівники, хутори й слободи. Для замирення Кошу довелося застосовувати силу.
Незважаючи на вкрай несприятливі умови (головна з них – постійна загроза військових вторгнень татар), економічний потенціал Запорожжя зростав: збільшувалася кількість населення, визрівали нові можливості розвитку зимівників – козацьких господарств фермерського типу. Козацтво почало нагромаджувати у своїх руках значні матеріальні багатства.
По-своєму все це оцінювали й відповідно реагували правлячі кола Російської держави. У тексті «Манифеста о разрушенном войске запорожском», оголошеного в 1775 році від імені Катерини ІІ, серед причин знищення Запорозької Січі виділено наступне: козаки «дерзнули… заводить и строить… собственные свои зимовники…», вони ж стали «…самовольно захватывать зимовниками своими… новые земли…»
З явною стурбованістю цариця зазначала: «Заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое основание зависимости их от престола нашого и помышляли, конечно, составить из себя, посреди отечества, область совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением».
Віддамо належне цариці та її радникам: вона точно визначила загрозу, що насувалася на Росію з боку Запорожжя – ця загроза була не стільки військова, скільки економічна, і в основі її були зимівники як форма господарювання в Приазовських і Причорноморських степах. Одне лише зауваження: що для Катерини ІІ було негатив, то для запорожців – позитив.
Щоб знищити економічний фундамент Запорожжя, царська влада після 1775 року розпочала поступову ліквідацію багатих козацьких господарств, що були оплотом волелюбності й незалежності.
Життя і праця в зимівниках завжди були справою небезпечною. Тим більше, що окремі зимівники створювалися не лише в прикордонні, але навіть за кордоном, на території Кримського ханства. Козаки-зимівчани в справі освоєння південних земель інколи йшли навіть попереду військових загонів.
Ось чому зимівники своєю будовою і розташуванням були маленькими фортецями, а в зимівчан завжди під рукою була зброя. Але й ці перестороги не завжди допомагали.
Улітку 1769 року татарський і ногайський 17-тисячний загін з’явився на землях Кальміуської паланки. Вороги зруйнували й спалили всі зимівники в окрузі, а потім взяли штурмом фортецю Кальміус. У бою загинув увесь гарнізон фортеці на чолі з полковником.
Але не пройшло й кілька років, як зимівники відродилися, і навіть у більшій кількості.
Усе це дає право говорити про життєздатність і перспективність зимівнично-хутірської системи господарювання. Що, у свою чергу, свідчило: теза про те, що нібито Запорозька Січ являла собою своєрідний орден, чиє благополуччя засновувалося лише на військових трофеях, не відповідає історичній дійсності.
У таких досить суворих військових і трудових обставинах, що вимагали постійного напруження і безпосередньої участі, створювались особливо сприятливі умови для підготовки молоді до служіння ідеям Козацьких Вольностей. Адже відомо: якщо козацькою ідеєю захоплюється молодь, ідея житиме й розвиватиметься.
Суворість хутірського побуту виховувала в молоді такі риси, як сміливість і спостережливість, терплячість і наполегливість, витривалість і поміркованість, працелюбство і товариська взаємодопомога, почуття власної гідності та значущості.
Так закладались основи українського менталітету, який мав би проявити себе і в наші дні. Але це значною мірою залежить від рівня виховної, бойової і господарської роботи сучасних формувань Українського Реєстрового Козацтва.
Це чи не головний висновок, до якого прагнув автор підвести читача, працюючи над текстом цієї публікації.
Власне, мова йде про підказані історичним досвідом вузлові питання програми підготовки сучасної молоді до активної роботи в організаціях УРК.
Хоч у цій публікації розповідається про події минулих часів, але вони, ці події, тісно пов’язані з краєзнавчими проблемами сьогодення.
З’явившися набагато раніше від Запорозької Січі, десь у другій половині ХV століття, зимівники й після її ліквідації продовжували існувати. Із часом вони розросталися і з будівництвом у них церков перетворювалися на села й на слободи, а потім і в міста Донеччини – правонаступниці Кальміуської паланки. Більшість із них і до сьогодні зберегли назви, які були дані їм ще у ХVІ-ХVІІІ століттях.
Цю обставину треба мати на увазі, коли під час написання історії сіл і міст Донеччини, над якою зараз працюють краєзнавці, визначається «вік» того чи іншого поселення.
Цим питанням уже не один десяток років плідно займається автор кількох книг про заселення південно-східних степів України в ХVІ-ХVІІІ століттях доктор історичних наук, професор Донецького національного університету В.О. Пірко. Ось кілька прикладів з його публікацій.
Наприкінці ХVІІ століття при витоках Кальміусу виник запорозький зимівник, який згодом переріс у слободу Олександрівку-Щиглівку, що, у свою чергу, поклала початок Юзівці, сучасному місту Донецьку. Усі ці три етапи – зимівник, слобода, місто – в історичному плані становлять єдине ціле.
Селище Олексіївка на правому березі ріки Вовчої виросло з зимівника, який, очевидно, був заснований ще в 1602 році для охорони таємного волоку човнів запорожців із ріки Вовчої у Кальміус і навпаки.
Засновані у період Нової Січі зимівники поклали початок багатьом сучасним містам і селам Донеччини: Горлівці, Дружківці, Максимівці, Мар’їнці, Землянкам, Андріївці, Ясинуватій, Микитівці та іншим.
Всі ці процеси стосуються і земель на схід від Кальміусу, які у 1746 році за указом імператриці Єлизавети Петрівни відійшли до Війська Донського. Адже й там виникла і розвивалася зимівничо-хутірська система господарювання.
Ось і закінчився наш огляд подій, що відбувалися на теренах Кальміуської паланки в часи Нової Січі. Як це інколи буває, матеріал локальної теми – козацькі зимівники на певній території – виявився не тільки цікавим, але й значущим для тогочасної історії, повчальним для нашого часу. Минуле і сучасне тісно переплелися у потоці історичних подій, доповнюючи і розвиваючи одне одного.
Знати наших пращурів, їх діяння на землях колишньої Кальміуської паланки – наш, спадкоємців козацької слави, священний обов’язок.
Сюди з повним правом «вписується» досвід творення зимівничо-хутірської системи господарювання, попередниці сучасних господарств фермерського типу. Тут є можливість і козакам-реєстровцям ХХІ століття докласти до справи свої руки, проявити уміння і завзятість.
Ось чому становлення України як незалежної, економічно міцної й багатої держави немислиме без знання сповнених героїчних і трагічних сторінок історії рідного краю.