У театр воєнних дій було втягнуто Швецію, Данію, Польщу, Україну, Туреччину, Крим, Північний Кавказ. Україна, ставши придатком Московії, піддається безжалісному винищенню, як фізичному (гинули люди в Прибалтиці, Польщі, на будівництві Петербурга), так і духовному (руйнувалися самі моральні цінності козацького війська, бо завжди козацтво було свідоме того, що воно є оборонцем своєї землі, батьківщини, є народним, а тут доводилось воювати за чужі, незрозумілі інтереси).
«Україні, - зазначав П.Дорошенко, - довелося взяти близьку участь у Великій Північній війні й нести, з свого боку, дуже тяжкі жертви, хоч ... інтереси, задля яких цар Петро розпочав цю війну, були далекі і чужі для України». З самого початку Північної війни гетьман І. Мазепа змушений був відправляти козаків на прибалтійський театр воєнних дій: 1700 р. - 12 тис. українських козаків (наказний полковник Обидовський) до Пскова, згодом до нього долучився 7-тисячний загін під командуванням гадяцького полковника М.Бороховича; 1701 року 1,5 тисячі козаків Полтавського полку І. Іскри вели «малу війну в Ліфляндії»; 1701 року козаки під проводом Д.Апостола брали участь у битві під Ерестфером; 1702 року здобували Нотебург; 1704 року 17-тисячний корпус Д.Апостола і Ф.Мировича перебував на Познанщині, брав участь у здобутті Варшави; 1705 року прилуцький полковник Л. Горленко діяв під Ригою. Складаючи значну силу московського війська, здобуваючи фортеці в Прибалтиці, козацтво зазнавало утисків від московського командування, про що свідчить лист наказного гетьмана, миргородського полковника Д. Апостола І. Мазепі: «Шереметєв дозволив своїм офіцерам і солдатам віднімати у козаків їхні трофеї, самих їх нещадно побивали, завдаючи нашому війську безчестя й наруги». Сам же генерал заявляв, «нібито від козаків не було діла і служби», тому «ледве хто з-поміж козаків на службу царську піти хоче, хоча б під великим насильством і примусом». Багато хто з козаків ще у 1702 році, задовго до акції І.Мазепи, почав переходити на бік шведського короля Карла XII.
|
|
| Музей «Поле Полтавської битви» |
1708 року Велика Північна війна (1700-1721 рр.), розпочавшись на берегах далекої Балтики, де розігрувалась карта панування і сфер впливу в Європі між Московією та Швецією, приходить в Україну. 1708-1709 роки в Україні, а безпосередньо на теренах Полтавщини, стануть кульмінаційним моментом Північної війни і будуть доленосними, без перебільшення, для європейських народів.
15 вересня 1708 року шведська армія вступає в Сіверщину. Однак із самого початку цього походу невдачі переслідували військо: московити (К.Ренне) захоплюють на р. Сож продовольчі магазини, що були заготовлені І.Мазепою шведам; через недбальство генерала Лагеркрона шведи втрачають ключ-місто Сіверщини — Стародуб, жителі якого хлібом і сіллю зустрічали шведів. Московити блокують північні полки Гетьманщини: Стародубський (полковник І.Скоропадський), Чернігівський (полковник П.Полуботок), які вже не мають змоги з’єднатися з І.Мазепою; через зраду сотника Носа — втрата гетьманської резиденції Батурина з її значними запасами продовольства, провіанту, 70 гарматами.
Щоб перезимувати в теплих квартирах, перекрити шлях московитам у південну Україну і дочекатися підмоги запорозьких козаків, польського війська, кримських татар та відновити наступ на Москву, шведська армія Карла XII і козаки І.Мазепи вирушають у район Ромни-Гадяч-Лохвиця, ще не торкнутий війною. Як слушно зауважив шведський історик Петер Енглунд, «розпочалось змагання в бігу по Україні. Шведські та московські сили швидко рухались на південь: обидві сторони намагались узяти під свій контроль якомога більшу частину цієї родючої області. Московитам найчастіше вдавалося прийти першими, спалити і пограбувати все навкруги». 18 листопада 1708 року Карл XII займає Ромни, а 19 листопада 1708 року І. Мазепа — Гадяч. У другій половині цього місяця та у першій половині грудня район розквартирування шведів сягав від Ромен — на півночі, до Лохвиці — на півдні; від Гадяча — на сході, до Прилук — на заході. Московська армія, Петро І у цей час розташувалися в районі Лебедина.
До початку активних воєнних дій розпочалася, за визначенням Б.Крупницького, «війна маніфестів». До українського народу звертаються Петро І, І. Мазепа, Карл XII. Цікавий маніфест Карла XII, що його приготували державний секретар О.Гермелін і П.Орлик українською мовою.
З Божою допомогою хочемо боронити український народ
«З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності». Але кривава розправа московитів у Батурині, страти в Глухові і Лебедині настрахали українське населення, суспільство було здеморалізоване, основна маса населення зневажила як виступ І. Мазепи, так і заклики Карла XII. Більше того, частина українського населення не сприймала шведів як своїх визволителів (чужа, незрозуміла мова, інша віра тощо). Хоча з моменту вступу шведської армії на територію України шведи вели себе вельми пристойно: не грабували, не палили, харч та провіант купували за гроші. Як записав у своєму щоденнику Давид Натан Зільтман (пруський доброволець у шведській армії), «...коли шведське військо проходило через українські села, то всюди селяни на прихід короля подавали йому хліб, сіль і яблука. Натомість вороже поставилися до шведів міста Сміла та Зіньківці». Боячись репресій, жителі впускали у свої фортеці гарнізони, а ставши у них заручниками, змушені були боронитися проти шведів. Такими заручниками стали жителі Веприка та Полтави. Хоча відомо, що населення Полтави підтримувало І.С. Мазепу і мазепинців: «Полтава издавна нестатечная, и теперь в ней добра не сподевайтись...бо там знайдуться мазепины и орликовы приятели, а чуйкевичев рожонний брат, полковой писарь, всему голова», — так писав охтирський полковник Осипов Головкіну. А тому листи від І. Мазепи, послані ним 20 і 23 листопада із Гадяча і Ромен до полтавського полковника І. Левенця, зачитувалися в полтавських церквах з великою пошаною. Звертаючись до полковника І. Левинця, І.С.Мазепа називає його «вельмишановний приятель» і говорить, що настав час постояти за цілісність рідного краю: «...и ваша милость стане истатечна за целость отчизны права и вольности войсковые застоплятыся и людей утверждати, чтоб были постоянными и ничего не боялися, поневаж для защищения того полку войска короля его милости шведского будут там вскоре». Петро І вживає відповідних заходів: Полтавський козацький полк ще навесні 1708 року було відправлено на Дон для придушення повстання К.Булавіна. Полтаву захищати було нікому. 27 листопада 1708 року Петро І ставить до відома І.Левенця: «...повелеваем вам бригадира нашего князя А. Волконского с войском впустить в город Полтаву без всякого прекословия». Волконський з Інгерманландським полком зайняв Полтаву. Сам полковник І.Левенець перебував під домашнім арештом, а родина як заручники була вивезена до Харкова. Полтавська полкова і сотенна старшина підтримала І. Мазепу: родина колишнього полтавського полковника Павла Герцика, полковий обозний Дорош Дмитрович з сином Леонтієм, полковий суддя Іван Красноперич. Про те, що полтавський полк пішов за І.Мазепою, свідчить універсал гетьмана І.Скоропадського від 13 липня 1709 року: «Відомо нам, гетьману, що під час зради Мазепиної многі полку полтавського військові і посполиті люди, зваблені будучи хитрістю Мазепи...стали противитися військовим порядкам». За підтримку Мазепи рядовим козацтвом Полтавського полку з наказу Петра І загін Яковлєва повністю знищив населення містечок Маячки, Нехворощі, Кишеньки, Келеберди, Переволочни.
|
|
| Хресто-Воздвиженський монастир у Полтаві |
З 22 грудня 1708 року по 6 січня 1709 року шведська армія веде бої за Веприк, після його здобуття Карл XII готує армію до походу в слобідську Україну, метою якого було витіснити московську армію з Лівобережної України та прорватися на лінію Білгород-Харків і далі розвивати наступ на Москву. 26-27 січня Карл XII займає Опішню, 29 січня — Котельву, рухається на Охтирку, 9-10 лютого відбувається бій під Красним Кутом. 10-13 лютого суворий мороз змінюється ранньою відлигою. Карл XII, не чекаючи повені, яка може ізолювати його армію від Лівобережної України, повертає назад із Слобожанщини до Опішні. 26 лютого шведський гарнізон лишає Гадяч, 2 березня штаб-квартира Карла XII переходить до Великих Будищ. Відтепер нові квартири шведів простягались від річки Псел до Ворскли, між Лютенькою й Опішнею і Решетилівкою. Таким чином, створювався своєрідний коридор, який займали шведи: містечка по Ворсклі — від Опішні до Жуків — були під контролем шведів, праворуч — по Хоролу і Пслу (Говтва, Глобино, Манжелія) — розташовувалися війська Б.Шереметєва, І.Скоропадського; ліворуч — на Слобідській Україні, по орільських містечках — війська О.Меншикова. К.Ренне рухається до Полтави, щоб установити безперебійний зв’язок із Запорозькою Січчю, Кримом та мати зв’язок з Польщею.
Отже, на чергу дня ставала Полтава, яка була південним форпостом Гетьманщини і лежала на Муравському шляху, по якому татари ходили на Москву, — «...зараз вони підуть туди разом з нами», — зазначалось у листах, які йшли від Карла XII з-під Полтави до Стокгольма. У цей час велися активні шведсько-кримсько-турецькі переговори про відкриття другого фронту і вступ у війну Туреччини. З огляду на це Петро І здійснює у квітні-травні поїздку у Воронеж-Азов-Троїцький (до 27 травня); в Азов стягується вся азовська флотилія, запрошується представник турецького султана Кападжі-паша, на очах якого спалюється флот (більше двохсот суден). Петро І запевнив турецького султана, що інтересів Московії в Криму не буде. Туреччина не відкриває другий фронт. 14 травня 1709 року була знищена Запорозька Січ та остаточно придушене повстання К.Булавіна на Дону - Петро І нейтралізував усіх союзників Карла XII.
У ніч з 3 на 4 червня Петро І з Азова прибуває в діючу армію під Полтаву (степом через Ізюм-Харків, бо флот було спалено).
У цей час закінчується стягування, небувала концентрація московських сил під Полтавою (район Крутого Берега): частини під командуванням О.Меншикова, Г.Долгорукого, Б.Шереметєва, 30-тисячна калмицька орда, а загін бригадира І.Головіна (1200 чоловік) підсилює гарнізон Полтави. Головне завдання московського командування у перших числах червня полягало в тому, щоб переправитися на правий берег Ворскли і розблокувати Полтаву (гарнізон фортеці, комендант — полковник О.Келін, був блокований шведською армією та козаками з квітня 1709 р.). 11 червня московське командування проводить військову раду, даються розпорядження командирам: Г. Долгорукому, І. Скоропадському, фон Генскіну, О. Келіну. Було вирішено завдати комбінованого удару по супротивнику під Полтавою з кількох сторін: з півночі (Петрівка, Семенівка — О. Меншиков, К. Ренне); півдня (Нижні Млини, Гора, Старі Санжари — Л. Алларт, фон Генскін); із заходу (із-за річки Псел — І. Скоропадський, Г. Долгорукий); навпроти Полтави (район нинішнього Південного вокзалу, Крутий Берег — М. Рєпнін), а також здійснити вилазку московського гарнізону із самої Полтави.
Отже, бойові дії під Полтавою розпочалися 14 червня і не припинялися до 27 червня. Відтак детальний аналіз планів, рішень, дій московського командування дає підстави стверджувати, що, власне, Полтавська битва розпочалася 14 червня з комбінованого удару московської армії по війську Карла XII, а заключним, вирішальним її етапом був день 27 червня.
|
|
| В експозиції музею |
Тривалий час в історичній літературі (російській і радянській) побутувало твердження, що українські козаки в Полтавській битві участі не брали: козаки І.Мазепи були в Пушкарівці й охороняли шведський обоз; козаки І.Скоропадського дислокувалися по р. Псел, щоб перекрити шлях відступу шведській армії.
Розстановка козацьких сил у Полтавський період
1. Запорожці. У перших числах березня 1709 р. запорожці на чолі з К. Гордієнком (Гордієнко — Головко Кость Гордійович, народився на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії) покидають Січ і йдуть на з’єднання з Карлом XII та І. Мазепою, штаб-квартира яких містилася у Великих Будищах. Але, щоб з’єднатися з ними, необхідно було прокладати собі шлях з боєм: Царичанка, Маячка, Сокілка, Кобеляки (бої з Калипелем та К. Ренне); пройшовши переможним маршем від пониззя р. Ворскли до В. Будищ, запорожці розсіяли на цьому шляху московські війська, збільшили свою кількість із 8 до15 тисяч. 26 березня 1709 р. запорожці у В.Будищах зустрічаються з І. Мазепою, а 27 березня (8 квітня) — підписують українсько-шведський договір. З цього моменту запорожці тримають під своїм контролем район, особливо важливий у стратегічному відношенні: коридор від Полтави по Ворсклі до Переволочної (Старі Санжари, Нові Санжари, Білики, Кобеляки), що в результаті дасть можливість шведам відступати саме цим коридором, і в цьому велика заслуга запорожців. Запорожці разом із шведськими військами брали участь в облозі Полтави (з 1.04 по 27.06 1709 р.). Про це знаходимо відомості в щоденниках шведських старшин Петре і Вейге: «Наші запорожці застрілили своїми тягненими рушницями багато з московської піхоти, так що ся скоро побачивши нашу підмогу, відступила через заросляки і король також малим об’їздом завернув під Полтаву». Частини запорожців разом із козаками І.Мазепи з 22 по 27 червня охороняли шведський обоз між Рибцями і Пушкарівкою. Частина запорожців у заключний день Полтавської битви, 27 червня, була на лівому фланзі шведської армії, — свідчення за 27 червня Даніела Крмана (словацького Плутарха), його щоденник — одна з перших пам’яток про Північну війну в Україні і Полтавську битву: «... бажаючи побачити бій, поїхав я на коні у напрямку постою короля. Випадково знайшовся я аж на самім краю лівого крила, котре замикали запорожці і котре було справді найбільш небезпечне, бо ворог важкої зброї напирав на нього». Коли 27 червня об 11-й годині закінчився бій на полі, запорожці та шведська гвардія ще до 13 години були в редуті під Полтавою, відбивали атаки ворога, відкинули його пропозицію про здачу в полон і тільки о 13-й годині, коли прибув го-нець від Карла XII, залишили позиції під Полтавою і відійшли до Пушкарівки. У другій половині дня 27 червня, по битві, запорожці і шведська гвардія біля села Пушкарівки вступають у бій з московськими військами і дають можливість шведській армії, Карлу XII, І.Мазепі — відступити в напрямку Переволочної (пониззя р. Ворскли). Отож із Пушкарівки, у Старих Санжарах, Нових Санжарах, Кобеляках і востаннє біля Переволочної (30 червня) запорожці і шведська гвардія ведуть ар’єргардні бої, стримують натиск московської армії.
2. Козаки гетьмана І.С.Мазепи. З моменту з’єднання І.С.Мазепи зі шведською армією Карла XII він з козаками перебував при головній шведській квартирі; в травні-червні 1709 р. вони займають: Жуки, Петрівку, Семенівку, район Хресто-Воздвиженського монастиря, Щербані, Буланове. Козаків І.С. Мазепи, як і шведів, Карл XII розділяє на кілька угрупувань. Частина — в облогових укріпленнях під Полтавою унеможливлювала зробити коменданту О.Келіну випад із фортеці. Частина — з 22 по 27 червня між Рибцями і Пушкарівкою охороняла шведський обоз від можливого відходу московського війська із заходу. Частина була разом із запорожцями на лівому крилі шведської армії у заключному етапі битви 27 червня.
3. Козаки Семена Палія. Воювали на боці Петра І, дислокувалися по селах біля Полтави. Своїми роз’їздами турбували шведів, перешкоджали їм добувати провіант та продовольство.
4. Козаки гетьмана І. Скоропадського. З березня 1709 р. займають коридор по р.Пслу: Манжелія, Говтва, Остап’є, Устивиця, Сорочинці, таким чином перекриваючи шведам шлях на Київ. Слід зазначити, що північні полки Гетьманщини: Стародубський (полковник І. Скоропадський), Чернігівський (полковник П.Полуботок) із самого початку вступу шведської армії в Сіверщину були блоковані московськими військами і не мали вже змоги з’єднатися з І. Мазепою. Коли 18-20 червня московська армія сконцентровується біля сіл Петрівка і Семенівка для переправи через Ворсклу, 22 червня І. Скоропадський з козаками за наказом Петра І розташовується в районі Жуки-Осьмачки-Тахтаулове. 27 червня козаки І. Скоропадського, перебуваючи на правому фланзі московської армії, в районі Малих Будищ та Івонченців зустрічаються зі шведським генерал-майором Гамільтоном (лівий фланг шведської армії, тут же запорожці і козаки І. Мазепи). У розпал бою в розташування шведського підрозділу драгунів лейтенанта І. Люта прибув парламентер від козаків І. Скоропадського з повідомленням, що 2 тисячі козаків бажають перейти на бік шведського короля Карла XII. Як зазначає шведський історик Петер Енглунд, спрацював бюрократичний апарат: «І. Лют переправив записку вищому командуванню - принцу Вюртемберзькому Максиміліану Еммануїлу, на що той відповів: «... король зараз не з нами, ми не можемо з’ясувати його волю з цього приводу». У вирішальний момент бою шведи самі себе позбавили суттєвої підтримки: Водночас це була остання спроба козаків І.Скоропадського з’єднатися з козаками І. Мазепи.
Отже, українські козаки і запорожці брали безпосередню участь у Полтавській битві, але трагедія в тому, що українське козацтво воювало на боці кожної з армій.
Малочисельність шведської армії та козаків, відсутність єдиного командування через поранення короля Карла XII стали причинами їх поразки під Полтавою.
Ілюстрацією запеклої битви останнього дня, 27 червня, може слугувати щоденниковий запис учасника битви Іоахіма Люта, шведського лейтенанта: «Бій був смертельний і кривавий, а стрілянина такою частою, що повітря потемніло від диму та пилу: продовжувалось це від сходу сонця до полудня, і багато доблесних шведів, офіцерів і солдатів, пролили там свою кров і полягли мертвими». На превеликий жаль, і сьогодні немає документів, які б свідчили про втрати українських козаків з обох боків.
Від Полтави шведська армія та козаки відступають в напрямку Переволочної, затримуються на переправі через Дніпро, бо всі запорозькі засоби для переправи були спалені московитами ще в ході боїв за Полтаву. Переслідувати шведську армію Петро І відправив генерал-поручика М. Голіцина і генерал-поручика Г. Боура з кіннотою і піхотою в кількості 12 тис. чоловік. 28 червня з ними був відправлений О. Меншиков з трьома кінними і трьома піхотними полками, який з’єднався з корпусом Голіцина, Боура, а 30 червня прийняв капітуляцію від шведської армії, очолюваної А. Левенгауптом. Лише шведська гвардія та запорожці не склали зброю біля Переволочної, прийняли бій і дали можливість шведському королю Карлу XII (близько тисячі шведів) та гетьману України І.Мазепі (до 500 козаків) з Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців переправитись через Дніпро, відірватись від переслідування московитів і дістатися до Бендер.
Здаючи армію в полон, А. Левенгаупт підписав з О. Меншиковим умови капітуляції. Як зазначають шведські воїни в своїх щоденниках, «найпринизливішим для них був п’ятий пункт умов, за яким запорожці та інші козаки мали бути негайно видані його царській величності, і їхніх союзників та соратників по боротьбі, яких король обіцяв захищати, тепер запросто Левенгаупт віддав у руки несамовитих московитів». Коли генерал від інфантерії граф Адам Людвиг Левенгаупт обідав у генерала від кавалерії князя О.Меншикова, на березі Дніпра розпочалася страшна трагедія: московити буквально полювали за козаками, їх зганяли разом «як худобу», не тільки чоловіків, але й жінок з дітьми, які були в обозі, і тут же забивали. Дехто намагався чинити відчайдушний, а водночас марний спротив, інші — тонули в Дніпрі.
Відомо, що козаки, які пішли на еміграцію до Бендер, по смерті І.С. Мазепи обрали гетьманом України П. Орлика та склали першу Конституцію України (1710 р.) і взагалі першу писану конституцію у світі, яка задовго до класичної, американської, проголосила принципи свободи, гуманізму і демократії.
Полтавці в мазепинській еміграції
Кошовий К. Гордієнко, прилуцький полковник Д. Горленко, син переяславського полковника генеральний осавул Ф.Мирович, троє синів полтавського полковника П. Герцика, його донька Ганна, одружена з П. Орликом, та їхній син Г. Орлик — ще до середини XVIII ст. своєю активною діяльністю в Європі не давали спокою царському уряду. Саме Григір Орлик дав Вольтеру документи батька про Мазепу і мазепинців, і вся Європа дізналася, що «Україна завжди прагнула свободи».
По Полтавській битві Україна поступово втрачає незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, перестає існувати як держава. 1764 року ліквідовано інститут Гетьманства, 1775 р. — знищено Запорозьку Січ, до 1782 року – скасовано полковий устрій України. Але, на думку провідного українського історика Олександра Оглобліна, «... дальша історія України явно показала, що, властиво, ця величезна поразка Української держави й української державницької ідеї, яка сталася 1708-1709 рр., разом з тим стала й початком дальшого розвитку українства, української національної ідеї». Так і сталось у новітній час визвольних змагань, 1991 р. Україна стала вільною, суверенною, незалежною державою.