На своїх уроках він навчає школярів власними руками створювати з природних матеріалів гарні й веселі іграшки, якими бавилися наші прапрабабусі та дідусі. Народна іграшка відтворює не лише світосприйняття, життєву філософію наших пращурів, а й творить майбутні покоління, адже увібрала у себе все найкраще, що батьки прагнули дати своїй дитині. Українська іграшка гарна, весела, а, створена своїми руками з природного матеріалу, ще й екологічно чиста.
|
|
| Учитель трудового навчання Василь Якович Луганський - майстер народної іграшки |
Вчитель Василь Якович Луганський може про народну іграшку розповідати годинами. Адже це давній, багатогранний вид мистецтва, у якому і особлива поезія, і захоплюючий казковий світ.
В українській іграшці, говорить майстер, знайшли відображення явища історичного буття, етичні й естетичні уявлення про навколишній світ. Вона, як ніщо інше, виявляє художню обдарованість народу, творчу фантазію, його прагнення до краси й добра.
Світ іграшки, яка стала втіленням любові до дітей, - це світ симпатичних ляльок, які вже тисячоліття тому робили з соломи, сиру, глини, тканин, а ще лагідних звірів, співучих птахів. Майстер-лялькар завжди схожий на доброго чарівника, а все, що виходить з-під його рук, пройняте любов’ю до природи, тонким гумором. Таким і є Василь Якович Луганський, який, спираючись на народну мудрість, майструє українську дерев’яну іграшку і навчає цієї майстерності школярів не один рік.
Що знаєш, що вмієш, те за плечима не носити
Вже на перших уроках трудового навчання майстер побачив, що процес виготовлення дерев’яної забавки позитивно впливає на духовний світ учнів, допомагає їм краще зрозуміти навколишній світ і самих себе.
- Сучасна дитина, - говорить учитель, - здебільшого відірвана від того середовища, яке створило народну іграшку, народну пісню, вишивку, писанку. Відірвана від своїх джерел, від свого коріння, а натомість живиться ерзацами, синтетичними замінниками, які згубно діють і на моральні, і на фізичні сили дитини, заглушають її таланти й здоров’я, як бур’яни квітку. Скільки разів з екранів телевізорів, зі сторінок газет ми чули й читали про те, що сучасні іграшки, особливо китайського виробництва, шкідливі, бо виготовлені із синтетичних матеріалів, інколи токсичних, пофарбовані фарбниками, що містять алергени. Тобто яскрава барбі чи пухнаста тваринка нерідко несуть пряму загрозу здоров’ю дитини. Та не слід забувати й про інший аспект – чимало іграшок, а нерідко це монстри, страхітливі й потворні, виховують агресію, страхи, відривають маля від культури власного народу.
Завдання народної іграшки, як складової національної фольклорної культури, традиції якої відроджуються у багатьох регіонах, - врятувати казковий світ дитинства, образною мовою передати дитині якомога більше інформації, навчити її любити, співчувати, турбуватися про оточуючих.
- Цінність іграшки, - продовжує Василь Якович, - не лише в її зовнішньому художньому оформленні. Це, безперечно, важливий фактор. Водночас цінність і в тому, наскільки вона активізує гру, спонукає дитину до дії, розвиває естетичне ставлення до світу. Отже, дитина має сприймати народну іграшку не лише як предмет побуту, об’єкт гри, а як твір мистецтва, який потребує вивчення, аналізу, творчого наслідування та повторення. Таке ставлення до народної іграшки сприятиме духовному збагаченню дитини.
Все, що потрібно для роботи майстру і його вихованцям на уроках трудового навчання, - це лист фанери, деревина, лобзик і напилок. Для виготовлення іграшок майстер використовує деревину сосни або липи, з якої випилює деталі для майбутньої забавки. Як і в старовину, українська народна іграшка не має металевого з’єднання. Головні фігурки „оживають” за рахунок руху колеса (якщо воно передбачено у самій моделі з самого початку). Всі матеріали екологічно чисті. В цьому теж величезна перевага прадавньої іграшки над сучасною.
- Дуже популярними були колись в Україні дерев’яні іграшки, - розповідає Василь Якович Луганський. - Погляньте, як майстерно зроблені ці коники, ведмедики. Дитина брала їх до рук і не мала алергії, яку викликають китайські забавки. Колись при меблевих фабриках, керамічних заводах були цехи, де спеціально виготовляли іграшки. Нині їх уже нема.
Історія іграшкового промислу на Україні сягає середини XIX століття. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. - дерев’яні кухлики й інший посуд, дерев’яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та інше. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами - вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів. Саме такі іграшки були представлені у пана Луганського на виставках, а ще акробати, півники із курочками, зайчики і лисички, котики і песики...
Прилетів пташок - золоті крильця
Значну частину української іграшки з дерева становлять такі, які зображують людей, звірів, птахів. Якщо ляльки привертають увагу дівчат, то фігурки коників - улюблені іграшки хлопчиків. Образ коня відноситься до одного із поширених у народній творчості, й зокрема в іграшці слов’янських народів. На думку вчених, він пов’язаний з давніми язичницькими віруваннями. У пантеоні слов’янських богів, які одухотворювали сили природи, кінь символізував одного з наймогутніших богів – Хорса, Бога Сонця.
Як сів на коня, то й доля моя
|
||
|
В Україні виготовляли фігурки коників, розміри яких дозволяли дитині гойдатися, сидячи верхи. Вони складені у міцну конструкцію з окремих вирізаних циліндроподібних об’ємів, що передають голову, тулуб, ноги тварини.
Анімалістичну тему в українській іграшці доповнюють фігури птахів. Часто фігури зображували голубів, ластівок. Їхні форми утворені плавними взаємопереходами об’ємів, що передають овальний тулуб, видовжену шийку, невелику піднесену догори чи опущену донизу голівку з гострим дзьобом. М’якому, плавному силуету фігурок відповідає гладко вкрита воском поверхня. Рідше вона розмальована тонкими, горизонтально розташованими вздовж тулуба смужками червоного і синього кольорів, які імітують пір’я. У пташок спинка вкрита плямами, шийка обведена двома пасками, а живіт і хвостик суцільно помальовані темно-коричневою фарбою, що також у стилізованій формі передає особливості і забарвлення пір’я і водночас декоративно її збагачує.
Свою власну першу іграшку Василь Якович вже не пам’ятає. Говорить, що це було щось дуже просте. Процес виготовлення настільки заволодів майстром, що він вирішив присвятити йому все своє життя. Тепер пан Луганський вважає інакше – чим складніша технологія, тим цікавіше „творити”.
Оволодівши майстерністю лялькової справи, Василь Якович передає свої знання й уміння майбутньому поколінню. Він глибоко вірить у таїнство передачі надбань українського роду через народну творчість.
Виготовлені на уроках трудового навчання іграшки школярі забирають додому, щоб подарувати молодшим братикам чи сестричкам, а то й татові з мамою, які дуже пишаються змайстрованими їхніми дітьми фігурками.
- У мене навіть онук просить зробити йому дерев’яного кораблика, щоб можна було гратися з ним на воді, - зізнається Луганський. - Звик уже до моїх забавок, а сучасні іграшки для нього не такі цікаві.
Своєю майстерністю Василь Якович відомий на всю Дніпропетровщину. На численних шкільних і міських виставках він завжди в центрі уваги. Любить, коли його оточують з усіх боків дітвора та й просто люди, не байдужі до дерев’яних витворів мистецтва. У своїх іграшках він майстерно переплітає енергетику прадавніх поколінь, їх красу і гармонійність, простоту і красномовність. А найголовніше - свою душу, сповнену теплоти і любові.
За високу майстерність і відданість традиційній забавці Василь Якович був атестований Спілкою майстрів України. Віднині він поповнив когорту умільців народної іграшки. Пан Луганський вірить, що робить добру справу.
На кота вуркота, на дитину дрімота
Василь Якович Луганський запевняє, що конфлікту між сучасною іграшкою і прадавньою не існує. І та, й інша мають своє право на існування. Тільки функції вони виконують різні.
- Народна іграшка нині ніби повертається у своє неігрове минуле, у ті часи, коли вона ще не була іграшкою, а служила оберегом чи якимось символом. Сьогодні рукотворна іграшка теж стає символом – символом відродження народних традицій, поверненням до власного коріння. Тож не дивно, що забавки народних майстрів все частіше знаходять своє місце в музейних експозиціях і приватних зібраннях, а людей, які їх роблять, все більшає, - підсумовує майстер.