|
|
| Українські реєстрові козаки біля пам’ятника легендарному козаку Дружку в центрі сучасної Дружківки |
|
|
| Герб Дружківки |
За однією з легенд, засновником міста був козак Дружко, який заснував на території Олексієво-Дружківки заставу приблизно у першій половині сімнадцятого століття. 12 вересня 2008 року, напередодні Дня міста, було відкрито пам’ятник козакові біля міської ради. Ескізний проект пам’ятника зробив дружківський художник Віктор Федоренко, а втілив у життя задум художника скульптор Юрій Тотуз.
Згідно з морфологією (одним із розділів мовознавства), іменник в українській мові має три роди – чоловічий, жіночий і середній. А ось краєзнавець із Донеччини Володимир Васильович Качур вважає, і не без підстав, що стосовно власних іменників існує ще один рід – історичний, козацький. Це стосується і назви його рідного містечка, що розташувалося обабіч сивого, повільного плину древньої річки Тор (нині – Казенний Торець). Сьогодні цей населений пункт, розташований у міжріччі двох Торців – Казенного і Кривого, відомий як місто машинобудівників, місце покладів високоякісної глини. Тут живуть добрі і чесні, красиві і сміливі люди – гідні нащадки славних козаків.
Володимир Васильович знає, про що говорить. Своє переконання у запорізько-козацькому походженні Дружківки, яка в цьому році, поки що неофіційно, має відзначити своє 300-річчя, підтверджує беззаперечними фактами, історичними документами. Він, учитель історії, колишній голова міського відділу освіти, активний член місцевої «Просвіти», відомий на Донеччині і в Україні краєзнавець, добре усвідомлює ціну минувшини і майбуття, тісний зв’язок поміж ними. Тому так прискіпливо і добросовісно вивчає, а водночас і пише літопис рідного міста.
Ще й досі офіційною датою заснування Дружківки вважається 1781 рік. А її «хрещеним батьком» - полковник Аршеневський, якому Катерина II після жорстокого і цинічного знищення нею Запорозької Січі дарувала землі козаків двох сусідніх хуторів, Паршаківки і Дружківки, – а це більше як 15 тисяч гектарів родючої землі.
Але Володимир Васильович Качур своєю багаторічною сподвижницькою пошуковою роботою повернув своєму рідному місту не лише справжню метрику, де рік його народження – 1709-й, а й примусив притишити голос тих, хто переконував в історичній приналежності української землі до володінь східно-північних зайд. Документи, факти, якими сьогодні володіє Володимир Васильович, упевнено свідчать про зворотнє: спочатку запорозькі козаки, потім українські селяни з відповідними прадідівськими прізвищами, які й нині рясно розповсюджені в Дружківці і його околицях, обживали, боронили, засівали ці родючі життєдайні землі у торецькому міжріччі. Це уже опісля тут з’явилися «русские переселенцы», нащадки яких нині підступно-уперто прагнуть перекроїти історію нашої рідної землі.
|
||
|
Та надамо слово знаному краєзнавцю В.В Качуру, факти і аргументи якого – на користь історичної правди, істини, яка не потребує коментарів:
- Минулого року я зробив вирішальну і рішучу спробу розібратися з сивою історією рідного міста. Із цією метою звернувся до авторитетних вітчизняних архівів. Мені поталанило натрапити на працю Феодосія Макарівського «Историко-статистическое описание Екатеринославской епархии» (1880 р.). Там знайшов такі рядки: «Урочище Паршаковка, местность Дружковка, на Торце при Грузской, – старожитное запорожское поселение. В старину здесь был пикет запорожского казачества, сторожевая станция его. Даже по перенесению Коша запорожского в Алешки, на поля татарские, кочевиска агарянские (мусульманские – ред.), и после злосчастного Прутского похода (де Петро І потерпів поразку – ред.), когда вся местность отошла под власть турецко-татарскую, в Паршаковке и Дружковке сидело несколько престарелых запорожцев – куролесов, характерников, харцызов, которые, находясь в сношениях с бахмутскими казаками и маяцкими, действиями своими страшно лякали, пугали, изумляли, поражали и стращали появляющуюся в сей местности турецко-татарскую орду».
Що значить: «казаки сидели»? А те, що вони жили на цій землі. У Дикому полі, тобто в наших теперішніх краях, будували напівземлянки з невеличкими круглими віконцями, їжу добували мисливством, рибальством, скотарством. Згодом прийшли до землеробства - сіяли пшеницю, ячмінь, гречку. Так почали виникати козацькі зимівники, які згодом стали називати хуторами. У козацькому зимівнику уже тоді було жиле помешкання – глинобитна хата – і декілька нежилих – для худоби, сільськогосподарського інвентарю. З’явилися на зимівниках і щедрі овочеві грядки, і городи, і квітучі сади, і медоносні пасіки, згодом – і млини біля річок, і ставки з карасями. Хазяїн-козак використовував у своєму степовому господарстві працю вільнонайманих людей, а не кріпаків.
Отож виходить, що 1709 рік – точно визначена на сьогодні дата першої офіційної, друкованої, згадки про Дружківку. Але ж, як з’ясовується, запорожці з’явилися тут ще раніше! Тож точної дати ми не маємо. Коли ж хтось колись «докопається» до іншого часового терміну, то, певен, нашій вічно молодій Дружківці доведеться «старіти» - в історичному плані. Але, гадаю, - на користь істини і свого майбутнього.
Як уже згадувалося, автор «Историко-статистического описания Екатеринославской епархии» - Феодосій Макарівський. Академік Кабузан, що написав монографію «Заселение Новороссии», говорить про цю працю як про фактаж, що не має собі рівних. Тобто це – історична правда, яка примушує нас замислитися над тим: хто ми і звідки?
Ще раз переглядаю списки перших поселенців Дружківки, що збереглися у центральному архіві, згідно з результатами ревізії 1795 року. Усі вони – українці! Готую ці списки до друку, щоб земляки знали своє родове коріння, пишалися своїми пращурами. А там такі славні українські прізвища – Шевченко, Дорошенко, Кириченко, Кошовий тощо.
Всі конче хочемо, щоби в нашому неоднозначному сьогоденні панувала історична правда. Ми свідки того, що нині деякі політики переписують історію «під себе». Від них не відстають їх «колеги» на місцях…
Велике наше надбання – багатотомне видання «Історія міст і сіл України». Та воно вийшло ще за радянських часів, і, звісно, правду слід шукати тут уважно, по крихітках.
Але ж повинна бути справедливо оновлена історична правда: від людини – до людини, від села – до села, від міста – до міста. З минулого – через сьогодення – у майбутнє. У тім – сіль і суть!
А що моя рідна Дружківка – козацького роду, я ні на мить не сумніваюся! Байдужим, невірам, яничарам, не за своєю, волею буду це говорити, доводити до скону – чесно, документально, аргументовано. Тож хай мене у цьому плані підтримає коли не місцева влада, то бодай український запорожець, легендарний козак Дружко, пам’ятник якому потугами української громади, зокрема Українського Реєстрового Козацтва, минулого року встановлено в центрі міста, яке назвали наші вдячні земляки на його честь. Та він, вирізьблений нащадками з місцевого піщаника, – загадково мудро мовчить…