На сторінках газети розпочалась жвава дискусія навколо перспектив утворення єдиної помісної Української Церкви. Адже новоутвореній на карті Європи державі Україна від історичного референдуму виповнилося 18 років.
|
|
| Фото Ірини Полянської |
Гетьман Українського Реєстрового Козацтва, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор богослов’я, доктор технічних наук, професор Анатолій Шевченко у часописі «Україна козацька» (№3-4, 2008 р.) порушив надзвичайно актуальну, злободенну проблему об’єднання православних церков в Україні. Він глибоко проаналізував теперішній стан УПЦ у контексті світового православ’я і запропонував можливі варіанти надання УПЦ статусу канонічної автокефалії.
Варто звернути увагу на конфесійний характер підходу до проблеми єдиної помісної церкви. Адже насправді відбувається підміна понять: пишемо про церкву, а розуміємо – конфесію. Коріння цієї підміни чи заміни сягає вглиб віків. Її суть можна окреслити афористично: безсмертний Христос створив Христову Церкву, а християни, як звичайні смертні люди, яким притаманні релігійні амбіції та емоції, натворили собі різних конфесій. Христова Церква як Таїнство Спасіння є одна, а конфесій, як не прикро це констатувати, багато. Щоправда, останні виникають і зникають, як і все людське.
Коли в 1054 році відбувся розкол між Римською та Царгородською Церквами, то як в одній, так і в другій незаперечно визнавався постулат Єдиної Спасаючої Христової Церкви. На жодному із соборів Західної або Східної Церков, які мали місце після історичного розколу, ні одна із сторін не наважилася назвати іншу Церкву єретичною. Мало того, за виняткових обставин вірні обох Церков отримували дозвіл приймати святі таїнства, сповідатись і навіть причащатись одні в одних. А це означає ні що інше, як посереднє або побічне визнання правдивості благодатного життя в обох Церквах. Саме так проявляло себе автентичне мислення, долаючи спокуси до його конфесійного звуження. Однак і конфесійність давалася взнаки, маючи на меті підмінити церковність.
Виходячи з православного тлумачення подій пам’ятного 1054 року, ми дізнаємося, що Римська Церква вже тоді відпала від Вселенського Православ’я і тим самим перестала бути православною, абсорбувавши істотні відмінності та дещо іншу релігійну практику. Православна Церква відмежувалася від Католицької, стала на шлях «схизми» (розколу і поділу), а її релігійна концепція і практика виявилися підозрілими, оскільки «некатолицькими». Ці обидва діаметрально протилежні тлумачення події середини ХІ століття – класичний зразок торжества конфесійної вузькості над церковною широтою.
За конфесійного підходу історія Київської Церкви перетворюється в набір нісенітниць. Виходить, у 988 році князь Володимир хрестив народ у православну віру, оскільки християнство прийшло на Русь з Візантії. Але ж у такому випадку виникає великий спір між конфесійними істориками, в якому «кожен тягне ковдру» у бік своєї конфесії. У 1439 році, після підписання ухвал Флорентійського Собору, в т.ч. Митрополитом Київським і всія Русі Ісидором, наші конфесійно православні предки раптом стали католиками, тобто «уніятами». Що далі, то більше… У постфлорентійський період, а точніше, 1596 року, внаслідок Берестейської Унії, знову ж таки невідомо яким чином вчора «оправославлені» українці в черговий раз стали конфесійними католиками. У 1839 році останні числяться вже як конфесійні православні. Ідентична історія повторюється в Галичині в 1946 році. І, нарешті, 1989 року конфесійні православні перетворюються на конфесійних католиків, вірних Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Якщо в конфесійному запалі вважати зміну конфесійної юрисдикції наверненням на іншу віру, то впродовж останнього тисячоліття наша церковна історія є суцільною смугою змін вір і релігійного відходу від ідеї Христового Спасіння тощо. Отож за конфесійного підходу до історії Христової Церкви втрачається її глибока релігійна суть, розмінюючись на описи нескінченних міжконфесійних чвар, які зводяться до одного - тріумфально ствердити вищість однієї конфесії над іншою.
Конфесійний підхід до Церкви був привнесений у нашу історію насамперед ініціаторами розколу 1054 року, себто візантійцями та римлянами. Попри те, що з того далекого часу, як кажуть, «багато води спливло», такий підхід і досі продовжує визначати міжцерковні відносини. Зокрема, в трикутнику «Рим – Царгород – Москва», який для нашої Церкви був справжнім «трикутником проблем». Основні риси давнього і водночас постійно оновлюваного конфесійного підходу, в якому виправдовується і раціонально обгрунтовується поділ Церкви, є такими: а) утвердження єдиноспасительської місії тільки для власної конфесії; б) вороже ставлення до інших конфесій або їх цілковите ігнорування; в) прагнення якщо не знищити, то принаймні підпорядкувати собі іншу конфесію.
Через свій нетерпимий і агресивний характер таке конфесійне мислення не просто робить поділи легітимними, але й неминуче породжуватиме нові розколи в лоні Єдиної Христової Церкви. У той час, коли Ісус Христос закликав служити Богові, люди прагнуть духовної влади і необмеженого панування над сповідниками віри, що неминуче призводить до конфлікту з іншими «шукачами» владних повноважень.
Конфесійне мислення протиставило між собою не тільки Римську і Царгородську Церкви, але й, починаючи з 1448 року, стало надбанням Московської Церкви. Історія автономного існування останньої почалася з виразного протистояння «уніятському» Царгороду та «єретичному» Римові. Кожна з трьох Церков змагалася за першість у християнстві і наполягала на конфесійній підпорядкованості Київської Церкви виключно собі. Духовний Київ змирився з нав’язаним йому конфесійним мисленням і, поділившись на конфесії відповідних орієнтацій, упродовж століть випрацьовував психологію уніатства як концепції залежності від однієї з трьох найвпливовіших церков – конфесійних конкурентів у боротьбі за духовну владу і релігійні впливи.
Коли у ХХ столітті туга за єдністю християн втілилася в екуменічному русі, то кожна з трьох Церков у різний час і неоднаковою мірою прилучилася до процесу пошуку омріяної єдності.