У червні цього року виповнюється 220 років з початку славної сторінки в історії героїчної боротьби народних мас України проти феодального гноблення.
Пам’ять про селян, які мужньо піднялися в боротьбі за волю, живе в серцях вдячних нащадків, у народній пам’яті, у пісні:
У Турбаях вогонь горить –
По всім світі димно!
Як побили Базилевців –
Усім панам дивно...
Село Турбаї бере свій відлік часу з 30-40 рр. XVII століття. До 1646 року входило до складу королівських маєтностей, а згодом Турбаї перейшли до володінь магната Єремії Вишневецького. В той час переважна частина України перебувала під владою Речі Посполитої – феодальної держави, в якій панувала так звана дворянська демократія, що ґрунтувалася на кріпосництві і становила одну з найбільш грубих суспільних форм правління.
Польсько-шляхетське панування оберталось справжньою трагедією для народних мас. І лише в результаті Визвольної війни 1648-1654 рр. селянство Лівобережжя звільнилося від гніту польських панів. Одначе над ним продовжував тяжіти феодальний гніт з боку козацької старшини, української шляхти та духовенства. Незважаючи на те, що с.Турбаї, перебуваючи у складі Остапівської сотні Миргородського полку, стало називатися “свободно-войсковым”, його жителі змушені були відбувати на старшину цілий ряд повинностей, а також платити значні грошові податки. Далі на селян чекало ще гірше.
1711 року миргородський полковник Данило Апостол виписав турбаївських козаків з реєстру, чим перетворив їх на залежних селян і звелів “писати їх своїми підданими”. Всемогутність полковника, який згодом став гетьманом Лівобережної України, придушувала всі протести турбаївських козаків проти поневолення. Повернутися до козацького стану згодом (1738 р.) вдалося лише 76 турбаївцям.
Після Д.Апостола Турбаї перебували у власності вдови гетьмана Уляни, сина Павла й онуки Катерини Битяговської – остання продала село поміщику Федору Базилевському. Його спадкоємці – сини Степан та Іван разом із сестрою Мар’яною – повелися з турбаївцями дуже жорстоко. Обурені панською сваволею, селяни почали домагатися повернення у стан козаків. Справа дійшла до Петербурга. У 1788 р. сенат визнав козацькі права лише за тими 76 родинами, що були 50 років тому записані до реєстру. Таке рішення викликало загальне обурення селян. У січні 1789 р. вони відмовилися виконувати панщину, створили під орудою Назара Олефіра, Григорія Яструбенка та Тимофія Довженка сільське самоврядування на козацький зразок: найважливіші справи розв’язувалися на сільській сходці, а виконавчу владу здійснювали виборні отаман, суддя та писар. Таким чином, турбаївці виступили проти указу Катерини ІІ про остаточне закріплення селян Лівобережної України: “...каждому из поселян остаться в своїм месте и звании, где он по нынешней последней ревизии написан”.
Базилевські діяли наймерзотнішими методами. Хоч селяни основну і кращу частину свого часу працювали на панщині, поміщики постійно їх грабували. Як приклад тому, лише в 1778 році вони загарбали в турбаївців 333 особини великої рогатої худоби, понад 30 коней і 1323 вівці. Вирубуючи ліс у селян і грабуючи зібране ними сіно, Базилевські не соромилися навіть привласнити собі 407 крб. церковних грошей. Загальна сума, на яку, за приблизними підрахунками селян, поміщики награбували у них майна, складала 17186 крб.
Терпець у селян урвався. А Базилевські вирішили помститися турбаївцям, які виходили з-під їх підлеглості. Так, вони жорстоко побили Романа Кобзаря, Назара Олефіра та ще 16 інших козаків. Після катування 18 козаків разом зі здатними до праці членів їх сімей поміщики відправили на тяжку роботу в хутір Очеретуватий, а їх худобу привласнили.
Селяни послали своїх уповноважених у Говтвянський нижній земський суд. Та суд відмовчувався. Нічого не допомогло і звертання до київського губернатора Ширкова.
У першій половині травня 1789 року в Турбаї прибув Говтвянський суд з військовою командою. Селяни поставили категоричну вимогу: записати їх усіх у стан козаків. Але козаками було визнано лише 29 родин. Тож, довідавшись про це, 8 (19) червня 1789 року селяни роззброїли військову команду, взяли під варту судових чиновників, затим повстанці зайняли панський маєток. Вони нещадно трощили меблі і все, що потрапляло до рук, увірвалися до спалень Івана і Степана. Ті з переполоху заховалися під ліжка. Їх витягли звідти і без будь-якого жалю, не слухаючи їхніх благань, били їх кіллям та топтали ногами навіть тоді, коли вони вже не подавали ніяких ознак життя. Розправу було вчинено і над сестрою Мар’яною, яка безжально знущалася з селян.
За скаргою брата загиблих Петра Базилевського та численних спадкоємців почалося слідство. Але позаяк у цей час тривала російсько-турецька війна 1787-1791 рр., з розглядом турбаївської справи власті не поспішали. Ситуацією вирішив скористатися Г.Потьомкін, у якого визрів план насильницького переселення бунтівливих селян у свої таврійські володіння. У 1789 р. він домігся передачі Градизького повіту з Турбаями до Катеринославського намісництва.
Суд над турбаївськими повстанцями у Градизьку тривав півроку. Як свідчать документи, було заарештовано 411 турбаївців. Сімох було засуджено до смертної кари, яку згодом замінили на довічне заслання на каторжні роботи. Повстанців нещадно катували, виривали ніздрі, 15 із них, не витримавши тортур, померли. Понад сто селян було покарано батогами, вислано в степи Таврійської і Херсонської губерній. Намагаючись остаточно знищити пам’ять про героїчне село, царський уряд перейменував його на Скорбне. І лише в квітні 1919 року сходка селян вирішила знову повернути назву села Турбаї.
Події в Турбаях мали великий вплив на масову свідомість. Боротьба турбаївців знайшла широке відображення в народних піснях, оповіданнях та легендах, творах художньої літератури. Турбаї завжди приваблювали до себе письменників, діячів мистецтв, усіх, кому не байдуже минуле української нації, хто цікавиться історією рідного краю. В різний час до Турбаїв приїздили Олесь Гончар, Максим Рильський, Павло Тичина, Дмитро Косарик, відомі космонавти. Історичні події Турбаївського антифеодального повстання відтворені в пісенному фольклорі, художній літературі, зокрема у книзі Володимира Юрезанського “Зникле село” та Миколи Сиротюка “Турбаївці”.
Причиною більшості заворушень у І половині XIX століття були безправність та зростаюча експлуатація. За деякими підрахунками, в цей період на Полтавщині відбулося близько 100 селянських виступів. Протест селян проти кріпосницького гніту виявлявся в різних формах, починаючи від скарг і закінчуючи збройними повстаннями. Чимало селян-кріпаків тікали на південь протягом усього XIX ст. В людській пам’яті зберігалася традиція: “з півдня видачі немає”. У відповідь на насильство селяни вбивали поміщиків і управителів маєтків, палили панські хороми. Характерною рисою заворушень того часу було наростання недовіри селян не лише до місцевих, а й до центральних органів влади. Носієм справедливості в уяві селян залишався один лише цар.
У цей ювілейний рік славнозвісні Турбаї запрошують, Турбаї кличуть. Тут ви у всій повноті, з усією глибиною змісту відчуєте величні слова Тараса Шевченка:
От де, люди, наша слава,
Слава України!