|
|
| Радник Голови УРК Василь Яремин з молодшою донькою Оксанкою та онуком Максимком |
Там, де примхлива Тиса
Позашляховик з донецькими номерами понад годину вже мчав головним шляхом з Коломиї на Яремчу. Хати і дворища, пасовиська й городи сіл наче супроводжують до наступного населеного пункту. І приїжджій людині важко второпати, де закінчуються Іванівці і починається Саджівка, а вона, у свою чергу, переходить у селище Ланчин і далі у Добротів. Та власник позашляховика – генерал-лейтенант Українського Реєстрового Козацтва Василь Яремин – легко знаходить розмежування у цьому, на перший погляд, неперервному руслі прикарпатських сіл, що розкинулися паралельно до зелених схилів Карпат, бо він родом із цього краю і щороку відвідує тут рідню. І якої пори року він би не приїздив власним автомобілем, завжди, перед тим як в’їхати у рідний Ланчин, зупиняється на цьому пагорбі, щоб помилуватися селищем, розкинутим по обидва береги норовливого Прута, який ніяк не вгамується після стрімкого спуску з карпатських вершин.
Ланчин - звiдки взялася така дивна назва? Люди з сусідніх сіл інколи жартома перепитують його односельців: «Ви iз китайської провiнцiї Лянь Чинь?», натякаючи на м’яку вимову ланчинців. І справді, чому так назвали це поселення, що за народи населяли цю красиву землю, хто достойники цього селища, яке має майже тисячолітню історію? Ці запитання хвилювали його ще у шкільні роки, звiсно, турбують і сьогодні, бо повинен як батько і дід розповісти і двом донькам, і онуку про свій рід, про рідний край. Часом важкувато вiдповiсти на ці запитання, тому сам цікавиться, розпитує місцевих краєзнавців, читає їхні дослідження.
З історичних джерел йому стало відомо, що першi, на прискiпливий погляд сучасника, слов’янськi племена з’явилися на цих теренах приблизно в п’ятому столiттi нашої ери й звалися вони бiлими хорватами (кавари, або iншi назви: халасiї, хорезмiйцi). Це народ, який був витiснений iз Хазарського каганату. Поряд жили тиверцi. Гуцули (селище Ланчин стоїть на теперiшнiй умовнiй межi подiлу Гуцульщини й Покуття) з’явилися тут у десятому столiттi. Достовiрно вiдомо, що вiрмени прийшли в цi землi в тринадцятому столiттi й прибували аж до XIX столiття. Вони селилися в Тисменицi, Кутах, Ланчинi, Станiславi. Зараз вiрмени майже повнiстю змiшалися з мiсцевим населенням й утратили свої коренi. Приходили сюди й iншi народи, йшли далi, селилися, змiшувалися, витiснялися iншими, як це колись було в стосунках мiж народами. Кримськi татари постiйно набiгали на цi землi. Для нього особисто було відкриттям, що легендарна наша героїня Роксолана (Настя Лiсовська) родом iз Рогатина. Напади почалися з 1495 року. Особливо постраждали цi краї пiд час набігiв у 1520 роцi, коли й захопили в полон Настю Лiсовську. З 1600 по 1630 роки вiдбулося, за рiзними джерелами, вiд 26 до 28 нападiв, пiд час яких Коломию палили тричi, села Ланчин, Княждвiр руйнували, а людей гнали в полон.
Щодо власне назви селища, то існують декілька гіпотез і легенд. Вiдомо, що прикарпатськi та карпатськi села називалися за назвами ремесел (Солотвино, Саджавка - вiд слова «саджiвочки» (або «копанки» - штучнi водоймища, в яких розводили рибу) або за назвами урочищ чи рiчок (Бурштин, Чорний Потiк). А про Ланчин iснує легенда, що польськi пани, проїжджаючи через цей край, запитували: «Лан чий?» Ось звiдси й назва. Звiсно, це тiльки легенда. Також існує версія, що назва селища вiд польського слова laczyc (вимовляється схоже на «ланчиц»), що в перекладi - зв’язувати, поєднувати. Проте що зв’язувала земля, на якiй розташоване селище Ланчин, i з чим - залишалося загадкою. Краєзнавець Степан Пушик висловлює такий здогад стосовно Ланчина. В серединi 11-го столiття Перемишлянський князь Ростислав-Михайло Володимирович одружився з Ілоною, яку пестливо ще називали Ланця, дочкою угорського короля Бели. Його батько Володимир (який правив у Новгородi й помер у вiцi 32 роки), був найстаршим сином Ярослава Мудрого і перед смертю благав своїх братiв, стриїв молодого Ростислава, не зобижати племiнника. Ростислав отримав у спадщину Галичину, проте сталося найгiрше - стриї вигнали його iз Переяслава. Оскiльки Ланка була з роду хорезмiйцiв (каварiв, бiлих хорватiв), львiв’янин Петро Серджук стверджує, що вона претендувала на Тмутараканський трон. Тому Ростислав i Олена (Ланка) пiшли туди й там правили деякий час. Але Вiзантiя, яка не бажала вiдродження Хазарського каганату, пiдiслала до Ростислава-Михайла Володимировича вбивць, i його отруїли в 1067 роцi. Ланка повернулася в Галичину й оселилася на Покуттi. Селище, де вона жила й правила, називається Княждвiр. Вона не знала мiсцевої мови, тому селище, де жив її товмач (перекладач), зараз називається Товмачик. А Ланчин названо в її честь - Ланчине селище! Якщо цю версiю прийняти за основу, то в 70-х роках цього столiття виповниться тисяча років назви селища Ланчин.
Cаме тут, на межі Гуцульщини й Покуття, зростало і міцніло родове дерево Яреминих. І саме сюди, до родинного гнізда, поспішає Василь Яремин. Так склалася його доля, що після закінчення вузу і служби в армії молодий нафтогазовик приїхав на Донеччину.Так і залишився у краю працьовитих, талановитих і дуже щирих людей, серед яких викристалізовувалося його життєве кредо, міцніла віра у краще майбуття країни, гартувалися його патріотичні почуття. Тому не дивно, що Василь Яремин став активним поборником відродження козацтва в Україні, і на Донеччині зокрема.
Історія не прощає зневаги
У той час, коли у Донбасі з’явилися паростки сучасного українського козацтва, він працював начальником відділу у виробничому об’єднанні «Донецьквугілля». Василеві Яремину були до душі чітко окреслені завдання й мета новоствореної громадської організації, а саме: військово-патріотичне виховання молоді, унеможливлення відновлення тоталітаризму, відродження козацької культурної спадщини. Вже за часів перших гетьманів новітнього часу В’ячеслава Чорновола (1991-1992) та Володимира Муляви (1992-1998) козацтво дедалі ставало поважною силою, з якою неможливо було не рахуватися. Активність Василя Яремина була помічена. У цей час він призначається в обласній організації на провідні козацькі посади.
Але, на жаль, у молодої Української держави не бракувало й ворогів - як серед спецслужб колишнього СРСР, так і серед кримінальних структур - і існування потужної національної сили не могло не непокоїти їх. Почалося зі спроб залякування, внесення у козацькі лави розбрату. І треба визнати, що певною мірою вороги незалежної держави досягли розколу. Восени 1995 року від Українського козацтва відійшло утворене Олександром Панченком, на той час крайовим осавулом Запоріжжя, «Козацьке Військо Запорізьке Низове», що сповідувало москвофільську орієнтацію, цілковито підтримувало православ’я Московського патріархату. За часів наступника Володимира Муляви Івана Біласа розкол козацького руху в Україні не лише не був подоланий, але й поглибився. На додачу, до «Козацького Війська Запорізького Низового» з’явилися ще «Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле» (1998 рік), «Азово-Чорноморське козацьке військо» (1999), «Спілка козацьких організацій України» (1999), «Козацтво України» (2001), «Звичаєва громада українських козаків» (2001), «Характерне козацтво» (2001), ВГО «Українське Реєстрове Козацтво» (2002), «Козацька територіальна оборона» (2002), «Міжнародний союз козаків» (2002), «Козацькі війська України» (2002), «Об’єднане козацтво України» (2003) та деякі інші.
Як справжній патріот, людина відверта і пряма, Василь Яремин боляче переживає період розбрату. На його думку, причиною такого стану є не лише амбіційність окремих отаманів чи конфесійне питання, але й певна недалекоглядність керманичів Українського козацтва, яка виявилася у незнанні чи свідомому ігноруванні ними історичних особливостей козацтва. Справа в тому, що в Україні до втрати нею наприкінці XVIII століття останніх ознак незалежності існували три козацьких війська: Гетьманське, або Реєстрове (Центр), Слобідське (Схід) та Славне Військо Запорізьке Низове (Південь). На Західній Україні козацтво існувало лише кілька років за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Очевидно, за таким принципом і слід було розбудовувати сучасне Українське козацтво у незалежній державі, а не дрібнити його.
Років зо три тому тоді ще генерал-майор УРК Василь Яремин у своєму інтерв’ю нашій газеті, аналізуючи стан державотворення, зауважив: «Людина, яка не визнає ні Божого закону, ні людського, а лише гнана тваринним інстинктом «хто сильніший, той є правий», вперто лізе до влади. Бійтеся, українці, такого щастя для себе! Не дайте вдягти, як не собі, так онукам такого ярма! Це не інтервент, що зі зброєю тебе завоював. Це ти сам, через свою необачність, через власну жадібність до грошей чи лінощі, можеш спокуситися на таку перспективу… Прийшов час замислитися кожному, хто бажає жити й ростити онуків на цій Богом благословенній землі. Мусимо ще раз переосмислити свою позицію, поставити перед собою запитання - де моє місце в Українській державі»?
Коли я поцікавився у радника Гетьмана УРК Василя Яремина, чи не змінився його погляд на сьогодення, він відповів - ні на йоту:
- У нас знов ті ж проблеми, що були кілька років тому. Знову стоїмо на порозі нових виборів, так і не засвоївши уроків минулого, знову суперечки навколо історії, навколо того, з ким Україні дружити, з ким – ні. Боже, чому ми такі безпам’ятки? Це вже у нас було. Як тут не згадати великого Кобзаря, який у своєму «Посланії» благав нас добре знати історію свого народу і робити з неї правильні висновки.
І вибачившись за емоції, Василь Яремин не менш емоційно процитував рядки із Шевченкового «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».
До речі, цей твір Тараса Шевченка - один із улюблених, який Василь Яремин знає напам’ять і при нагоді читає в колі друзів, цитує. Хоча сам вважає, що справжні патріоти повинні не тільки читати Кобзаря, а й жити й діяти за Кобзарем. Щодо друзів, то у Василя їх немало. Справжніми побратимами й однодумцями він вважає своїх земляків з Прикарпаття - генерал-лейтенанта УРК, кандидата історичних наук Василя Футулуйчука, генерал-полковника УРК, командувача Прикарпатського округу УРК, отамана Івано-Франківського обласного товариства УРК Василя Гриніва, заступника Гетьмана ВГО УРК, генерал- полковника УРК Анатолія Власенка. Всі вони, окрім своєї основної роботи, з душею і самовіддачею ставляться до обов’язків, покладених на них Українським Реєстровим Козацтвом і його керівником Анатолієм Шевченком.
Сьогодні односельчанам Василя не просто впізнати у статечному керівникові ВАТ «Укртрансдон» у генеральському однострої сина Михайла Яремина. Як би там не було, а вже пройшло майже чверть віку, як юнак з гуцульської родини поїхав у край шахтарів та й осів там. Хоча сам Василь так не думає. Карпатські краєвиди і примхлива Тиса кличуть його до родинного гнізда. І він намагається щороку сам, а частіше з обома доньками та онуком Максимом навідуватися до батьківського будинку, щоб побачити батька, старшого брата Михайла. Погомоніти з ними та сусідами про життя-буття.