|
|
| Палац Терещенків у м. Червоному на Житомирщині |
Роком заснування Житомира вважається 884-й. Як свідчить легенда, свою назву місто одержало від імені дружинника київських князів Аскольда і Діра - Житомира, що нібито відмовився служити ворогам князів, сховався в лісах і оселився на скелі при злитті рік Кам’янки і Тетерева.
В інших легендах розповідається, що тутешні жителі одвіку торгували хлібом, жили мирно. Дослідники, і серед них відомий чеський учений-славіст Павло Йосиф Шафарик, доводили, що древнє городище - майбутній Житомир - виникло як центр племені житичів, яке входило до племінного союзу древлян. Назва міста - мир житичів, як і самого племені, основним заняттям якого було хліборобство, походить, як вважають, від важливої в цьому краї культури - «жито», що культивується тут із незапам’ятних часів. Є свідчення про те, що в старовину навіть у центрі міста сіяли жито, ячмінь, стояли вітряні млини. Про місто говорили: «мир і жито», «мир житичів». Можливо також, що Житомир - скорочена форма від слова «животомир», тобто символ мирного, спокійного життя. Насправді ж історична доля Житомира ніяк не була мирною.
Початок військових дій
Коли в 1594-1596 роках спалахнуло народне повстання під керівництвом Северина Наливайка і Григорія Лободи, житомиряни хоробро боролися в селянсько-козацьких загонах. Війна швидко поширилась і на територію сучасної Житомирщини. Документ повідомляє, що вже в перші місяці сутичок «пана Олександра Немирича власні хлопи забили в маєтності його Олевську». Особливо піднялись на боротьбу народні маси, коли магнат Ярема Вишневецький, переправившись у районі Любича на Правобережну Україну через Овруч, пішов із військом до Житомира, куди прибув 14 червня. Далі каральний польський загін рушив через Котельню, Вчорайше, Бердичів, Чуднів, Чорторию на Брацлавщину, знищуючи все на своєму шляху, жорстоко розправляючись із населенням.
Соратник Богдана Хмельницького Максим Кривоніс із сином Кривоносенком переслідував його, йдучи через П’ятку, Чуднів, Чорторию.
«Я за паном Вишневеньким мушу піти і буду його шукати», - говорив Максим Кривоніс повсталому народові. Гаряча сутичка відбулася під Махнівкою, далі Вишневецький втік на Бердичів, повсталі наздогнали його під П’яткою, але шляхтичам вдалося перебратися через річку Случ. Повстанці визволили П’ятку, Любар, Бердичів, Чуднів, Житомир, Звягель, Баранівку. У кінці червня - на початку липня була визволена від шляхти вся територія сучасної Житомирщини. В селах Паволочі і Котельні було сформовано селянсько-козацький загін, який очолив Іван Кучевич. В Овручі на чолі з Іллею Голотою вигнали феодалів з міста, знищили актові книги із записами повинностей селян і міщан.
Як свідчить скарга шляхтича Д. Воровича, житомирські міщани в ceредині липня 1648 року розгромили його «маєтность... Крошню». Зокрема, «месчане житомерскиє замочок ввес спустошили… забрали вси речи, коториє в той маєтносте заставали». Влітку 1648 року біднота Паволочі і Котельні разом із населенням села Лисівці зруйнували маєток і садибу шляхтича А. Бурковського в с. Конлівці. В Любарі повстанці «з разным оружием, до войны належачим», також громили шляхту.
У роки Визвольної війни мужність у боротьбі виявив Звягельський полк, яким командував Михайло Тиша - ремісник-кушнір із Звягеля. Пізніше, під час героїчної оборони Д. Нечаєм міста Красного (лютий 1651 року), він був поранений, потрапив до рук ворога і загинув на шибениці.
Богдан Хмельницький і Житомирщина
15-16 липня 1648 року Богдан Хмельницький прибув із селянсько-козацьким військом до міста Паволоч і став тут табором. У Паволочі гетьман видає ряд універсалів, приймає посланців, зокрема Волховського з Росії. 24 липня він пише листа російському цареві, в якому прохає допомогти. Та відповідь Москви була невизначеною: Московська держава ще не була готова до війни із Річчю Посполитою, а обіцянка допомогти Хмельницькому означала проголошення війни між нею і Річчю Посполитою. 25-26 липня Богдан Хмельницький залишає Паволоч і йде до Старокостянтинова.
У серпні 1648 року Богдан Хмельницький знову прибув на нашу територію, ставши табором під Янушполем. Про цей факт свідчить лист Брацлавського воєводи Адама Киселя до коронного канцлера. У грудні 1648 року, повертаючись після облоги Львова і Замостя до Києва, Хмельницький проходить через Бердичів, Паволоч, інші населені пункти краю.
На визволених від польської влади землях встановлювалися козацькі порядки. Основна частина земель перейшла до скарбу Війська Запорозького.
Дискусійним є питання про кількість козацьких полків на території сучасної Житомирщини в роки Визвольної війни. Як правило, дослідники нараховують у часи найбільшого розмаху війни 5 полків: Звягельський (полковник Іван Тиша); Паволоцький (в різні часи на чолі були Іван Кучевич, Іван Попович, полковник Шрамко); Овруцький (полковник Ілля Голота); Миропільський, Любартівський. Ще інколи називають і шостий - Житомирський полк. На наш погляд, зваженою є теза історика-краєзнавця І. Ярмошика, що полків було менше. Адже під полком розуміють, насамперед, територіально-адміністративну одиницю, а не тільки військове формування. Таке твердження ні в якому разі не може заперечити того, що вся територія сучасної Житомирщини була охоплена Національно-визвольною війною. Тому дискусія про кількість полків не носить принципового характеру. Тим більше, що їх кількість у ході війни змінювалась. Так, у 1649 році були відомі Звягельський, Любартівський, Овруцький полки, а після Зборівської угоди існував лише Паволоцький полк, а інші відійшли до Київського та Білоцерківського полків.
Визвольна війна йшла з перемінним успіхом. Декілька раз за ці роки територія сучасної Житомирщини знову підпадала під владу польської шляхти. Зокрема, у травні 1649 року польське коронне військо оволоділо Звягелем: «козаків разом з мешканцями вирізано, а місто спалено», було захоплено Бердичів. Але незабаром знову народ піднявся на панів.
Сам Хмельницький наприкінці травня 1649 року підійшов під Бердичів, вигнав шляхту і пішов далі на Старокостянтинів. У цей же період козацький загін Гараски напав на Іскоростень, вигнав звідти шляхту, зруйнував укріплене місто. У Звягелі, незважаючи на жорстокість шляхти, знову формувалися загони. Тут стояли, як зазначено вище, сотні Чернігівського і Лубенського полків. У Чорториї був невеликий селянсько-козацький загін, який підтримував зв’язки з Полонним. У Любарі готувалися до нових битв селянські загони полковників Івана Донця і Таборянка. Шляхта знову в паніці втікала.«Літопис Самовидця» повідомляє, що в Чорториї стояв один із козацьких полків Богдана Хмельницького і що сам гетьман із військом, у союзі з кримським ханом, рушив проти коронного польського війська, яке зупинилося обозом під Збаражем.
Після Зборівської битви в серпні 1649 року було укладено Зборівський мир. За умовами цього миру кордон між польським і українським військами, так звана «Козацька лінія», проходив по річці Случ, через Звягель, західніше від Димера, Овруча, Коростишева, Івниці, Паволочі, Погребищ, Вінниці. Були ліквідовані Звягельський, Овруцький, Любартівський, Миропільський полки.
Отже, територія Житомирщини була розділена кордоном. Та частина, що перебувала у складі козацької території, підпорядковувалася Паволоцькому, Київському та Білоцерківському полкам. На іншу, польську, частину поверталися Немиричі, Вороничі, Залеські, інші пани намагалися повернути втрачене майно.
Військові дії в 1650 - 1653 pоках і наш край
У червні-липні 1651 року селянсько-козацьке військо зазнало поразки під Берестечком, що надзвичайно ускладнило ситуацію в Україні. Серед героїв Берестечка було багато вихідців із Житомирщини. Коли в червні 1651 року, під час битви під Берестечком, кримський хан Іслам - Гірей вийшов із бою, захопивши за загадкових обставин Богдана Хмельницького iз собою, то шлях ганебного відступу пролягав і по території нашого краю. Козацькі загони розбили під Паволоччю і Чудновом кількатисячну орду ногайських найманців - попереду основних військ Кримського хана. Дослідники вважають, що ці дії були направлені на визволення з полону Богдана Хмельницького. І справді, 2 липня 1651 року під Любаром Хмельницький був звільнений.
Звідти він приїжджає до Паволочі і лише тут 6 липня дізнається від полковника Хмелецького про гірку поразку під Берестечком. Було проведено раду козацької старшини, розіслано гетьманські універсали із закликом підніматися на боротьбу і збиратися до Московського Ставу на козацьку раду. 7 липня Б. Хмельницький рушив з Паволочі до Білої Церкви. А тут формував козацькі загони полковник І.Кучевич-Меньківський. Польське військо, йдучи з-під Берестечка, грабувало наш край. В окремих регіонах місцеве населення чинило опір.
У серпні 1651 року під Любаром загін поляків терпів голод через нестачу продуктів, про що писав шляхтич Мясковський королю Яну Казимиру в листі, адресованому з Любара. 1 серпня 1651 року польська армія пройшла Межирічку (Ємільчино), Трощу, Янушпіль, Ружин і 6 серпня стала табором у Паволочі. Саме тут 10 серпня помер Ярема Вишневецький, запеклий противник української державності. А Богдан Хмельницький востаннє пepeбував у Паволочі 26 листопада 1653 року.
У районі Овруча, Народичів активізувало свої наступальні дії литовське військо. Згідно з умовами Білоцерківського миру шляхта поверталася на попередні місця. Багато селян втікало від експлуатації, як правило, на Лівобережну Україну. Черняхів, Ярунь, Малин майже повністю обезлюдніли. Навіть у 1691 році у Малині залишалося лише 7 дворів із 40 довоєнних. Згідно з Білоцерківським миром (вересень 1651 року) польсько-український кордон пролягав через Вінницю-Самгородок-Паволоч-Макарів-Чорнобиль.
Після битви під Батогом (травень 1652 року) на Житомирщині були поновлені козацькі порядки. Та навесні 1653 року 10-тисячна польська армія під командуванням воєводи С. Чернецького пройшла землями Житомирщини, зайняла Коростишів, Чуднів. Знову розпочалося переслідування населення. Справу ускладнили епідемія чуми, голод.
Багато населених пунктів було спустошено, великі втрати людей, робочої худоби. У цих умовах Богдан Хмельницький активізував взаємини з російським урядом і, коли Земський собор приймав рішення щодо України, весь свій дипломатичний талант націлив на укладання рівноправного союзу між Росією і Україною, вважаючи в такому кроці найбільш оптимальне рішення для українського народу.