|
|
До сумної ювілейної дати – голодомору в Україні, який забрав життя мільйонів наших співвітчизників, вийшло у світ чимало правдивої літератури. На політично-дипломатичному рівні ті страхітливі події першої половини минулого століття визнані багатьма державами за геноцид українського народу. Зарубіжні та вітчизняні дослідники, історики, публіцисти, письменники чесно та аргументовано відгукнулися на те трагічне число нашого календаря-літопису.
Останнім часом видано чимало розвідок, праць, досліджень, книжок, що присвячені цій болючій темі. Серед таких належну увагу має привернути фундаментальна праця доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету, академіка Академії наук вищої школи України, постійного автора нашого часопису Василя Лизанчука. Його творчий доробок – багатющий, дослідницькі стежини завжди сягають національного обрію. Це саме йому (серед інших достойників) маємо сьогодні завдячувати підняттям із небуття кричущих історичних фактів. Тож нині є можливість ознайомити наших читачів з новою публіцистично-дослідницькою працею заслуженого журналіста України, гідно поцінованого за свій патріотичний труд як в нашій країні, так і за її межами, Василя Лизанчука «Геноцид. Етноцид. Лінгвоцид української нації: хроніка», виданою за сприяння Міністерства освіти і науки України.
У ній автор документально правдиво розширює часові терміни, історично-філософські рамки-ланцюги мовно-філологічного нищення українського етносу – від княжої доби до нашого часу.
Останній доробок академіка В.Лизанчука можна, без сумніву, назвати сумним українським календарем-літописом. З його історичних рядків, сторінок важко щось викинути – все кричить, волає до правди.
Для усіх, кого хвилює історія рідного народу, його пісня і слово, ми подаємо хронопис Василя Лизанчука зі скороченнями, але з фактурою, якою, певно, наші читачі досі не володіли. Судіть, міркуйте, відгукуйтесь!
Юрій ДОЦЕНКО,
поет, член Національної спілки письменників України
В агресивних тенетах сусідів
15 липня 1054 р. Розкол християнства на Західну і Східну церкви призвів до того, що Україна опинилася між молотом і ковадлом, між Польщею та Росією. Для одних вона завжди була недостатньо католицькою, для інших – недостатньо православною. Клара Ґудзик так описує подію 15 липня 1054 року: «Під час обідні у Святій Софії (Константинополь) папські легати похмуро-урочисто пройшли, розділяючи натовп, до самого олтаря. Вони звернулися до віруючих із обвинуваченнями проти патріарха, потім виголосили анафему і, поклавши на святий престол папську буллу, вийшли зі Святої Софії, струшуючи прах зі своїх ніг і вигукуючи по-євангельськи: «Бачить Бог і судить!». Серед пастви панувала могильна тиша. А 20 липня екстрено скликаний у Константинополі Собор виголосив анафему у відповідь; папську буллу публічно спалили. Виголошення цієї взаємної анафеми вважається здійсненням розколу (розділення, розлому – схизми) світового християнства на дві частини, який призвів надалі до драматичного розділення Європи на Захід і Схід.
1097 р. Відбувся Любецький з’їзд князів, метою якого було покласти край чварам і об’єднатися для боротьби із степовиками. Однак після Любецького з’їзду північно-східні провінції остаточно відокремилися від Києва. Переяславщина і Суздальщина дісталася спочатку Володимиру Мономаху, а потім – його синові Юрію Довгорукому.
1146-1246 рр. Український історик Степан Томашівський підрахував, що у ці роки в Києві правили 24 князі 47 разів. З них один сім разів займав престол, п’ять князів правили по три рази кожен, а вісім – по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне.
12 березня 1169 р. Пік боротьби за київський престол припадає на другу половину ХІІ ст. Особливо завзято рвався до влади над Києвом шостий син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, який з 1125 р. правив у Суздалі. Кияни двічі його виганяли з міста. Коли він з’явився знову, його отруїли, а в день похорону, 16 травня 1157 р., жителі Києва вбили всіх суздальців, що супроводжували князя. У 1169 р. Андрій Боголюбський послав свого сина Мстислава разом з військами 12 князівств на штурм Києва. Після двомісячної облоги нападники захопили Київ – «мать городов руських». У «Літописі руському» так описано зруйнування Києва: «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі ці смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина – і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди». Московська осібна історична пам’ять починається із Суздальсько-Московської держави з центром у Володимирі, а те, що зробив з Києвом – українським центром – Андрій Боголюбський, є початком розвалу давньоукраїнської держави. «Могутність Київської держави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна між князями і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер», – зазначив Дмитро Павличко. Після нападу на Київ суздальсько-московської орди «Київ вже на віки перестав бути осередком політичним. І з цього часу північна Русь зовсім одрізнилася від Русі-України і починає зватися спочатку «Великим Князівством Московським», а далі – «царством Московським» (М. Аркас).
1223 р. Розгром українських князів під Калкою. Цю поразку володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович, який відмовився допомогти сусідам, сподівався використати для зміцнення позицій своєї держави у Східній Європі. Монголо-татарська навала остаточно відчужила Київську Русь і Володимиро-Суздальське князівство. Суздальщина виступила на історичну арену як деспотична держава: «самодержавіє» з обов’язковим пристосуванням та смакуванням культу терору, звірячим знущанням над інакомислячими. Війни проторосіян-суздальців проти русинів-киян на перше місце поставили етнічний фактор.
1250 р. У творі «Слово о загибели русской земли» всі землі єдиної Київської (давньоруської=давньоукраїнської) держави названо «Русской землей». Вжита у «Слові...» з династичних міркувань загальна назва «Русь» (як володіння Рюриковичів), що належала русинам-українцям, призвела пізніше до ототожнення імпершовіністами українців і росіян. Цілком зрозуміло, що запозичення у постороннього етносу етноніма не означає ототожнення з цим іншим етносом. «Для етнічного ототожнення, зокрема через прийняття спільного етноніма, завжди потрібний об’єктивно існуючий спільний спосіб життя та єдина етнокультурна, найчастіше мова та антропологічно-популяційна спільнота. Але саме такої у поляно-русинів-українців і проторосіян-суздальців-московитів не було ні до 1250 року, ні опісля, а від прийняття спільної назви вона аж ніяк не могла появитися» (Л. Терлецький). Зафіксована автором «Слова...» єдність – позаетнічна. Київська держава належала поляно-русинам-українцям, панівною династією були варяги – Рюриковичі, релігійний обряд – візантійський, а писемна мова – болгарська.
Західна Європа добре знала Київську «державу Русь» і тому тонко відчувала нетотожність останньої з новою «Руссю». Ще до початку XVIII століття західні європейці постійно називали Росію «Московією». У росіян, завдяки їх попередній належності до поляноруської Київської держави, самоназва «Русь» випередила в часі виникнення справжньої російської етнічної свідомості, бо у XIII – XVI ст. назва «Русь» (лиш потім «Росія»)означала передусім єдність державно-династичну, релігійну і писемномовну з колишньою, вже не існуючою Київською державою. На думку Л. Гумільова, завершальним етапом етногенезу росіян стала виграна 1380 року Куликовська битва.
Жовтень 1596 р. У Бересті, в храмі святого Миколая, церковний Собор проголосив унію (союз) української православної церкви з Римом. «...Наші предки, поставлені у безвихідь, не здалися в полон сильнішій – польській римсько-католицькій церкві, не допустили свого підпорядкування їй, – підкреслює В. Іванишин. – Вони врятували Церкву, її ієрархію, свій обряд, пішовши на прямий союз (унію) з Римом. Так витворилася українська національна Церква, яка зберегла всі релігійно-культурні традиції і дух опору нашого народу. У руках українців виявився могутній засіб боротьби як з полонізацією, так і з російщенням на релігійному грунті». Російська православна церква досі негативно сприймає Берестейську унію, яка є не чим іншим, як відновленням частиною православних українців спілкування з Римською церквою, перерваною 1054 року.
1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання.
1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати і спалити.
Деморалізація українського суспільства
Січень 1654 р. Українсько-московська мілітарна угода. Україна володіла всіма ознаками, що характеризують незалежну державу: територія, яку охоплювала державна організація; людність, яка не визнавала над собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; гетьманський уряд, що здійснював владу на території України; збройні сили – козацьке військо; самостійні міжнародні відносини тощо. Повсюдною потребою були церкви, школа, шпиталі. Виникали друкарні, де видавалися не тільки духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, літературні й науково-публіцистичні твори. Свобода слова була невід’ємним правом людини – як право на життя. Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська гетьманська держава була своєрідною історичною антитезою.
1656 рік. Московія порушила Переяславську угоду і підписала з Польщею сепаратний мир. На вимогу московської сторони українську делегацію не допущено до переговорів, а пропозиції Б. Хмельницького відкинуто. Серед вимог царя Олексія Михайловича був пункт щодо друкування книжок: «…Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели или печатники или друкари смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был воровских книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатати под страхом смертной казни».
Жовтень 1659 р. Гетьман Іван Виговський зрікся булави. Йому не вдалося використати для утвердження Української держави блискучу перемогу над московським військом під Конотопом 8 липня 1659 року. Проти І. Виговського виступила опозиція, яку за допомогою московських воєвод зорганізував Іван Безпалий. Князь Трубецькой зібрав знову свої полки і ввійшов на Лівобережжя України, займаючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Московський воєвода, князь Баратинський повісив три тисячі українців на шибеницях, встановлених обабіч шляхів до Києва. Вирізавши на Вкраїні близько 15 тис. душ українського слов’янського населення, православний слов’янин Баратинський просив московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верств коло Києва. Упродовж кількох років царські опричники винищили майже усіх соратників Богдана Хмельницького. Знищено велику родину Івана Виговського, у тому числі сімох його братів. Гетьманського канцлера Юрія Немирича, тоді найбільш освічену людину у Східній Європі, вбили селяни, яких підбурили проти нього царські агенти.
(Продовження у наступному номері)