|
|
| Реєстровики біля Музею Конашевича-Сагайдачного у селі Кульчиці на Львівщині |
За очевидними економічними проблемами, що відтіснили на другий план застарілі болячки нашого суспільства, продовжують існувати погрози політичного характеру. Невирішеною залишається фундаментальна задача консолідації українського суспільства – основний пункт спекуляцій політичних сил, упевнених у неможливості суспільного консенсусу. Підставою спекуляцій сьогодні, як і десять років тому, є національна проблема. Незважаючи на те, що навіть у науковій (не говорячи вже про «популярні» варіації на цю тему) літературі з’являються твердження про розкол, про «дві України», декларації подібного роду є передчасними. Йдеться, у першу чергу, не про міжетнічну напруженість, але про різне бачення національної історії, її центральних подій, що є наріжним каменем національної самоідентифікації.
Можна говорити про декілька етапів становлення національної ідентичності. По-перше, це протонаціональний період, що пов’язаний з усвідомленням певною культурною спільністю власної унікальності серед інших спільностей. По-друге, це консолідація національної самосвідомості навколо закріпленої у друкованих виданнях національної мови. По-третє, це період набуття національної державності. Будь-яка реальна національна історія являє собою комбінацію всіх зазначених етапів або ж тільки деяких з них. Нації, що пройшли перший етап, можуть бути ототожнені з так званими «старими націями». Г.Сетон-Вотсон вважав, що «процес формування національної ідентичності і національної самосвідомості у старих націй був повільним та неясним». Не посягаючи на універсальне сутнісне визначення нації, можна стверджувати, що становлення національної самосвідомості й виокремлення націй як суб’єктів загальносвітової соціальної реальності відбувається лише в ізоморфному культурному полі християнського світу. Чинником, що ініціює процес націєтворення, стає усвідомлення власної релігійної місії серед рівних перед Господом, але інакших сукупностей. Центром кристалізації цього національного месіанства стають особливості релігійно забарвленого усвідомлення своєї спільноти, що сягають дохристиянських часів, проте переінтерпретовані й специфічно усвідомлені саме у християнськім полі. Пересікаючись, дві релігійні парадигми не витворюють нації, проте роблять її можливою.
|
|
| Тут молився Конашевич-Сагайдачний |
Стосовно української нації слід пригадати про кризу XII-XIII століть, яка співпала зі зміною релігійної парадигми й остаточною самоідентифікацією предків українців як християн. Одним із ключових моментів тут слід вбачати втрату Руссю незалежності (татарські, польські і литовські завоювання) та перехід до нової форми політичного життя. Серед «симптомів», чи, точніше, індикаторів, цих змін – боротьба трьох «зон впливу» (Москви, Литви і Галицької Русі) за церковну першість – престол Митрополита всієї Русі. Ця боротьба побічно вказує на факт ототожнення кожної частини з Руссю або принаймні з претензією на «спадкоємність» Київської Русі. Не тільки московити і литовці, але й галичани претендували на місію збереження християнського «закону руського», а отже, й бачили в собі легітимного носія цього «закону» і його захисника. Великороси, які перемогли у церковних баталіях (у середині XV століття руська церква все наполегливіше іменується московською), вийшли з боротьби з ідеєю Третього Риму; українці-малороси – з феноменом козацтва. Тому цілком можливо, всупереч твердженню Г.Сетон-Вотсона, віднести українську націю до націй „старих”.
Другий етап націєтворення українська нація пройшла у XVIII-XIX ст., третій можна ототожнити з антиімперською національно-визвольною боротьбою, що тривала аж до середини ХХ століття. Беручи до уваги той факт, що кожен етап націєтворення супроводжується конструюванням специфічного наративу, який формує бачення національного минулого, можна говорити про фактичний конфлікт вироблених «історій». Національна самосвідомість кожного разу будується навколо деякого значеннєвого ядра, роль якого виконує міфологізоване минуле. Однак просторово-часова локалізація цього минулого різна – йшлося про славу Київської Русі, запорізького козацтва й аж до подвигів Української повстанської армії. Незважаючи на видимий конфлікт «історій», варто говорити про одну націю, що «несинхронно» формувалася в різних частинах України. Власне, експлікація збігів історичних наративів повинна стати першочерговою теоретичною задачею, рішення якої дозволить знизити статус історичних розходжень і мінімізувати перешкоди на шляху до соціального консенсусу.
Петро Конашевич-Сагайдачний - одна з непересічних постатей української історії, людина, яка у складний для України момент змогла не тільки згуртувати навколо себе козацтво і відродити козацькі права і козацькі вольності, а й зробити крок у напрямку формування Української держави. Його активна діяльність із відродження православної ієрархії на українських теренах стала на заваді полонізації і сприяла відродженню української культури та українського духу. Не треба забувати, що саме Петро Сагайдачний з усім Військом Запорізьким вступив до Київського Богоявленського братства, яке виступало проти політики Польші, і цим кроком фактично поставив свій авторитет і силу на охорону рідної культури.
Повертаючись до концептуальної частини доповіді, мусимо константувати: Петро Конашевич-Сагайдачний уособлює саме перший етап становлення української нації, але його діяльність стала прикладом для національної консолідації (другий етап націотворення) та національного державотворення (третій етап).
Він – людина сильна, пасіонарна (креативна, смілива до дії) та небайдужа до слави держави – України. Сьогодні в Україні є сильні люди, є пасіонарії і є такі, хто вболіває за долю Батьківщини. Але бракує саме таких діячів, таких українців, як Петро Сагайдачний. Він поєднував усі ці якості. Сподіваюсь, що саме з лав Українського Реєстрового Козацтва вийдуть діячі, яких сьогодні так бракує: козаки, українці – такі, як Петро Конашевич-Сагайдачний!