|
|
| Реєстровики біля пам’ятника козакам на полі Берестецької битви |
Як свідчать різні історичні джерела, основні кровопролитні бої тривали з 28 червня до 10 липня 1651 року біля містечка Берестечко (сучасна Волинська область) між військом польського короля Яна Казимира II і союзними українсько-татарськими військами на чолі з Богданом Хмельницьким і ханом Іслам-Гіреєм III.
Кількість польських військ історики оцінюють від 100 000 до 200 000. Польські джерела наводять таку кількість власних військ: 27 000 коронного війська і 30 000 посполитого рушення (ополчення). 20 000 польського війська складали німецькі найманці – ветерани Тридцятилітньої війни. Однак разом з шляхтичами у польському війську воювала їх челядь і навіть священики, тому точна кількість могла бути значно більшою (польські джерела – 90 000).
Кількість українських військ – близько 70 000 (окрім козаків, була й велика кількість слабоозброєних селян) та близько 25 000 татарської кінноти.
Битва закінчилася перемогою польського війська. Причиною поразки козацького війська було те, що татари полишили поле бою, захопивши з собою Богдана Хмельницького. Але ця поразка не може затьмарити гордості нащадків козаків як у нинішній незалежній Україні, так і в українській діаспорі. Ось до яких роздумів спонукала чергова річниця битви під Берестечком австралійця, українця за походженням Петра Остапчука.
Повстання Українського народу під проводом Богдана Хмельницького мало одним із гасел «За віру». Все наше духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим у присутності великого гостя, патріарха Єрусалимського Паїсія вітало в Києві на Різдво 1648 року великого гетьмана як нового Мойсея, що визволив Україну з «єгипетської неволі лядської». Наших предків огорнув великий ентузіазм, бо гетьман став вождем цілої нації і, згідно зі Зборівським трактатом, київський митрополит дістав місце в польському сенаті.
Духовенство з часів Козаччини проводило колосальну роботу на освітній ниві. Архідиякон Алепський у студії про грамотність на Україні в 1652 році стверджує, що не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки вміли читати. В Полтавській і Чернігівській губерніях, згідно з переписом з 1740 року, було 886 шкіл з викладанням українською мовою.
Після Переяславської умови наше духовенство бореться зі старовірами на півночі, просвіщає сибірських інородців, розбудовує школи в Московії. Воно стає знаряддям московської централізованої політики. В результаті вже перепис населення 1867 року показує, що українці - найбільш малограмотний народ у Росії. В той же час зібрано доходу з України 3 500 000, а вернулося на різні видатки 1 760 000 карбованців.
Час ішов, і утиски наших свобод росли. Однак пам’ять про козацьку славу не вмирала. Легенда про бій під Берестечком передавалася з покоління в покоління. З кожним роком у річницю бою щораз більше людей приходило, щоб віддати пошану тлінним останкам козаків.
Берестечком був дуже зацікавлений Тарас Шевченко. 1912 року завдяки архітекторові Володимиру Леонтовичу на місці бою побудовано Юр’ївську церкву-пам’ятник. Наш маляр І.С.Їжакевич прикрасив її іконами на біблійні теми. Під склепінням цієї церкви стоїть саркофаг, в якому зібрані кості наших предків-козаків, що загинули в цьому бою.
Біля Юр’ївської церкви стоїть дерев’яна Миколаївська церква XVII століття, у якій є чудовий іконостас. Тут був похований легендарний козак Нечай, у ній молився перед битвою гетьман Богдан Хмельницький. У тій церкві освячували козацьку зброю.
|
|
| Зброя, знайдена археологами на місці Берестецької битви |
По Першій світовій війні поляки за всяку ціну намагалися стримати ріст української національної свідомості на Волині. Але одним із найбільших факторів, що стояв їм на перешкоді, була легенда про Берестечко. 18-го червня 1935 року волинський воєвода заборонив походи до «Козацьких могил». На тих, хто не виконував цих розпоряджень, накладалася грошова або в’язнична кара. Напередодні дня вшанування пам’яті загиблих прибували до Берестечка сильні відділи польської поліції, щоб розганяти прочан. Однак польська влада не мала успіху у своїх антиукраїнських заходах, і наші люди масово прибували до місця бою козаків з поляками.
1972 року біля Берестечка почалися великі розкопки, завдяки яким знайдено багато козацької зброї. Музей біля Берестечка збагатився багатьма новими експонатами. Прочани прибувають масово. Сюди йдуть люди не тільки з України, але також з Чехословаччини, Польщі, Франції, Канади і США.
З 14 року життя я щороку ходив пішки до Берестечка в річницю бою, щоб поклонитися тіням наших героїв. Мандрівка була дуже важка, бо треба було за один день пройти 30 кілометрів. При цьому треба було обходити застави польської поліції. Треба було йти стежками непомітно для неї. З одного боку, була небезпека, що поліція заверне додому і покарає, але з другого боку, велика приємність побути віч-на-віч з природою і думками перенестися в часи козацької романтики. Чим ближче до Берестечка, тим більші формувалися гуртки прочан. Коли ж нарешті під вечір приходили до цілі, бачили перед собою непроглядні тисячні маси людей.
І найбільшою нагородою за цілоденний труд мандрівки була приємність стати на коліна перед саркофагом і щиросердно помолитися за душі тих, що загинули в боротьбі за нашу волю. Під час цієї молитви я відчував містичний зв’язок між мною і моїми героїчними предками-козаками.
На другий день раненько треба було бути перед церквою-пам’ятником, де відправлялась служба Божа при багатотисячному зібранні народу. Цей момент релігійного піднесення був глибоко пов’язаний з національним почуттям. Організація Українських Націоналістів розкидала летючки. Польська поліція влаштовувала погоні. Наш пласт з Галичини приплив на човнах з жовто-блакитними прапорами. Творилася нова історія, народжувалися нові легенди. Молодь наелектризовувалася новими ідеями, формувала свій релігійно-національний світогляд. Коли ж ця бурхлива маніфестація скінчилась, ми з нетерпінням чекали наступної весни, щоб знову мандрувати до «Козацьких могил».
Перед поверненням додому ми ще оглядали музей, у якому експонати, розміщені в семи залах, розповідають про всі етапи нашої історії, починаючи від кам’яної доби. Для нас, однак, найцікавіше було дивитись на козацьку зброю.
Хоч на тисячі миль я віддалений від Берестечка, однак думки про нього виринають дуже часто, а особливо в річниці бою. Життя серед комерційного суспільства не в змозі стерти романтичних картин з молодечих днів нашого життя. Не раз зароджувалася думка, чому це все так яскраво пригадується. Важко на це питання було знайти відповідь. І треба було дочекатися, щоб Олесь Гончар написав «Собор», а Євген Сверстюк - «Собор у риштуванні». Саме в цих творах в основному з’ясовані причини цих відчуттів у людині. І то цікаво, що вони народились і духовно виросли в радянській дійсності. Ось який хід думок у «Соборі» Гончара.
На людину треба дивитися з ідеалістичної, а не матеріалістичної точки зору. В людини є душа, «її ще не цілком випекли». Душа зв’язана з вічністю, і тому людина прагне вічності. Не смерть чи страх перед смертю є визначальними в житті людини. Живу людину найбільше лякає, що вона «може проіснувати безцільно, відцвісти свої весни пустоцвітом». Найдостойніше, що людина має робити, - це «удосконалювати свій дух, увічнювати себе в праці, в творіннях своїх». Людина «має бажати прозирнути за грань віків, спробувати уявити, який порух душі нащадка викличе степова могила».
В нас будовано храми, щоб у них «жив незламний козацький дух і щоб воля сяяла в небі блиском недосяжних бань». «Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито духу волі». Козаки в саркофагу під Берестечком – це не «тлінь, не розкладена матерія, а неначе якийсь підземельний шпиталь живих, відчуваючих».
Могили - це джерело традицій, без яких жодна людина нічого собою не являє. «А кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне життя безслідно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг. Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому й вона людина».
Отже, почуття збереження традицій - це секрет масових прощ до Берестечка.
Євген Сверстюк, пишучи глибоку розвідку про «Собор», влучно відповідає на питання, що мучать нас далеко від Батьківщини. Проблем, що він порушує, дуже багато. Однак я зупинюся на двох найважливіших.
Наша інтелігенція по обидва боки океану у великій кризі. Нині професійна людина, за дуже малими винятками, по вуха загрузла в своїй професії, бо про кожну професію є вже стільки інформації, що не вистачає людського життя, щоб їх усіх пізнати. Через професійні справи нема коли подумати про важливі проблеми. Ми все відволікаємося від церковно-культурних справ за браком часу. Ми справи першої ваги промінюємо на працю для щоденного хліба.
«Українська технічна інтелігенція в основній масі не знає, що вона українська інтелігенція, мозок української нації і що це повинно зобов’язувати до чогось вищого. В основі логіки нашої інтелігенції лежить «звичайнісінький наївний реалізм, який приймає видиме і звичайне за дійсне». Їй бракує «щілини в духовий світ». Їй бракує Берестечка.
Коли наші перші політичні емігранти після поразки гетьмана Мазепи йшли в Туреччину, вони брали з собою «похідні церкви». «Ввесь час вони боролись за духове освоєння шматка чужої землі».
Хоч позволив хан на пісках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
Заказав, тобто заборонив, бо добре знав, що з втратою церкви людина швидко втратить національне обличчя і стане турком.
Залишивши все, козаки «взяли з собою свого Бога - свій Собор, який вони будували всечасно, завжди і в усьому». Тут і є найважливіша вказівка для нашої еміграції, яка повинна будувати свої Собори, «що мають сторожувати безперервність духу - голос предків і заповіт нащадкам, які не мають права зректися свого і запродатись чужим богам».