(Закінчення. Початок у № 10-11)
Богдан Прокопишак, отаман Прикарпатського міжрайонного товариства УРК |
Однак найслабшим місцем католицько-православного діалогу стало небажання, а звідси й неспроможність провідних Церков відмовитися від конфесійного мислення, яке розуміє єдність Церков як: а) «навернення» іншої конфесії до своєї через «покаяння» чи різні форми компромісу; б) уніфікацію відмінних форм богослов’я, духовності, канонічного устрою «іншої» конфесії з «кращими» і «нормативними» формами конфесії власної; в) юридично-канонічне підпорядкування конфесії-конкурента.
Очевидно, що за конфесійного мислення церковна єдність може бути досягнута завдяки адміністративним чи політичним діям десь за межами наявних інституцій, що на рівні загалу віруючих різних конфесій буде сприйматись як втручання держави у церковні справи і навіть насильство над їх християнським сумлінням. Отож зовнішньоінституційна єдність є штучною і нетривкою. Адже йдеться не про єдність рівних помісних церков у Церкві Христовій, а про підпорядкування слабших (чисельно, організаційно, політично) конфесій набагато сильнішій.
Подібне мислення характеризує й наші українські традиційні конфесії. Вони насамперед оглядаються на дії зовнішніх центрів, на які орієнтуються у своєму духовному житті. А згадані центри, як бачимо, аж ніяк не демонструють готовності до єдності. Коли ж робляться спроби щось зрушити на краще в Україні, то здебільшого чільні представники конфесій «копіюють» підходи своїх «центрів тяжіння». А самі центри стимулюють конфесійні підходи, стверджуючи, що статус Української Церкви може бути вирішений виключно в одному з центрів (наприклад, у Москві) чи внаслідок домовленості між центрами «понад головами» українських конфесій. Останні залежать від згаданих центрів не лише історично і психологічно, але й канонічно-юридично. Так, УГКЦ перебуває у канонічній залежності від Риму, УПЦ МП – від Москви, УАПЦ, попри назву «автокефальна», добровільно потрапила у залежність від Царгородської Церкви, а УПЦ КП політично узалежнилася від існування Української держави. Ці узалежнення мимоволі провокують Рим, Царгород, Москву та ще й Українську державу до «більш рішучих дій» щодо українських конфесій, внаслідок чого останні виступають «яблуком розбрату» між ними, а Україна – конфліктогенною територією, на якій перехрещуються «різновекторні» геополітичні інтереси великих Церков.
Божа благодать у Михайлівському Золотоверхому соборі |
Враховуючи об’єктивні зовнішні і внутрішні чинники, які склалися навколо питання про утворення Єдиної Помісної Церкви, ми стоїмо перед історичним вибором шляху єдності. Варіант перший: конфесійний. Адже існують три українські православні конфесії. Одна з них, так би мовити, «канонічна», бо зберігає підпорядкування іншій конфесії під назвою «Російська Православна Церква» (РПЦ). Інші, виходить, «неканонічні», оскільки демонстративно відмовились від підпорядкування. Одне слово, все зводиться лише до канонічно-дисциплінарної проблеми, залишаючи без відповіді суттєвіші питання про реальні відмінності між РПЦ і УПЦ. Яка розв’язка пропонується? «Недисципліновані» конфесії через «покаяння» і підпорядкування мають злитися з «канонічною», а та, у свою чергу, «якщо цього захочуть вірні», колись, у майбутньому, можливо, добиватиметься надання автокефалії з боку РПЦ – «Церкви-Матері». Остаточно справа автокефалії залежить не від УПЦ, а від РПЦ, бо конфесійність у міжцерковних відносинах – не партнерство, а залежність. До цього слід додати, що на рішення РПЦ у міжцерковній ділянці великий вплив має міжнародна політика Російської держави, з якою узгоджуються «зовнішні церковні зносини» РПЦ.
Зі щойно окресленої конфесійним мисленням ситуації виринає низка проблем. По-перше, якось нереальним виглядає спосіб ліквідації поділів усередині Українського Православ’я через підпорядкування «неканонічних» конфесій «канонічній» або кількісно менших – більшій. Зрештою, кожна з поділених конфесій вважає себе Церквою. До того ж, «ядром», себто центром майбутнього об’єднання, якому мають підпорядкуватись інші. Дехто навіть очікує певного державного об’єднавчого декрету, за яким конфесії будуть змушені до об’єднання. Однак, утворена таким «силовим методом», так звана «державна» конфесія тільки збільшить кількість православних конфесій, «відкусивши» від уже існуючих неабияку дещицю. Мрії про суто конфесійне приєднання до однієї з конфесій стають з кожним роком щораз примарнішими, бо молоде покоління архієреїв і священиків, яке в останній час прибуло до лав кожної окремо взятої конфесії, аж ніяк не відчуває особливої трагічності від церковного розколу і тим самим адаптувалося жити і служити в нових умовах об’єктивної дійсності.
По-друге, конфесійне розуміння православ’я не передбачає участі в об’єднавчому процесі ще однієї конфесії, тобто УГКЦ. Адже, з історичної точки зору, вона належить до тієї ж церковної традиції, що і православні конфесії, але до конфесійного православ’я не входить. Вона також не належить до римо-католицької конфесії. Адже коли представники римо-католицької і православної церков ведуть між собою екуменічний діалог на тему «єдності Церков», яка усвідомлюється як підпорядкування однієї конфесії іншій, то під час цих «дебатів» ніхто не запрошує до слова діячів УГКЦ. Остання начебто «зрадила» вузькоконфесійне Православ’я, але й невід’ємною частиною Римо-Католицької Церкви її аж ніяк не назвеш. Тому з будь-якої конфесійної сторони УГКЦ вважають «перешкодою» на шляху до єдності. Якщо подібне мислення перенести на український грунт, то УГКЦ сприймається православними конфесіями як «чужа», «не своя», і навпаки. І хоча актуальна відчуженість між УГКЦ і православними конфесіями є доконаним фактом, але це перечить їх спільному історичному корінню. Конфесійне мислення, ніби шукаючи об’єднання, насправді не спроможне виразно побачити всіх потенційних учасників об’єднавчого процесу.
У стіну Мгарського монастиря закладено капсулу з реєстром Лубенської Гетьманської дивізії УРК |
Постає закономірне питання: чому «діти» однієї давньої Київської митрополії упродовж віків не відчувають духовної спорідненості між собою? Відповідь випливає з аналізу історії, в якій конкуруючі між собою центри Рим, Царгород і Москва підпорядкували собі ту чи іншу частину єдиної Київської митрополії і спричинили трагедію її конфесійного розколу. Адже, на думку слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, українців розділили не внутрішні, а зовнішні чинники. Кожна конфесія колись єдиної митрополії потрапила у залежність від зовнішнього центру і в плині часу стала дивитися на «інших», образно кажучи, «позиченими очима». На жаль, українці сприймають одне одного так, як Рим сприймає Москву чи Москва сприймає Царгород. Тому, наприклад, козаки Українського Реєстрового Козацтва, вірні УПЦ Московського Патріархату, сприймають козаків УРК, вірних УГКЦ, як «інославних» або «інакодумців», бо, властиво, саме так Москва ставиться до Риму. Виходить, як це парадоксально не звучить, що Київська митрополія впродовж віків опустилася до становища Уніатської Церкви, складеної з римських, царгородських і московських уніатів.
Кожна з українських конфесій протягом століть сформувала психологію залежності, яка нам нагадує «комплекс меншовартості». Передусім це проявляється у спробах підвищити власний канонічний статус через очікування «подачки» від «центру», який краще знає час і місце для цього. Дотепер відбувалися такі кроки наших конфесій у цьому напрямку: а) благальний характер під виглядом прохань, благань, петицій до Риму визнати патріархат УГКЦ чи то мова заходила про дарування канонічної автокефалії УПЦ МП з боку Москви. Ці офіційні петиції Українських Церков супроводжуються численними зверненнями представників державної і політичної влади, своєрідними листами наївних «чолобитників», скерованими як не до Риму, то до Царгорода або до Москви; б) «партизанський» характер демонстративного проголошення власного конфесійного патріархату чи автокефалії (УПЦ КП і УАПЦ) з далекосяжною метою, що інші великі конфесії у плині часу просто змиряться з доконаним історичним фактом і, так би мовити, «заднім числом» визнають новий стан речей. Цей «показовий бунт дітей проти батьків» є вже іншою стороною залежності і також не приносить миру в серця українських християн. Конфесійні патріархати чи автокефалії за своєю природою завжди конфліктогенні. Вони не об’єднують чи зближують людей однієї нації, бо прагнуть панівного статусу для «рідної» конфесії й упокорення для «чужих».
Пошук Єдиної Помісної Церкви в ситуації залежності українських конфесій від інших Церков виглядає малоймовірним і безперспективним.
Єдина Помісна Церква можлива вже наступного дня після «ідилії» досягнення єдності між Римом, Царгородом і Москвою. Зрозуміло, що ця перспектива не є реальною як у найближчому часі, так і в подальшому. Кожна із Церков використовуватиме свої важелі впливу на залежні від них конфесії, аби вони й надалі йшли в конфесійному «фарватері», і відчайдушно блокуватиме найменші спроби змінити «status quo». Якщо наші конфесії пасивно погодяться з існуючим станом неготовності до єдності між цими християнськими центрами, то потрібно взагалі відмовитися від самої ідеї Єдиної Помісної Української Церкви.
Іншою можливістю нашого історичного вибору є церковний шлях до однієї Помісної Церкви. Адже помісність – це не тільки наявність зовнішніх умов для надання патріархату чи автокефалії (наприклад, окремій державі на її території за регіональних і мовних особливостей тощо, що вже маємо наяву), але це також ступінь усвідомлення власної церковної самобутності, готовність піднятися у мисленні від конфесії до рівня Церкви, бути відповідальним за своє існування і розвиток, а також виявити спроможність будувати партнерські співпричетні відносини з усіма Церквами-Сестрами.
Для нас церковний шлях до єдності – це насамперед відчути себе Єдиною Помісною Київською Церквою, котра вже існує у співпричетності конфесій київської традиції, а також усвідомити єдину Київську Церкву в «сопричасті» з Церквами-Сестрами Риму, Царгорода і Москви.
Мгарський монастир під Лубнами добудовували гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа |
Передусім незаперечним є факт, що існуючі конфесії Київського Християнства мають однаковий символ віри, тобто сповідують віру в єдиного Бога. І православні, і греко-католики спільно вірують у «єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». Воістину, те, що ми осягаємо вірою, є глибшим від наших уявлень і розумінь. Мало того, Христова Церква, яку, знову ж таки, осягаємо вірою, стоїть вище від міжконфесійних розходжень. Силою божественної присутності Церква єдина завжди, а привнесені людьми поділи не порушують її благодатної спасительської дії. Завдяки вірі ми осягаємо, що і наша греко-католицька конфесія входить до єдиної Христової Церкви. І водночас інші конфесії через ту саму віру і благодатні таїнства входять на спілку до єдиної Христової Церкви. Визнання дієвості таїнств іншої конфесії є виявом зрілої готовності до «сопричастя» з нею. У нашому історико-культурному контексті єдина Христова Церква втілилась у Київській Церкві – Спільній Матері українських християн без винятку. Понад тисячу років вона була, є і буде Духовною Батьківщиною для усіх своїх дітей, де б їх доля не розкидала, де б вони не проживали і до якої конфесії не належали б. Визнати цю істину кожною конфесією – це значить виявити власну готовність стати і бути Церквою, це також ознака високої зрілості, тобто помісності. Зріла Віра у Христову Церкву готова з вдячністю сприйняти «інакшість» конфесій, побачити їх у взаємодоповненні, але у жодному разі не в протиставленні. Пам’ятаймо, що Віра первинна по відношенню до Канонів, створених для служіння віри й спасіння вірних, а не навпаки.
З історичної точки зору, виникнення на початку 90-х років ХХ століття православних конфесій київської орієнтації, як і орієнтація на київський центр УГКЦ, є виявами позитивного процесу розвитку помісного відчуття єдиної київської ідентичності, подолання дотеперішніх незрілих конфесійних меж. Помісний рівень самоідентифікації наших конфесій буде супроводжуватись їх готовністю до «сопричастя» між собою, тобто відмовою від домінування чи підпорядкування, аби разом зібратися за спільним євхаристійним столом для співслужіння Богові. Церковний підхід робить таку можливість цілком реальною.
Що стосується «сопричастя» з Церквами-Сестрами Риму, Царгорода і Москви, то за церковного підходу втрачає сенс сама форма «дарування» автокефалії чи зовнішнього установлення патріархату. Бо коли Церква стає помісною, тобто церковно «дорослою», то її «дорослість» є наслідком її внутрішнього розвитку і через те не залежить від реагування на неї з боку Церков-Сестер. Тим більше «дорослість» не може бути надана чи встановлена. Однією з рис осягнення помісності є здатність Церкви до «сопричастя» з усіма Церквами Христової віри, а не лише з деякими з них. Особливо підкреслюю те, що йдеться не так про нову унію з Римом (уніатська залежність несумісна з помісністю), як, само собою зрозуміло, і про унію з Царгородом чи Москвою. Часи уній минули. «Сопричастя» зі щойно згаданими Церквами – це передусім показник нашої зрілої помісності. Вона залишає за Церквами-Сестрами право сприймати нашу помісність настільки, наскільки вони готові до «сопричастя» з нами. Адже не тільки ми маємо проблеми із «сопричастям». І вони, і ми покликані до зростання і зміцнення віри в Єдину Христову Церкву, якою глибинно усі ми і є духовно просякнуті. Церквам-Сестрам украй потрібно, щоб ми почали вести себе по відношенню до них саме як партнерська Церква-Сестра, а не як залежні конфесії, які мало не навколішках вимолюють право бути собою.
Які конкретні наслідки випливають із помісного самоусвідомлення наших конфесій, навіть за існуючих конфесійних і юрисдикційних відмінностей? По-перше, слід визнати, що Єдина Помісна Українська Церква існує реально і являє собою «сопричастя» конфесій київської традиції, тобто «сопричастя» УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. По-друге, Єдина Помісна Українська Церква перебуває в «сопричасті» з Римською, Царгородською і Московською Церквами, маючи з ними євхаристійне єднання у своїх конфесіях.
По суті, констатація цих двох тез фіксує існуючий стан речей: є українські конфесії і є провідні християнські Церкви, з якими ці конфесії пов’язані. Проте справа має опиратися не на конфесійно-конфронтаційне, а на церковно-об’єднавче мислення, де спостерігається замість звуженої конфесійності – широка церковна помісність, а замість уніатської залежності – партнерське «сопричастя». На цьому рівні церковного мислення реально постає Єдина Помісна Церква в Україні, існування якої буде вже не «каменем спотикання», а «істинним благом» Церков-Сестер.
Якщо завдяки зміні підходів ієрархи українських конфесій оберуть таку можливість творення Єдиної Помісної Церкви, то, з одного боку, збережуть усі свої конфесійні особливості і разом із тим кардинально зміниться атмосфера міжконфесійних відносин, оскільки «сопричастя» вчитиме взаємної довіри, підтримки і солідарності, а спільне служіння конфесій суспільству ставатиме все вірогіднішим служінням Христовій Церкві. В атмосфері «сопричастя» різних юрисдикцій, однаково почесній для кожної, самі конфесії з часом визначаться, до якого рівня інституційно-канонічного зближення між собою вони готові. Ті чи інші форми організаційної єдності Київської Церкви складатимуться органічно як етапи дозрівання конфесій у динамічному процесі співпричетного життя. Для Церков-Сестер спільна помісна платформа Київської Церкви стане сигналом її зрілості й обов’язково вкаже на потребу по-іншому вибудовувати відносини з нею. Адже міжконфесійний рівень відносин не може прирівнюватися до міжцерковного.
Що можуть зробити Церкви-Сестри для підтримки Київської Церкви? По-перше, визнати дійсність і благодатність таїнств у кожній конфесії. По-друге, визнати за кожною конфесією право визначати своє місце в Київській Церкві. Першим визнанням стверджується «сопричастя» з Київською Церквою, а другим – її помісність. Завдяки першому визнанню через Київську Церкву відновлюється «сопричастя» Церков Сходу і Заходу, що служитиме першим кроком у подоланні негативних наслідків 1054 року. Завдяки другому визнанню за Київською Церквою визнається «право бути собою» і, властиво, самій визначати свій канонічний статус (митрополичий, патріарший тощо). Це фактично буде виходом із патової ситуації, за якої один християнський центр через конфесійну за характером ініціативу щось надати своїй конфесії неодмінно увійде у конфлікт з іншим.
Вибір церковного шляху до помісності став би здійсненням ідеї єдності Українського народу, Сходу і Заходу, оскільки навчив би ці регіони своєрідному «сопричастю» між собою на основі єдності Київської Церкви. Єдина Церква не тільки б згуртувала народ в Україні, але й за її межами.
Який шлях ми оберемо? Або будемо надалі нидіти на конфесійних задвірках і залишатися холодними статистами сучасної християнської історії, або маємо вільно і свідомо брати на себе відповідальність за майбутнє і послідовно його творити? Відповідь на це питання нехай дасть Святий Дух і наша совість.