|
|
Майбутнє рідної України залежить від того, якими стануть наші діти. А якими вони повинні бути? Відомий педагог минулого століття Г.Ващенко, який обстоював принципи національного виховання, колись назвав кращі риси української ментальності: високий інтелект, сильна емоційність, охайність, чемність, гостинність, гідні моральні якості, лицарська мужність. Хіба не такими ми хотіли би бачити українців майбутнього? А хіба не ці якості намагалися виховати наші предки в підростаючого покоління? Безсумнівно, що деякі їхні методи виховання дітей варто мати на увазі й сьогодні.
Так, дитину змалечку привчали робити добрі діла: допомогти старій людині торбу на плечі надіти, підмести подвір’я або просто сказати лагідне слово. Спочатку вчили, так би мовити, усно: пояснювали, переконували. Якщо ж результату не було, то вдавалися до інших методів, більш жорстких. Брехунам і лихословам, наприклад, кололи голкою язика. Дрібним крадіям товкли обухом сокири пальчики. Якщо дитина зламає гілку з дерева, батьки цією ж гілкою частували розбишаку, аж доки вона не переломиться. Якщо не привітався зі старшою людиною, відправляли спати без вечері. Колись існувала гарна традиція: в кінці дня дитина звітувала перед мамою і татом про все добре, що вона зробила, чи заслужила вечерю, чи не зогнівила Бога якимись негідними вчинками, за що Він може покарати батьків. І до биття, звичайно ж, вдавалися. Але мамина рука ніколи не була страшною і важкою – рідна мати високо замахує, а помалу б’є. Дітей вчили неписаних законів: не прибереш посуд зі столу – гроші не будуть вестися; не вмиєшся після обіду – язики тебе митимуть; зруйнуєш пташине гніздо – грім впаде на хату; рватимеш квіти без потреби – випадатиме волосся; не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка… Звичайно, головними вихователями були батьки. Найперша – мама, з її колисанкою. Не розуміючи слів, немовля вже сприймає з маминого голосу доброту і лагідність, і само стає лагідним, як квіточка. До речі, багато хто вважає, що агресивність сучасних дітей від того, що їм не співають колисанок.
В українських сім’ях панувало особливе ставлення до батьків. Їх з пошаною називали на «ви» - не тільки малі, але й дорослі сини й дочки. Хто батька-матір зневажає, той добра не знає. А батьки, у свою чергу, дотримувалися іншого правила: дитину серцем люби, та в руках держи.
Котику сіренький
Котику сіренький,
Котику біленький,
Котик волохатий,
Не ходи по хаті,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
Дитя буде спати,
Котик воркотати.
Ой на кота воркота,
На дитину дрімота.
А-а, а-а, а-а, я!
Ой ходить сон коло вікон
Ой ходить сон коло вікон,
а дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
- Де ми будем ночувати?
- Де хатинка тепленькая,
де дитинка маленькая,
там ми будем ночувати,
мале дитя присипляти.
Щоб виросло, не змарніло,
щоб тяженько не хворіло,
сили й розуму набралось,
своїх батьків потішало.
Дмитро Павличко
Колискова
Ніч гойдається, мов дим.
Мерехтить зоря в блакиті.
Мохом тиші золотим
Кам’яні шляхи накриті.
Спи, моя дитино, спи,
Стану я сама зорею,
Нахилюся від журби
Над планетою твоєю.
Світ на променях своїх
До спочинку заколишу,
Щоб ніхто стоптать не міг
На землі вечірню тишу.