|
|
| Письменник-гуморист Петро Ребро (у центрі) серед друзів |
Петро Ребро – фундатор і екс-голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України, керівник науково-редакційного відділу при облдержадміністрації “Реабілітовані історією”, голова правління (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків, засновник і головний редактор альманахів “Хортиця”, “Спокута”, “Дніпровські сміховини”, “Козацькі читання”, “Весела Січ”, “Пересмішник” та інших.
Він – автор ста книг для дорослих і дітей. Лауреат Всеукраїнських премій імені Степана Руданського, Івана Нечуя-Левицького, Павла Тичини, Остапа Вишні, Петра Сагайдачного, Степана Олійника та інших. Почесний доктор Запорізького національного університету. Стипендіат Президента України.
Про Петра Ребра говорять як про козацького лоцмана, який вивів запорізьку літературну чайку на загальноукраїнський і міжнародний простори. Його серію “Козацькі жарти” “Літературна Україна” визнала “чи не найпомітнішою серед літературних новинок останнього десятиліття”. Академік Микола Жулинський назвав цю серію “дотепною енциклопедією сміху січового козацтва”, а, наприклад, канадський журнал “Все- сміх” писав про Петра Ребра як про “козацького барда”, який “і сміється, й жартує так реально, що його козацькі вірші – а їх десятки, сотні – сприймаються, говорячи сучасними термінами, як репортажі з минулого”.
Свій ювілей Петро Ребро зустрів не з пустими руками. Упродовж останніх років побачили світ його “Вибрані твори” в 5-ти томах, “Козацькі жарти” у 12-ти книгах, серія літературно-краєзнавчих нарисів “Українська Мекка”, дилогія “Тарас Шевченко й Запоріжжя”. Крім того, до читача прийшли збірки поета “Острів Байди”, “Моя Білоцерківка” (лірика), “Помаранчевий сміх” (фейлетони й гуморески), “Ображений гусак” (байки), “Веселі дуелі” (пародії), “Петрів батіг” (епіграми), “Веселиця” (твори для дітей) тощо.
Гідним ушануванням діяльності письменника і громадського діяча стала міжвузівська науково-практична конференція «Літературне Запоріжжя: постаті, пошуки, проблеми», організована філологічним факультетом Запорізького національного університету. Захід зібрав науковців, учителів, діячів культури і мистецтва із різних областей України.
Їх об’єднало прагнення не лише вшанувати Петра Ребра з нагоди його 75-річного ювілею, але й розкрити різноманітні грані його багатої творчої особистості. Адже широкому загалу Петро Павлович відомий насамперед як поет і сатирик, інші ж грані його діяльності - інтимна та громадянська лірика, драматургія, літературно-краєзнавчі розвідки - ще потребують детального вивчення. Саме про це й говорили більше п’ятдесяти доповідачів, серед яких – співак і композитор Анатолій Сердюк, народна артистка України Тетяна Мірошниченко, голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України Григорій Лютий, письменник та журналіст Олександр Абліцов, представники вищих навчальних закладів, шкіл, бібліотек, ЗМІ та громадських організацій.
Виступаючі звернулися до різних сторін творчості митця, зокрема, до його драматургії, громадянських сонетів, шевченкознавчих розвідок, виступів на естраді та в радіоефірі тощо. Усіх промовців об’єднувало прагнення віддати належне шановному ювіляру, підкреслити його непересічну роль у становленні та розвитку поетичної школи Запоріжжя, а також - у становленні цілої літературної епохи нашого краю.
Ольга Стадниченко,
кандидат філологічних наук,
доцент, завідувач кафедри українознавства
Запорізького національного університету
Заспів
Ще не вмерла Україна,
Адже наша мати
І в нерадісну годину
Вміє жартувати.
В неї щире серце б’ється –
Віно злотоцінне...
Якщо ж вона не сміється,
То не Україна.
Часом себе критикує
(Щоб сухим був порох),
Бо хто з себе не кепкує,
З того кпиться ворог.
Може всипать на горішки,
Може приголубить...
Україну за усмішку
Люд хрещений любить.
І ми попри всякий клопіт
Вигляд маєм хвацький:
У всім світі має попит
Гумор наш козацький.
Хай немає нам спокою –
Плачемо ми рідко.
Нам із вдачею такою
Не страшний і дідько.
А хто стане на доріжці –
Виймем шаблю з піхов
Та іще й, як запоріжці,
Відшмагаєм сміхом.
Тож жартуймо при нагоді
Недругам на шкоду,
Щоб не було переводу
Козацькому роду!
Нащо вуса козакові
До козака присікалась бабуся:
- Чи бачили? Під носом - дві коси!
Нащо тобі такі здорові вуса?
Ні користі від них, ані краси!
- Вони мене, - він каже, - виручають
(Це може вам засвідчити мій кінь):
Зимою – наче ковдра, зігрівають,
А влітку – холодять, даючи тінь!
Універсал про сміх
Друже, вдар об землю лихом
Чи жбурни його за пліт!
Ми своїм козацьким сміхом
Полонили цілий світ.
Здавна істина відома
(Нумо спробуй спростувать):
В того теє... не всі дома,
Хто не вміє жартувать!
І султана не одного
Пам’ятатимуть віки
Лиш тому, що добре з нього
Кепкували козаки.
Линув регіт аж до неба,
Що цвіло, мов корогов.
Гріх журитись, якщо в тебе
В жилах грає їхня кров.
Сміх звеличує і гріє,
Надихає у політ.
Хто жартує, той хворіє
Тільки раз у сотню літ.
Сміх віншує нашу волю,
Осіняє плин Дніпра.
Має той завидну долю,
Хто від сміху помира.
Зичу ж хліба, зичу сала –
На здоров’я, на добро!
Склав цього універсала
Кошовий Ламайребро.
Запорожці
Ну хто не зна, що запорожці
Були відважні й дужі?
Могли втопити й чорта в ложці,
А турка – у калюжі!
Як треба, тижнями не спали –
Стояли в караулі,
І шаблі їх не діставали,
І їх не брали кулі.
Вони (це знали супостати,
Що йшли на нас ордою)
Уміли на коняці спати
І дихать під водою.
Ставало страшно навіть кату,
Тремтіли руки в варти,
Коли козак ішов на страту
І щедро сіяв жарти.
Нерідко кидало у дрож це
Усяких бусурманів.
Вони приймали запорожців
За гемонських шайтанів.
Я підказать собі дозволю,
Звідкіль у предків сила:
Бо над усе любили волю,
А воля їх любила!
Кого боявся Сірко
Спитало товариство у Сірка,
Прославленого в битвах кошового:
- Це правда (в людях чутка є така),
Що не боїшься, батьку, ти нікого?
- Боюся, - кошовий їм відповів
І подививсь насмішкувато й строго.
- Кого? Ляхів? Османців? Москалів?
Сірко перехрестився й мовив: - Бога.
Лист сучасних запорожців турецькому султану
О наміснику Аллаха,
Лицарю-султане,
Ти усіх зірок володар,
Сонце осіянне!
Пишуть тобі запорожці,
Вірніш – їхні внуки,
Просим наше товариство
Під свою взять руку.
Чули, що про люд ти дбаєш,
Наче тато рідний, -
І зарплати в вас високі,
Й пенсіон солідний.
Ні, тобі не доведеться
Йти на нас війною:
У нас власних яничарів,
Вибачай, як гною.
В нас вони в селі і в місті,
В міністерстві й раді.
Цьому племені ми, звісно,
Як болячці, раді.
Чхати їм на отчу землю,
На свої аули.
Навіть мову материнську
Вже давно забули.
Всі проциндрили ракети,
Танки і гармати.
Залишилась одна зброя –
Чорні компромати.
Звідси – чвари, лайки, бійки,
Кулачні “дебати”.
За “навар” же турки ладні
І душу віддати.
А запахне булавою
У нас, не дай, Боже,
То яничар яничара
Навіть з’їсти може.
Як не хочеш із собою
Взяти нас в дорогу,
То хоча б гуманітарну
Пришли допомогу.
Пришли ти нам, коли ласка,
Білі паляниці,
Бо у нас уже не видно
В бур’яні пшениці.
Пришли нам води хоч пригорщ –
Нам вона як ліки,
Бо ми свої отруїли
І криниці, й ріки.
А іще тебе благаєм –
В торбі чи в макітрі
Передай нам хоч ковточок
Чистого повітря.
Пришли нашому ти панству
Книги у сап’яні,
Бо воно читає тільки
Меню в ресторані.
Віслюків не треба слати,
Хоч вони й вухаті,
Бо у нас їх вистачає
Навіть у сенаті.
Позаяк в твоїх гаремах
Повно роксоланок,
Надішли нам, ради Бога,
Молодих турчанок.
А іще пришли горілки,
Бо вона нам люба,
В нас же “катанки” добіса –
Можна дати дуба.
Пришли всяких “секонд-хендів”,
Від ковбаси шкурок,
Бо хто ж нам і допоможе,
Як не якийсь турок.
Отак тобі написало
Воїнство козаче.
Який рік у нас – не знаєм,
Який день – тим паче.
Навіть паспорт наш не каже,
Якого ми роду.
Зроби ж усе, щоб не було
Йому переводу!
Слово честі, окрім тебе,
Нам дружити ні з ким.
Кошовий Ламайтеребра
З кошем Запорізьким.